Гендерні прояви соціальної зрілості особистості

Ряд авторів терміни «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість»  вважають синонімічними або максимально  наближують їх один до одного. Для того, щоб впевнитися, що для цього є певне підгрунтя, слід звернутися до словникового тлумачення категорії «зрілість».   Тлумачний словник трактує категорію «зрілість» як:

1) стан організму, який  досяг повного розвитку; зрілий  вік; 

2) високий ступень розвитку, удосконалення; зрілість думки[19].

 Зрілість – це досягнутий  високий рівень розвитку біологічних,  фізіологічних, інтелектуальних,  вольових, емоційних або моральних  параметрів людини[23 с. 130]. Біологічна, соціальна та психологічна зрілості  часто не співпадають хронологічно.                                                                                                  Зрілість – це певний стан, що настає в міру того, як властивості досягають того рівня розвитку, при якому вони у своєй сукупності найбільш повно проявляються[24]. Дємєнтьєва І., Зубарєва Н. розглядають соціальну зрілість як можливість та необхідність відповідати за себе та інших на рівні дорослої людини; утотожнюють поняття «соціальна зрілість» та «соціальна відповідальність»[6 с.13]. На думку автора, соціальна відповідальність є лише складовою соціальної зрілості/ компетентності. Поздняков А. під соціальною зрілістю розуміє сукупність компетентностей: громадянську, побутову, комунікативну та компетентність в області саморегуляції та самостійної пізнавальної діяльності[21 с.58].         Толстих Т.І. соціальну зрілість старшокласників розуміє як усвідомлення себе суб’єктом власної індивідуальності, суб’єктом власного життя та суб’єктом історичного процесу, а також усвідомлення своєї приналежності до певної сфери суспільних відносин та певному соціальному колу, причому суб’єктом, наділеним певними якостями та вміннями: позитивною ціннісною орієнтацією, професійною визначеністю, складеним самовизначенням, активною життєвою позицією, здатністю до адаптації у суспільстві, компетентною взаємодією з членами суспільства, самостійністю, відповідальністю[27 с. 22]. Соціальну зрілість, Долл Є. – автор Шкали соціальної зрілості, визначає через міру особистої незалежності та відповідальності. Особиста незалежність є здатністю індивіда самостійно вирішувати власні справи, самостійно регулювати свої соціальні відносини. Соціальна відповідальність є відповідальністю стосовно самого себе, до інших, до суспільства[5 с.18].  Соціальна зрілість, за Реаном А.А., визначається як та, що досягла свого найвищого розвитку система знань про соціальну дійсністьта власну особистість, яка дозволяє людині адекватно адаптуватись, приймати рішення зі знанням справи, враховуючи ситуацію, що склалась[22 с.38].             Радул В.В. соціальну зрілість трактує як той стан, що розкриває стан сформованості особистості через призьму певного соціального середовища. В її зміст включає активну життєву позицію та досягнення єдності виховання та самовиховання і прагнення самої особистості до якомога скорішого досягнення соціальної зрілості. Моделлю соціальної зрілості, на його думку, є взаємозв’язок самореалізації та соціальної відповідальності. Проявляється соціальна зрілість у соціальній активності, соціальному самовизначенні, соціальній відповідальності[24].  Михайлов О.В. вважає, що формування зрілості – це є розкриття та розвиток потенційних можливостей особистості. Наявність соціальної зрілості гарантує певні якості особистості, що мають суттєвий вплив на саморегуляцію поведінки[18].  Соціальну зрілість Гудзовська розуміє як результат становлення суб’єктності людини стосовно власного життя, соціальної групи, до якої вона себе відносить, та самовизначення в індивідуальному та соціальному просторі[5 с.25].  Результатом становлення соціальної зрілості особистості Божович Л.І. вважає:

1) сформовану «картину  світу» особистості, установки,  стереотипи, цінності;

2) адаптованість особистості; 

3) соціальну ідентичність[2].

