Політичні конфлікти в сучасних умовах: загальна характеристика

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні {міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі. Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації. Третя фаза пов'язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав. Четверта фаза - наростання боротьби до найвищого політичного рівня - міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили. П'ята фаза - міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори.

У сучасній західній політології  методологічною основою вивчення міжнародних  конфліктів (з'ясування суті, змісту) є  загальна теорія конфліктів Боулдінга. Останнім часом «загальну теорію конфлікту» досить енергійно опрацьовують у різних модифікаціях соціологи, соціальні психологи, політологи, історики, міжнародники та ін. Ця теорія претендує на створення універсальної методології дослідження, що однаковою мірою застосовується як до конфлікту між двома індивідами, які випадково чи не випадково зустрілися на вулиці, до конфліктів у сім'ї чи в групі, між підприємцями однієї чи різних галузей виробництва, так і до всіх типів міжнародних конфліктів, незалежно від їхньої конкретно-історичної, соціально-політичної природи і змісту, від ситуації у світі. «Загальну теорію конфлікту» довгий час не сприймали політологи і вчені більшості країн колишньої соціалістичної системи, в тому числі й вітчизняні вчені. Вони виходили з того, що «загальна теорія конфлікту» не враховує системи, структури і процесу міжнародних відносин, у рамках яких виник конфлікт, відносин, притаманних цій системі закономірностей і тенденцій розвитку, співвідношення сил двох соціально-економічних систем. Тобто було намагання пояснювати, обґрунтовувати міжнародні конфлікти з класових позицій, з позицій визначення змісту сучасної епохи, що розкривалась у матеріалах і документах світового комуністичного руху. Нинішня переорієнтація на «загальну теорію конфлікту» дає змогу підійти до аналізу міжнародних конфліктів об'єктивніше, науково, універсально. Саме універсальність цієї теорії робить її життєвою, методологічною основою дослідження міжнародного конфлікту.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній  арені, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна  чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна  або інші видається за готовий  міжнародний конфлікт. Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національно-релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи опосередковане, адекватне чи суб'єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту. Окреме місце серед конфліктів займають міжнаціональні конфлікти. Ланцюгова реакція конфліктів цього типу охопила цілі країни і навіть регіони, привернувши до себе увагу світової громадськості. Пояснити те, що відбувається, знайти шляхи до подолання міжнаціональної напруженості, запобігти дальшій ескалації ворожнечі між народами, виробити механізм розв'язання конфліктів, що виникли, — основне завдання учених і політологів. Міжнаціональні конфлікти є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. У їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах — як мирних, так і насильницьких. Які основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів, напруженості в стосунках між людьми різних національностей? До таких причин слід віднести: помилки в національній політиці, які було допущено в різні періоди життя країни; міграція з інших регіонів; зневажливе ставлення до мови, звичаїв і культури людей інших національностей; погіршення економічного становища в країні; нездатність центральної влади стабілізувати обстановку в країні; нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні; штучне роздування різними силами національних незгод; діяльність корумпованих, злочинних елементів. Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають засоби масової інформації. Таким чином, серед причин національної конфліктності на перше місце виходить економічний чинник - погіршення економічного становища, на друге - помилки в національній політиці, на третє - нездатність центральної влади стабілізувати ситуацію в країні і в регіонах (політичний чинник). Усі три чинники тісно взаємопов'язані.

Спираючись на причини  виникнення міжнаціональних конфліктів, оцінюючи стан міжнаціональних відносин, можна виробити механізми запобігання  їм і локалізації їх. Серед таких  механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити і створення  спільної економічної децентралізованої  інфраструктури співробітництва; створення  культурної інфраструктури консенсусу національної культури товариства, фестивалі  народної творчості та ін.); це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних  і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо); залучення  третьої сторони до подолання  конфлікту. У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру  і сторони не можуть домовитися між  собою, виникає потреба в «третейському  суді»; спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло; політико-адміністративний механізм, який передбачає введення федералізму  і регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає  обов'язкове введення надзвичайного  стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої  форми.

3. Основні методи  врегулювання конфліктів.

Подолання конфліктів - це, як і у дипломатії мистецтво можливого, коли невдачі пояснюються, скоріше, складністю ситуації, неможливістю подолати її, ніж неправильними діями. Долання конфліктів - це мистецтво й наука. Розв'язування конфлікту може йти різними шляхами, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку, доктрин. Конфліктологія виробила ряд методів долання конфліктів, які довели свою дієвість на практиці. Один з них - це уникнення конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції на дії протилежної сторони. Але уникнення конфлікту ще не означає кінцевого розв'язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається.

Другий метод вирішення  конфлікту можна визначити як відкладання конфлікту. Це означає  відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод  досить поширений в практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними  партіями та їхніми лідерами, між гілками  влади і тими, хто їх очолює, а  також між державами). Але, як і  перший метод, цей метод не приводить  до кінцевого подолання конфлікту. Сторона, яка здала свої позиції, з подальшим накопиченням сил  і зі зміною ситуації на її користь, може поновити свої претензії іншій  стороні, спробувати повернути собі втрачене. Це твердження ілюструє Версальський договір 1919 p., грабіжницький і принизливий  для Німеччини та деяких інших  країн. Наслідки його відомі - друга світова війна.

