Этапы развития психологии

Харківський національний педагогічний університет  ім. Г.С.Сковороди 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальне домашнє завдання на тему:

«Етапи  розвитку психології» 
 
 

Виконала  студентка 

фізико-математичного 

факультету 

групи 3МВ

Малік Олена 
 

Харків 2011 

План:

1.Вступ

2. Етапи розвитку психології

3.Висновок

4.Список використаної літератури

1.Вступ

     Щоб зрозуміти проблеми і оцінити  здобутки сучасної психології, треба  прослідкувати шлях, який пройшла  ця наука у своєму розвитку, проаналізувати, як формувалися її нові концепції.     На всіх етапах історії суспільні потреби людей визначали пріоритетні напрями розвитку науки. Тривалий час па першому місці була механіка, потім її замінила біологія, далі кібернетика, соціологія. На зламі XX—XXI ст. значну зацікавленість викликає психологія. Її досягнення нині потрібні педагогам і лікарям, юристам і політикам, інженерам і військовим, менеджерам і спортсменам.            Предмет психології. Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії      Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа (1679—1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).

     Коло  психічних явищ, які почала вивчати  психологія, охоплювало найрізноманітніші  вияви психіки. До нього ввійшли  відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, звуку та ін.), що відображали  властивості подразників, які діяли  на органи чуття. Предметом дослідження  стало і сприймання цілісних об'єктів  у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали  й образи предметів, що діяли на органи чуття, запам'ятовувалися, зберігалися  і відтворювалися в разі потреби  за допомогою пам'яті, створюючи  особистий досвід людини. І досі залишається без відповідей багато питань, що стосуються закономірностей  мислення, за допомогою якого людина виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює уяву, що пов'язана з людською творчістю. Відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява — психічні процеси. До психічних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього середовища та інших індивідів, які називають емоціями й почуттями, а також здатність людини регулювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети — воля. У своїй практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються психічні стани (спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т. ін.). Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв'язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.

     Будь-яка  наука не обмежується лише збиранням  і описуванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення  законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними фактами  психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної  діяльності.

     Виникнення  елементів психологічного знання потрібно, очевидно, віднести до тих далеким  часів, коли людина вперше усвідомила, що вона, людина, істотно відрізняється  від всього іншого в навколишньому  світі. У науковому знанні формування психологічної ідеї завжди йшло в  процесі розвитку чільної концепції  світорозуміння. Ідея душі виступає в  якості одного з центральних моментів у філософських системах Сократа, Платона, Аристотеля. Розвиток філософії в  усі наступні століття зіграв важливу  роль у становленні психологічного комплексу знань.

       Однак разом з розвитком психологічного  комплексу знань у філософії,  в області природно - наукового  звання, насамперед у медицині, йшло  нагромадження зведень про організм  людини, її анатомії, фізіології і біохімії. При цьому усе більш виявлялося протиріччя філософського психологічного знання про душу і природно - наукового знання про людину. У той же час ні філософська психологія, ні науки про організм людини виявилися не в змозі відповісти на запитання, як зняти це протиріччя.

       Процес розвитку знань про  психіку людини, систему її психіки,  характер, темперамент продовжувався  протягом сторіч, і сам цей  процес також важливий, як і  результат - наука психологія.

     Психологія - одна з наук про людину, людські  спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки, її взаємодію  з внутрішнім і зовнішнім психічним, а також сутність і зміст останніх.

       У наш час психологія одержала  змогу для подальшого наукового  продуктивного розвитку в різних  напрямах. Які особливості психології  як науки?

       По-перше, психологія - наука про  найскладніше явище -психіку, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило, про внутрішнє і зовнішнє психічне та їхню взаємодію.

       По-друге, психологія є однією  з наймолодших наук. Умовно її  наукове становлення пов'язують  з 1879 роком, коли німецький  психолог В. Вундт у Лейпцизі створив першу у світі Лабораторію експериментальної психології. Однак у практичній площині психологія є однією із найдавніших, оскільки її застосовували ще в сиву давнину, коли наші предки готувалися до полювання, війн тощо. У кожному племені, фактично, були свої практичні психологи - це заклинателі, шамани, пророки, чаклуни, ясновидці та ін. По-третє, наукова психологія відрізняється від побутової, народної і релігійної, тому що використовує більш фундаментальний і різноманітний інструментарій для здобування знання, прагне до узагальнень, дає змогу побачити загальні закономірності розвитку особистості й групи. Наукові знання не мають інтуїтивного характеру, а є більш раціональними й усвідомленими. Отже, наукова психологія володіє унікальним фактичним матеріалом, недоступним жодному іншому носію. По-четверте, психологія є наукою розгалуженою, оскільки має десятки галузей.

       По-п'яте, психологія має унікальне  практичне значення для будь-якої  людини та діяльності, у тому  числі й педагога. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Етапи розвитку психології 

1-й  етап

     Початкові уявлення про психіку були пов'язані  з анімістичними поглядами первісних  народів, які вважали, що все на світі  має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма  живими і неживими істотами.

     Перші спроби пояснити психічні явища без  опори на надприродні сили були зроблені вже у давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньоєгипетському папірусі «Пам'ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і китайці органом психіки вважали серце. 

     З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з'ясувати сутність психічного в давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624—548 до н. е.) вбачав ці основи у воді, Анаксімен (588—524 до н. е.) — у повітрі, а Геракліт із Ефеса (540—484 до н. е.) — у вогні. «Світ єдиний з усього, — стверджував він, — не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погляди грецьких мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії. 

       Демокрит із Абдери  вслід за своїм учителем Левкіппом, Епікур, римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар та ін. уявляли душу як сукупність маленьких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху. Демокрит першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань. 

     Більше  двох тисяч років тому видатний грецький мислитель Сократ (470—399 до н. е.) на фронтоні дельфійського храму написав  «Пізнай самого себе». Цей заклик залишається актуальним і понині, спрямовуючи пошуки вчених на розкриття  секретів людської психіки.

     У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди  на сутність психіки. Так, засновник  філософського ідеалізму Платон (427—347 до н. е.) вчив, що основу буття  становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до свого земного  існування перебуває у світі  ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий  світ. Згадування душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх  речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в психології, що розглядає  тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.

     Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аристотель (384—322 до н. е.) у  своїй праці «Про душу». Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу  до вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід'ємним началом  лише органічного життя, а не всього матеріального світу. Поступово  поняття «душа» дослідники стали  застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про  свідомість.

     У III ст. до н. е. олександрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н. е.) та Еразистрат (прибл. 300—240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов'язані з психікою.

       Римський лікар Клавдій Гален  (129—199) при тлумаченні душі використовував  термін «плевма». На його думку, периферична плевма поєднується з центральною, внаслідок чого душа отримує здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як головного феномена психіки. 

     В епоху  Середньовіччя церква, підпорядкувавши  собі всі форми ідеології, поставила  знання на службу вірі. Завдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205— 270) та християнського теолога Августина Аврелія (354— 430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачення. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції (самоспостереження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму. Вагомий внесок у розвиток науки зробили арабські вчені Авіценна (Ібн-Сіна) (980—1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126—1198). Авіценна на основі досягнень східної медицини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так, афекти він пов'язував із тілесними змінами. Його дослідами було закладено основи майбутнього асоціативного експерименту. Аверроес, видатний знавець надбань Аристотеля, доводив, що той не визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямовував тлумачення психічних процесів у матеріалістичне русло, пов'язуючи їх із процесами фізіологічними. 

2-й етап

     Під впливом атмосфери, характерної  для середньовіччя (посилення церковного впливу на всі сторони життя суспільства, включаючи і науку), затвердилося представлення, що душу є божественним, надприродним початком, і тому вивчення щиросердечного життя повинний бути підлегло задачам богослов'я. Людському судженню може піддаватися лише зовнішня сторона душі, що звернена до матеріального світу. Найбільші таїнства душі доступні лише в релігійному (містичному) досвіді.

       Після зміцнення панування християнської  церкви з'явилася необхідність  внести доповнення, чи роз'яснення  трансформувати деякі положення  християнства. Потрібно було і  канонізувати постулати, що випливають  з реалій, для того щоб запобігти  поширення єресі, що несе церкви  розкол. Так виник новий етап - патристика, навчання батьків церкви, у якому богослов'я починає  звертатися до знань, накопиченим  в античності. З цього часу  і майже до XII-XIII ст. взаємини церкви  і науки знову змінюються, причому  церква стає одним з головних  хоронителів і розповсюджувачів  знань.

       Монастирі ставали оплотом науки,  у них зберігали книги і  навчали грамоті. Узагалі єдиними  грамотними людьми, як правило,  були ченці, а світські люди, феодали, навіть вища знать,  часто не вміли писати і  вважати. У монастирях зберігалися  не тільки церковні, але і світські  книги, у тому числі списки  з книг античних психологів. Ці  роботи вивчалися і розвивалися  в працях церковних учених, що  звичайно працювали при монастирях. Важливим було і те, що в  цей суворий час монастирі  давали захист, охороняли від  голоду і багатьох хвороб, від  військових грабежів. Незважаючи  на протидію імператорів, влада  пап залишалася досить міцної, щоб протидіяти будь-яким спробам  похитнути авторитет церкви. Цьому  сприяло і те, що, незважаючи на залишки язичеських вірувань, більшість світських володарів також були глибоко віруючими людьми.

       Таке положення проіснувало кілька  століть, однак уже до XII-XIII ст. воно початок змінюватися. Однак  для взаємин науки і релігії  цей поворот виявився не настільки  сприятливим, тому що духівництво  перестало бути єдиним оплотом  культури. У цей час стали з'являтися  перші світські університети, початку  в Болоньї, а потім у Парижеві. Відкривалися і світські школи  - тобто грамотними вже були  не тільки ченці, але й аристократія  купці і ремісники. Посилення  міст із їхнім самоврядуванням,  для якого необхідно висока  майстерність і виконання цехових  правил, вимагало і нової культури, нової самосвідомості людини. З'явилася  і сильна світська влада, що  підкорила собі церковну.

       Саме в цей час і зародилася  схоластика, ... що у цей момент  була досить прогресивним явищем, тому що припускала не тільки  пасивне засвоєння старого, але  й активне роз'яснення і модифікацію  готового знання, розвивала уміння  логічно мислити, приводити систему  доказів і будувати свою мову. Той факт, що це знання вже  готове, тобто схоластика зв'язана  з використанням репродуктивного,  а не творчого мислення, тоді  мало насторожував, тому що навіть  репродуктивне мислення спрямоване  на одержання і доказ знання. Однак згодом схоластика початку  гальмувати розвиток нових знань,  придбала догматичний характер  і перетворилася в набір силогізмів, що не дозволяли спростувати  старі, неправильні чи невірні  в новій ситуації положення.  Точно так само і церква, що  була в VI-Х ст. багато в чому  охоронницею знань, ставала гальмом  на шляху розвитку науки. У  прагненні зберегти за собою  пріоритетні позиції церква перешкоджала  розвитку нових концепцій, що  суперечили її численним догмам, причому згодом цих протиріч  ставало усе більше, а неприйняття  зростало. Саме в пізньому Середньовіччя здобувала усе більше значення інквізиція, що намагалася відстояти колишні позиції церкви у владі і науці.