Отже, констатуємо, що серед  дослідників соціальної зрілості також  немає єдності щодо розуміння  та трактовки цієї категорїї, але  суть та зміст соціальної зрілості та компетентності збігаються. Ми вважаємо, що категорії «соціальна зрілість»  та «соціальна компетентність» є  фактично ідентичними. Врешті-решт, компетентність і є прояв зрілості в певній сфері. Якщо дуже прискипливо підійти до цих дефініцій, то розмежування можна провести десь на рівні інтуіції. Компетентність зазначають як готовність, здатність, схильність, а зрілість можна зазначити як апогей, вершину, найвищу точку розвитку, становлення, формування. Ряд авторів співвідносять поняття «соціальна компетентність» та «комунікативна компетентність», вважають їх близькими та взаємодоповняючими. Принаймні не можливо заперечити той факт, що рівень комунікативної компетентності значно впливає на рівень соціальної компетентності особистості.        На думку Холостової О.І., компетентність в спілкуванні означає володіння комплексом особистісних можливостей, одна з показників психологічної зрілості та компетентності. Основою комунікативної компетентності є соціальний інтелект [28 с.130]. Одним з показників комунікативної компетентності є вміння слухати.  Жуков Ю.М., Петровська Л.А., Растянніков П.В. прирівнюють поняття «комунікативна компетентність» та «компетнтність у спілкуванні» і розглядають як здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з людьми[9]. Ємельянов Ю.Н. вважає, що комунікативна компетентність – це здатність людини брати на себе та виконувати різні соціальні ролі; вміння людини адаптуватися у різних ситуаціях, вільне володіння вербальними і невербальними засобами спілкування. Базовою основою формування комунікативної компетентності вважає також соціальний інтелект. Мєльник Є.В. до проявів комунікативної компетентності відводить вміння людини організовувати «міжособистісний простір» в процесі спілкування з людьми[17 с.37].        До комунікативної компетенції Кажанова З.Н. відносить комплекс мовних засобів, необхідних для усного та письмового спілкування та здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми[12 с.17-18].  Рядом дослідників (Татарницева С.Н., Соловьйова Е.Н.) особливо підкреслюється роль комунікативної компетентності, оскільки саме вміння спілкуватися у великій мірі обумовлює формування інших видів компетентності, таких як інформаційна, соціокультурна, білінгвальна комунікативна (знання іноземних мов) тощо[26 с.39]. Отже, дослідники вийшли з вузьких рамок тлумачення комунікативної компетентності як вміння встановлювати та підтримувати міжособистісні контакти і значно розширили кордони комунікативної компетентності, однак усталеного погляду на природу та зміст цього виду компетентності ще не склалось. На погляд автора, комунікативна компетентність є одним з проявів соціальної компетентності, найбільш вагомим її інгрідієнтом, а вірніше набором інгрідієнтів, оскількі сама по собі, вона вже вміщує ряд компетентностей, без формування якого не можливе формування соціальної компетентності як такої. Зільберман С.В. вбачає безпосередній зв’язок між моральною компетентністю та соціальною[10 с.25]. Становлення моральної компетентності відбувається на базі морального розвитку. Формування соціальної компетентності неможливо без засвоєння моральних устоєв, етичних норм, ціннісних орієнтацій. Найбільш спорідненою компетентністю щодо моральної є громадянська, формування якої також неможливо без засвоєння моральних норм. Моральний розвиток особистості включає три складові: моральні знання, моральні почуття, моральну регуляцію поведінки. Моральна компетентність вміщує в собі моральну обізнаність, можливість самовизначення в спектрі моральних цінностей та здатність морально діяти в різних життєвих ситуаціях[10 с. 32-33].  Гудзовськая А., досліджуючи соціальну зрілість, торкається моральної зрілості і трактує останню як суб’єктность людини стосовно власного духовного та морального буття, прийняття особистістю норм моралі як власних[5 с. 25].           На жаль, дослідження змісту та структури моральної компетентності обмежуються малою кількістю праць, що фактично зводить нанівець наші спроби аналізу підходів до вивчення моральної компетентності. Дослідженню громадянської компетентності не присвячена жодна наукова робота останніх років. По ходу дослідження соціальної зрілості, Гудзовська А. частково торкається ідейної зрілості як складового компоненту соціально зрілої особистості. Ідейна зрілість є результатом становлення особистості громадянина. Проявом громадянської компетентності є чесне виконання своїх обов’язків в трудовій, духовній та суспільно-політичній діяльності. Під громадянськими обов’язками розуміється єдність свідомості та поведінки особистості як громадянина певної держави[5 с.18].        