Третій метод урегулювання конфлікту - це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника. Роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії, а останнім часом у вирішенні конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів.

Завдання посередників є  надавати допомогу сторонам у конфлікті. Цей метод застосовувався ще в  стародавні й середні віки і відігравав позитивну роль. Практику застосування цього методу схвалила Гаагська конвенція 1907 р. Процедуру діяльності погоджувальної комісії регламентувала Ліга Націй у 1928 р. та ООН у 1948 р.

Четвертий метод долання  конфлікту - арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов'язкове для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються нормами міжнародного права, конституціями конфліктуючих сторін, нормами договорів. Учені й практики-політики вважають, що даний метод урегулювання конфлікту може допомогти розв'язати його на даний момент, проте з часом він може поновитися.

П'ятий, найефективніший, метод  подолання конфлікту - переговори. Переговори дають змогу дійти згоди, вони відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. Що позиційний торг дуже заважає в переговорах, це було добре проілюстровано провалом переговорів про загальну заборону на ядерні випробування за часів президентства Кеннеді. У сучасних умовах ми бачимо те саме навколо подій на Близькому Сході та в деяких інших регіонах. Щоб дійти розумного рішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін, а такі потреби і бажання - це і є інтереси.

4. Сучасні політичні  конфлікти в Україні

Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо  для поліетнічних держав. До таких держав належить і Україна, на території якої проживають представники понад 100 народів. І хоч в Україні порівняне менша кількість випадків політичних конфліктів на тлі міжнаціональної та міжетнічної ворожнечі, ніж наприклад в сусідній Росії, проте все ж таки вони виникають.

Для українського суспільства  характерним є стрімке зубожіння  маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання  соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі  мають глобальний характер і є  закономірним явищем. А тому виявлення  передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання  їх, пошуки оптимальних способів своєчасного  вирішення їх, локалізації, переведення  з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним - усе це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою працюють науковці, розробляючи практичні рекомендації політикам.

Якщо говорити про сучасні  політичні конфлікти в Україні, то ту можна довго перелічувати різноманітні скандали останнього часу. Варто згадати  і ув’язнення екс-прем’єр міністра Ю.В. Тимошенко, яке стало підставою  для різноманітних мітингів по всій Україні і зміни відносин з  Європейським Союзом та втягнення до судової справи ще й сусідньої  держави. Також слід згадати і  мовно-політичний конфлікт, який навмисно загострюється з боку влади, сюди ж слід відносити і питання афганців та чорнобильців, які останнім часом вимушені виходити на мітинги аби відстояти свої права на законодавчому рівні.

Проте протягом останнього року в світі різних подій головним конфліктом виступає те, що Україна  виступає «солодкою цукеркою» в  політичному конфлікті між ЄС та Росією. В той же час Україна сама ніяк не може визначитись кому ж вона хоче все ж таки дістатись. Так, наприклад газета «Дзеркало тижня» визначає, що внаслідок політичної асоціації України Європейський Союз ризикує спровокувати фундаментальний конфлікт з Росією. "Втрата" України на користь Європейського Союзу призведе до найвищого напруження у його відносинах з Росією. Про це у своїй статті пише німецький експерт, екс-керівник Фонду імені Фрідріха Еберта Вінфрід Шнайдер-Детерс. "Питання про те, чи зможуть "умиротворити" об'єднані в Європейській Раді глави держав і урядів "нового-старого" президента Володимира Путіна, оголошеною стратегічною метою якого є "консолідація" СНД - у тому числі й України - під керівництвом Москви, залишається відкритим", - вважає експерт. На його думку, для запобігання "холодного миру" між Європейським Союзом і Росією Брюссель повинен спробувати дійти компенсаційної згоди з Москвою. "Відвернути конфронтацію можна, мабуть, лише підтримавши обидві ініціативи Росії про утворення, по-перше, загальноєвропейського простору вільної торгівлі "від Лісабона до Владивостока" і, по-друге, загального простору безпеки "від Ванкувера до Владивостока".

На противагу деяким національним урядам в об'єднаній частині Європи німецький уряд відкрито висловився за "загальноєвропейські" ініціативи російської сторони. Те, що канцлер  Ангела Меркель сприймає ці ідеї, видно з "Мезеберзького меморандуму". На початку червня 2010 року в замку Мезеберг (Бранденбург) президент Росії Дмитро Медведєв і канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилися за "нові механізми співробітництва" між Росією та Європейським Союзом і запропонували створити Європейсько-російський комітет з політики та безпеки на рівні міністрів. Усі ці російські заклики до загальноєвропейського співробітництва у сферах безпеки та економіки пролунали до 2011-го - року, в якому Європейська комісія та український уряд досягли широкого "прориву" у переговорах щодо глибокої і всеосяжної угоди про вільну торгівлю і в якому обидві сторони оголосили про завершення цих переговорів до саміту Україна-ЄС у грудні 2011 року. Питання про те, які висновки зробить із цього Москва і якими будуть наслідки в її політиці щодо України, залишається відкритим.

На прикладі цього можна  переконатись, що внутрішньополітичні  конфлікті легко можуть перейти  на міжнаціональні та  завше зачіпатимуть інтереси різних сторін. Питання залишається  в тому чи вдасться в кінцевому  результаті країнам досягти компромісу та максимально задовільнити інтереси всіх сторін чи ні. Тут вже справа за методами врегулювання конфліктів.