Політичні конфлікти в сучасних умовах: загальна характеристика

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

 

Кафедра соціології

 

 

 

 

 

Реферат з конфліктології  на тему:

«Політичні конфлікти  в сучасних умовах: загальна характеристика»

 

 

 

Виконала:

Студентка 464 групи

Телеш Анна

Перевірила:

Ушакова И.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Миколаїв 2011

План

Вступ

1. Природа і суть політичного конфлікту

2. Типи політичних конфліктів.

3. Основні методи врегулювання конфліктів.

4. Сучасні політичні конфлікти в Україні

Висновок

Джерела використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

На сьогоднішній день на політичній арені світу постійно виникають різноманітні політичні  конфлікти різних рівнів. Соціально-політичний конфлікт - складний феномен, різноманітний за своїми джерелами і ґенезою, за змістом і складом учасників, за історичним часом, соціальним простором і політичним полем, на якому він розгортається. Соціально-політичний конфлікт в державі і суспільстві являє собою прояв і результат конкурентної взаємодії двох чи більше сторін, які змагаються одна з одною за розподіл та утримання державно-політичної влади, її ресурсів, повноважень та благ. Для України питання політичних конфліктів є дійсно загостреним та болючим (наприклад останній конфлікт між Ю.Тимошенко та В.Януковичем значно вплинув не тільки на внутрішньо-політичну ситуацію в країні, але й на міжнародні відносини з Росією  та ЄС). А тому політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації ситуації в державі і тому ними необхідно навчитися управляти мирними засобами. Технологія мирного врегулювання конфліктів набуває особливого значення в сучасних умовах і власне про це і піде мова в даній роботі.

Вивченню феномену соціально-політичного  конфлікту в державі і суспільстві  присвячено багато наукових праць та досліджень у зарубіжній та вітчизняній  літературі. Серед найбільш значущих робіт останнього часу можна виділити наукові дослідження В.Авксент’єва, В.Андрєєва, А.Глухової, Н.Гришиної, Р.Дарендорфа, О.Зайцева, О.Картунова, В.Котигоренка, В.Саламатова, О.Уткіна, С.Шубіна та багато інших.

Об’єктом  в даній роботі виступає явище політичного конфлікту  в суспільстві, а предметом природа  політичного конфлікту та його різновиди.

 

 

 

 

 

 

1. Природа і  суть політичного конфлікту

Термін «конфлікт» з латинської у буквальному перекладі означає «сутичка». Це може бути сутичка протилежних поглядів, думок, інтересів і дій різних суб'єктів - народів, націй, держав, політичних і суспільних груп, рухів і об'єднань. Конфлікт - це така стадія або форма розвитку соціального процесу, коли складаючі його сторони досягають стану полярності, моменту взаємосуперечення і наявності протиріч. Кульмінацією конфлікту є криза, що характеризується крайнім ступенем загострення суперечностей між соціальними суб'єктами.

Політичний конфлікт - один із видів соціальних конфліктів, специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної дійсності. У його основі знаходиться боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами, за те, що складає влада і політичне панування.

У політичній літературі існують  різні точки зору на проблему джерел, природи і причин виникнення політичних конфліктів. Представники першої точки  зору (К. Маркс, Р. Дарендорф, М. Дюверже та ін.) вважали, що джерелом політичних конфліктів є існуюча в суспільстві система економічних, політичних, соціальних і духовних відношень, у якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне становище. Інтегративним показником цього становища є політичний статус суб'єкта, що характеризується його доступом до державної влади, політичними, матеріальними і духовними цінностям, його політичним авторитетом, престижем, іміджем і т. ін.

Політичний конфлікт складається з таких компонентів: 1) учасники, сторони; 2) характер конфлікту; 3) просторово-часові параметри; 4) етапи та інтенсивність; 5) наслідки та результати.

Кожній політичній системі  властива своя ієрархічна структура  політичних статусів: одні панують  - інші підкоряються, одні приймають політичні рішення - інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих - інші її не мають. Ступінь нерівності цих політичних статусів визначає масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві. Таким чином, політичні конфлікти відбивають об'єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної боротьби.