Моральна та громадянська компетентності, на нашу думку, є підкомпетентностями, рівень сформованості яких суттєво впливає на рівень сформованості соціальної компетентності. Проблема моральної та громадянської компетентності потребує прискіпливої уваги фахівців, набуває актуальності в сучасних умовах загальної бездуховності, відсутності патріотизму та нехтування соціально-правовими нормами. Поряд з вищезазначеними видами компетентності, Сохань Л.В. виводить ще один вид компетентності – життєва, яку визначає як інтегрогвану здатність особистості, що забезпечує продуктивне життєздійснення[8 с.162]. Життєва компетентність, в працях Скайє К., Гонда Д., Квейхагена М. є вмінням вдало випрацьовувати стратегію поведінки, намічати шлях, що необхідний для досягнення мети, виносити уроки зі своїх успіхів та невдач[15 с.22].  Обмеженість кількості джерел, присвячених дослідженню життєвої компетентності ускладнює наш аналіз співвідношення видів компетентності, але дозволяє зробити висновок, що суть життєвої компетентності, зазначена вищевказаними авторами, є фактично ідентичною змісту соціальної компетентності. Життєва компетентність, на нашу думку, є найвищим показником загального розвитку особистості. Життєву компетентність, ми вбачаємо у наступній формулі Соціальна компетентність + Особистісна зрілість + Пропріум = Життєва компетентність. Пропріум – це ті аспекти особистості, що роблять її унікальною[23 с. 279]. Необхідною умовою констатації рівня життєвої компетентності є вік. Мінімальний віковий ценз – 25 років. Життєва компетентність передбачає певну життєву мудрість, а остання, як відомо, приходить з віком.        Переважна кількість публікацій, які з’явилися у період 2000-05 рр., освітлює аспекти компетентності у сфері професіоналізації, менеджменту, в тому числі шкільного, комунікативності, і, в меншій мірі, в соціальній сфері, ще в меншій – в моральній. Поки що не існує єдиної усталеної думки щодо поняття «соціальна компетентність», в зміст та структуру терміну різні автори вкладають різні сенс та складові; не існує чіткого розмежування семантично близьких та синонімічних категорій. Причому навіть на природу соціальної компетентності немає усталеного погляду, серед дослідників існують певні протиріччя: одні вважають, що компетентність має фізіологічне походження і на її становлення впливає генетичний фактор (Скайє К., Гиндина О.), інші – що компетентність має соціальний характер та формується під впливом соціума (Бодалев А.А., Лєпіхова Л., Бєлоцерковець Н. тощо). На наш погляд, фізіологічні чинники не можна зовсім відкидати, вони також відіграють свою роль, більшість особистісних здібностей базується на спадковості, однак, ведуча роль у формуванні саме соціальної компетентності належить соціальним умовам, які, в свою чергу суттєво впливають на виховні стандарти. Якщо звернутися до історії, то моделі виховання були різними у різні історичні епохи, як, до речі, й соціальні умови та норми. Тому, до вищезазначених вибіркогового та діференційного характеру проявів соціальної компетентності, слід додати її мінливість та гнучкість відповідно до ситуації.         На основі аналізу, зробленому нами, можна дійти висновку, що:               - соціальна компетентність - це інтегрована здатність особостості, що включає в себе розмаїття підкомпетентностей, або ключових компетентностей, таких як громадянська, духовна, професійна (учнівська) зрілість; комунікативна, мовна, побутова, екстремальна компетентність тощо), тобто інтегрує в собі інші види компетентностей;                                         - поняття «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» є синонімічними;                                                                                                                                     - категорія «професійна компетентність» є складовою категорії «соціальна компетентність»;                                                                                                            - категорія «комунікативна компетентність», що сама по собі є інтегративною, є ведучою складовою дефініції «соціальна компетентнтість»;  - поняття «соціальний інтелект» є фундаментальною складовою соціальної компетентності;                                                                                                                                            - терміни «життєва компетентність» та «соціально-психологічна компетентність» є спорідненими, близькими за сенсом;                                           - поняття «соціальна відповідальність» та «соціальна впевненість» є складовими соціальної компетентності.            Проблема компетентності, зокрема, соціальної, та її співвідношення з іншими науковими категоріями потребує подальшого теоретичного осмислення та вичерпного аналізу.

1.4  Формування соціальної зрілості особистості

Проблема побудови моделей соціальної зрілості особистості була актуальною у всі часи розвитку людства. Новітні ідеї щодо розвитку та становлення особистості розвивали  Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн,  В.Н. Дружинін, В.Д. Шадриков ,І.А. Зязюн, М.П. Лебедик, О.І. Власова, В.В. Радул  та ін.[2; 4; 5; 6; 7; 8;].                       О.І. Власова вважає, що доцільно розглянути період «переддорослості» і підкреслити психологічні особливості підліткового  та юнацького віку, які є передумовою соціальної зрілості як психологічного новоутворення зрілого періоду життя людини [7]. У період  з 11-19 років життя є скритий період формування соціальної зрілості. У цьому віці яскраво проявляється психологічна і соціальна зрілість особи як основа формування особистісної зрілості. Вже у підлітковому віці нерідко виникає останній аспект становлення особистості – власні прагнення.                                Ж. Піаже, Г.С. Салліван, Л. Колберг [3; 9] довели, що у підлітковому та юнацькому віці закладаються основи соціальної та психологічної зрілості, які є опорою для формування особистісної зрілості. О.С. Штепа проаналізувала ряд робіт психологів, зокрема, Л. Колберга і визначила, що з точки зору соціальної зрілості він відносить юнацький вік до четвертої стадії морального розвитку особи. На цій стадії властиві міркування щодо моральних проблем життя. У цьому віці усвідомлюються моральні рішення, наприклад, щодо слугування державі, поваги до традицій старших поколінь, допомоги близьким, товаришам, старшим, дотримання цінностей і норм суспільства. На думку дослідника такі роздуми характеризують особу як зрілого члена соціуму. В теорії Ж. Піаже [3] встановлено, що стан накладання психічної та соціальної зрілості, відображений у понятті децентрації. Вчений надає поняттю децентрація двох властивостей. З однієї сторони – це вияв розумових здібностей високого рівня, з другої – долання егоцентризму у світогляді. Друга властивість настає, коли підлітки починають приймати на себе дорослі ролі. Тоді вони починають усвідомлювати життєві умови, що обмежують їх задуми, починають замислюватись про реальність свого майбутнього, природу суспільства, у якому доведеться проживати. За такого накладання вони охоплюють розумом абстрактні принципи та ідеали – такі як рівність, відповідальність, моральні цінності, свобода, любов справедливість. Таким чином, за Ж. Піаже підліток стає мрійником, який конструює теорії про ідеальний світ, переконується, що  теоретична конструкція або утопічна мрія мають цінність лише тоді, коли вони хоча б частково здійснені практично. На думку Ж. Піаже, звільнитися від егоцентризму означає усвідомити те, що було сприйнято суб’єктивно, знайти своє місце в системі можливих точок зору, встановити між речами, особистостями і власним «Я»  систему загальних та взаємних стосунків [9]. Таким чином вказані твердження у повній мірі відповідають найбільш поширеному визначенню особистості: особистість – це людина, яка вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце у житті, у суспільстві, у культурі [9; ст. 134].                                    Ряд психолого – педагогічних досліджень дають підставу стверджувати, що юдина стає особистістю в процесі соціального розвитку. Соціальний розвиток індивіда полягає у здатності його включитись зі своїми матеріальними та духовними потребами в цілеспрямовану діяльність суб’єктів різних соціальних інституцій шляхом інтеграції системи соціальних настанов. Соціальний розвиток людини продовжується все життя паралельно із постійним оновленням освіти та технологій. Дослідження Л. Божович, Д. Ельконіна, Я. Коломінського, Л. Обухова [9; 10; 12] показали, що з залученням дитини до школи відбувається перебудова всієї системи відносин дитини з шкільною дійсністю. Діти починають приглядатися одне до одного, зав’язуються контакти, у частини з них знаходяться спільні інтереси. У початковій школі переважає спільна навчальна діяльність, формуються колективні відносини. Відповідно формується спільна цілеспрямованість, виконуються спільні завдання, що породжують взаємну вимогливість і допомогу. Спільна діяльність висуває певні вимоги до взаємин однолітків, до їх поведінки:

• Необхідність прислухатися до думки однокласника, погоджувати свої дії з правилами і традиціями колективу;
• Засвоювати певні норми поведінки.                     

Порушення вказаних вимог  до міжособистісних взаємин і  стосунків у колі ровесників ускладнюють  процес соціалізації. Виникає загроза  для нормального розвитку кожної дитини. Тому процес входження дитини в класний колектив складний і  суперечливий. Для одних шкільний клас – це радість спілкування  з однолітками, для інших –  непорозуміння, неприязнь.                                                                                               Психологи визначають, що цілеспрямоване активне життя людини як біо - соціальної істоти зумовлене задоволенням біологічних і соціальних потреб та дотримання соціальних настанов [3; 4; 9]. Ми поділяємо точку зору, що для ефективної діяльності особистості важливо сформувати в учнів соціогенні параметри: соціогенні потреби і соціальні настанови. Без них неможливе повноцінне життя людини як соціальної істоти. Такі соціогенні параметри в процесі соціалізації особистості мають бути сформовані  не тільки для діяльності в трудовій сфері, але і в сферах інших соціальних інституцій – громадсько – політичній, навчально – виховній, родинній, релігійній   та ін. Гармонійно розвинена особистість проектує своє творче життя і проявляє через самореалізацію на певній основі. До цієї основи відносять насамперед соціальну складову.                                              Таким чином простежується закономірність, що будь – яка соціальна настанова є скритим утворенням у сфері свідомості особистості до людей, до себе, до об’єктів оточення, до суспільства в цілому. Форма поведінки може обмежуватись вербальними і діяльними актами поведінки при виникненні домінантної потреби і наявності відповідної матеріальної чи духовної цінності для її задоволення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2