Норми права: поняття, ознаки, види та структури

1.Норми права: поняття, ознаки, види та структури.

Поняття норми права

     На думку  профессора  Венгерова, норма права – це  загальнообов’язкове правило поведінки,  встановлене або визнане державою, забезпечене можливістю державного  примусу, яке регулює суспільні відносини.

     Визначення поняття  норми права, близько до визначення  Венгерова, дає професор Котюк.  «Норма права – це офіційне, формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється або санкціонується державою, охороняється нею від порушень, направлене на регулювання найбільш важливих суспільних відносин і охорону соціальних цінностей шляхом встановлення юридичних прав і обов’язків суб’єктів права».

     Генетично норма права  з’являється в результаті «неополітичної революції» для регулювання суспільних відносин, пов’язаних із становленням виробничої економіки, розвитком міст-держав та інших видів державності, нових форм сімейно-шлюбних відносин, духовного та соціального життя ранньокласових суспільств і т.п. І по змісту, і по формі норма права відрізняється від «мононорм» первісного суспільства. Відрізняється вона й від норм моралі, інших соціальних норм своєю формальною визначенністю, чіткою письмовою фіксацією та – що, можливо, найголовніше – можливістю державного примусу для забезпечення виконання. Норма права набуває своє загальнообов’язкове значення не в силу примусовості, забезпеченості можливістю державного примусу, а тому, що охоплює найбільш типові, найбільш повторювані соціальні процеси, причинно-наслідкові зв’язки, зразки поведінки. Норма права – це правило не тільки для одиничного випадку, а для всієї органічної сукупності таких однотипних випадків. І в цьому заключається її велика соціальна цінність.

     З’являючись як результат  осмислення колективним  разумом,  суспільною свідомістю реальних й соціально важливих процесів суспільного буття, норма права надає цим процесам або корисне, соціально ціннісний напрямок розвитку, або впорядковує, стабілізує ці процеси, встановлює стійкий врівноважений стан, або ж здійснює й те й інше. Тому нормативний зміст права, появлення норм права – це велике культурне надбання людства, елемент цивілізації.

     З’явившись як регулятор  витрат землеволодільців, як спосіб  обліку результатів праці та  їх розподілення, норма права  розповсюдила свою дію й на політичні, соціальні структури суспільства, переплілась з державними структурами, стала одним з найважливіших початків формування і здійснення державної влади.

     Норма права ще  й тому створює соціально-врівноважений  стан, що у кожного з індивідів формується очікування відповідної поведінки іншого члена суспільства, тобто передбачену поведінку, яка дозволяє будувати і свою поведінку, і своє ставлення до іншого члена суспільства.

     І соціальна цінність  норми права заключається як  раз і в тому, що створюючи цю психологічну настанову індивіда, вона формує соціально стійкий суспільний стан. Іншими словами, норма права ще й тому надбання культурного розвитку людства, що, регулюючи поведінку своїх конкретних адресатів в типових випадках, вона також формує в них й очікування передбаченої, зрозумілої поведінки інших членів суспільства, їх взаємовідношення.

Ознаки норми права

     Цілком природно, що ознаки, які характеризують норми права, виходять і тісно пов’язані з тими ознаками, якими визначається право як система, хоча з ними і не збігаються.

     Безпосереднім змістом  норми є правило поведінки  надавально-зобов’язуючого характеру. Це означає або надання можливості (права) або покладання обов’язків.

     Надавально-зобов’язуючий характер норми узагальнено дістає вияв у тому, що вона :

1. надає суб’єктові можливість діяти в своїх інтересах і для задоволення своїх потреб;
2. надаючи суб’єктові можливість діяти, зобов’язує його робити це в певних межах, не виходячи за них, тим самим не порушуючи прав інших осіб;
3. зобов’язує іншого суб’єкта, від поведінки якого залежить можливість скористатись надавальним потенціалом норми, діяти так, щоб не перешкоджати її реалізації.

     Будь-яка норма права  у вигляді дозволу передбачає  відповідний обов’язок (заборону) інших суб’єктів не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа.

     Водночас норми, які  виражені як обов’язок (заборона), передбачають наявність відповідного (супутнього) права вимагати виконання цього обов’язку.

     Названі надання-зобов’язування в процесі реалізації правових норм можуть чергуватися щодо одного й того ж суб’єкта.

     Наприклад, відповідно  до цивільно-правових зобов’язань  одна особа, а саме боржник,  повинна або вчинити на користь  іншої особи, тобто кредитора, певну дію, або утриматися від певної дії; інша ж особа, а саме кредитор, має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

     Але в тих же  цивільно-правових зобов’язаннях можливий й інший, так би мовити рухливий розподіл прав та обов’язків між сторонами. Це так звані взаємні договори, в яких кожній із сторін належать права та обов’язки. За такої своєрідної ситуації зобов’язання характеризуються суміщенням ролей: кожний з учасників договору є і кредитором і боржником, оскільки права і обов’язки лежать на кожному з них.