Друга точка зору на природу  політичних конфліктів представлена теорією  людських потреб, що виникла на Заході останні роки (Дж. Бертон, К. Ледерер, Дж. Де-віс, Р. Інглхарт, Д. Істон, О. Надлер та ін.). Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають внаслідок обмеження або неповного задоволення потреб, які визначають сутність людської особистості. Прихильники цієї позиції відносять до основних джерел конфліктів різні соціальні цінності: Істон - влада, матеріальні блага і соціальний престиж; Інглхарт - безпека, суспільне визнання, моральне самовдосконалення; Надлер - трансценденцію (внутрішнє саморозкриття), економічне зростання, успіх тощо. У будь-якому суспільстві влада, матеріальні і духовні блага - це завжди відсутні цінності, до володіння котрими цілком природно прагнуть індивіди, різні політичні та соціальні сили. їхня сутичка з приводу цих відсутніх цінностей закономірно породжує конфлікти. Отже, основним джерелом політичних конфліктів є нестача деяких цінностей у суспільстві і внаслідок цього неадекватне задоволення універсальних людських потреб.

Третя точка зору на джерело, природу і причини виникнення політичних конфліктів - соціально-психологічна, засновником якої вважається 3. Фрейд. Він створив теорію психологічних фрустрацій (від лат. frustratio - обман, розчарування), що зробило значний вплив на становлення сучасної теорії конфліктології. Фрейд показав, що у формуванні особистості визначальну роль відіграє період її ранньої соціалізації; це робить помітний вплив на всі наступні відносини її в суспільстві, в тому числі і на її ставлення до влади. Справа в тому, що сформований у процесі соціалізації високий стандарт життєвих цінностей індивіда часом буває недосяжним у реальному житті. Індивід іноді виявляється не в змозі самостійно забезпечити його повною мірою. Тоді він впадає в стан фрустрацій, що характеризується неузгодженістю його бажань, потреб із реальними можливостями їх задоволення. Конфлікти - соціальні і політичні - в такому випадку стають неминучими. Для того, щоб дорослій людині безболісно інтегруватися в суспільство, ввійти в самостійне життя необхідно навчитися рахуватися з реальністю, порівнювати свої потреби з власними можливостями їх задоволення. Пізніше Фрейд доповнив фрустраційну теорію положенням про те, що основною причиною будь-яких конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над іншим. Відносини панування і підпорядкування, насильство одних людей над іншими - це головне суспільне протиріччя, що породжує конфлікти. Вони супроводяться агресивністю, примусом і фізичним насильством. Таким чином, джерело конфліктів знаходиться у фрустраційному соціально-психологічному стані індивідів, що з різним ступенем гостроти та інтенсивності виявляється в усіх сферах громадського життя.

Причини виникнення конкретних політичних конфліктів можуть бути різні  - економічні, політичні, ідеологічні, соціально-психологічні, релігійні та ін. Як правило, в основі будь-якого великого політичного конфлікту лежить багато причин як об'єктивного, так і суб'єктивного порядку. В одних випадках на перший план виходять соціально-економічні причини, в інших - ідеологічні розходження політичних сил, що протистоять одна одній щодо базових цінностей і політичних, ідеалів суспільства, оцінок історичних і актуальних політичних подій. Однією з причин появи політичних конфліктів можуть бути процеси активної самоідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до певних етнічних, релігійних та інших спільнот.

Останні причини найбільш чітко виявляються в тих країнах, де здійснюється перехід від тоталітарних до демократичних режимів, закладаються основи, по суті, нового політичного  устрою суспільства. У цих умовах неминуче зіштовхуються протилежні думки про шляхи реформування економіки, державності, політичної системи, про ідеал політичного устрою суспільства. Зміст і способи  вирішення політичних конфліктів, у  даному випадку, багато в чому залежать від того, яких ідейно-політичних позицій  дотримується правляча політична еліта. А також від функцій політичних конфліктів.

2. Типи політичних  конфліктів.

Проблема типології політичних конфліктів має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення. Для того щоб вчасно і цілеспрямовано впливати на той чи інший конфлікт, важливо точно визначити його тип. Від цього багато в чому залежать способи і методи вирішення політичних конфліктів, темпи і спрямованість  їхнього розвитку.

У сучасній політичній літературі існують різні типології політичних конфліктів, що відображають складність і багатогранність політичної дійсності. Розглянемо деякі з них. З погляду  масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти. Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами. Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді  конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні  та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів - це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Особливе місце серед  видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі - міжкласовим конфліктам. Класова боротьба - це боротьба між класами, інтересами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання - масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його - збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом. Путч - специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади. На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту. Заколот - збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми  зміни державної влади відносять  і переворот, унаслідок якого  політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість  залежать від того, які сили - прогресивні чи реакційні - і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють. До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства  прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові. Політичний страйк - найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводжуватися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.