     Ознаки, що характеризують норми права:

1. Норми є регулятором суспільних відносин. Визнання цього міститься в статтях відповідних законодавчих актів (див. ст.1, 2 ЦК України 1963 р.).
2. Норми встановлені, санкціоновані або визнані державою, тобто містяться в прийнятих державними органами відповідно до їх компетенції актах, або встановлені іншим способом в порядку, визначеному державою, а тому нею й визнані.
3. Норми мають абстрактний характер, вони не персоніфіковані; як повеління суверенної держави вони обов’язкові для громадян, посадових осіб, державних органів, об’єднань громадян – всіх тих, на кого розраховані.
4. Настанови норм, їх приписи загальні, всеохоплюючі (див., наприклад, ст. 6 КК).
5. Настанови (приписи, зміст) норм формально визначені, що є визнанням такої властивості норм, як їх текстуальна визначеність (див., наприклад, ст. 11 КК). Текстуальна визначеність норми як її органічна властивість є гарантією ефективного функціонування права як регулюючої системи. Першоджерелом їх оприлюднення є офіційні видання.

     До цих ознак професор  Котюк додає ще дві характерні  риси норм права:

1. «це правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов’язків суб’єктів суспільни відносин. В ньому можуть бути сформульовані тільки права або тільки обов’язки. Наприклад, в ст. 38 Кодексу законів про працю закріплено право працівників при звільненні з роботи подавати письмову заяву за два тижні до звільнення».
2. «ці правила поведінки можуть змінюватись або відмінятись тими державними органами, які їх приймали або вищестоящими органами».

     Виходячи з найсуттєвіших ознак, запропонували таке визначення норми права:

     норма права – це правило поведінки загального характеру, що встановлене, визнане чи санкціоноване компетентним органом держави або в іншому передбаченому нею порядку, яке має загальнообов’язкову силу, регулює суспільні відносини в інтересах громадян і суспільства та передбачає можливість застосування державно-примусових заходів, включаючи відповідальність перед державою в разі порушення цієї норми з метою її підтримання та неухильного виконання.

                             Структура норми права

     «Структура правової норми – це її внутрішня побудова, яка характеризується наявністю в ній відносно автономних, але нерозривно пов’язаних одна з одною складових частин, що різняться за функціональною роллю».

     Структури (а їх декілька) у правовій нормі склалися історично, поступово та представляють велику соціальну цінність. Їх походження йде з давніх часів, з суспільств привласнюючої економіки і навіть з тих часів, коли людина ще як біологічне створіння, як й інші біологічні види, навчилася пов’язувати свою поведінку з результатами цієї поведінки, свої реакції на ті чи інші умови життєдіяльності закріплювати в колективному досвіді, в колективній свідомості по критеріям «прийнятно-неприйнятно».

     Мононорми первісного  суспільства будувались по цій  схемі, і лише згодом «сприйнятно-несприйнятно» переросло у відносини по критеріям «можна-неможна» (право), «добре-погано», «добро-зло» (мораль).

     З позиції філософії структура – це відносно самостійна і стійка єдність елементів, їх відносин і цілісності об’єкта, які забезпечують тотожність самому собі. Структура нерозривно зв’язана із системою. Характеристика об’єкта з позицій системи і структури дає суть системно структурного аналізу.

     Філософське поняття  структури потрібно ув’язати із специфікою правових явищ, з їх природою, змістом, соціальним призначенням і місцем в системі права.

     Аналіз норми за  структурою сприяє з’ясуванню  смислу правила поведінки, що в ній міститься, а це, в свою чергу, допомагає правильній реалізації норми, зміцненню законності й правопорядку, тобто досягненню того, заради чого існує право.

     Структура норми залежить  від її характеру. До визначення  структури можна підійти по-різному, залежно від того, яка це норма – норма-принцип, норма-дефініція, норма-правило поведінки, регулятивна норма чи охоронна норма, які є різновидами норми-правила поведінки.

     Найбільш актуальною  є проблема структури норми-правила поведінки.

     Нормами, що містять  безпосередні правила поведінки  для конкретних (але не індивідуалізованих) суб’єктів в реальному суспільному житті є:

     норми-дозволяння;

     норми-приписи (зобов’язування);

     норми-заборони.

     В теорії права докладно обґрунтовано дві різні концепції структури норми: двоелементна (двочленна, дволанкова) та триелементна (тричленна, три ланкова).

     Для позначення структурних  елементів норми права теорія  права оперує такими поняттями: диспозиція, гіпотеза, санкція. Варто підкреслити, що незважаючи на те, що існують різні концепції структури, вони незмінно використовують у своїй побудові названі частини (елементи).

     Диспозиція – центральний елемент норми права, в якому у вигляді владного припису закріплено правило поведінки, змістом якого виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

     Види диспозицій:

1. За ступенем визначеності:
• Визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
• Не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;
• Відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;
• Альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.
2. За способом викладення:
• Проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
• Описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;
• Бланкетна – закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
• Відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.

     3. За складом:

• Прості – містять одне правило поведінки;
• Складні – містять два або більше обов’язкових правил поведінки;
• Альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.

     Гіпотеза – структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза – невід’ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами – громадянами,  та їх об’єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.

     Види гіпотез:

1. За ступенем визначеності: