Пристрасті. Їх динаміка

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ 
 

З ПСИХОЛОГІЇ 
 

НА  ТЕМУ: ”Пристрасті. Їх динаміка.” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:  
 

Перевірила:  
 
 
 
 
 
 
 

 

 При вивченні емоційної сфери не можна обійтися без аналізу тих філософських праць, у яких формувалася проблематика емоційного і в яких були передбачені багато положень пізніших учень про людські емоції. Це праці: «Про душу» Аристотеля, «Пристрасті душі» Р. Декарта, «Етика» Б. Спінози, «Нові досліди про людське розуміння» Г. Лейбніца, «Антропологія з прагматичного погляду» І. Канта, філософські твори Й.-Г. Фіхте, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Виділимо основні моменти в постановці й розвитку проблеми емоцій.

      Першим  мислителем, який звів проблему емоційного в ранг однієї з основних у філософії, був Р. Декарт. Він намагався почуття  і пристрасті людини пояснити матеріалістично за допомогою відкритого ним явища рефлексу. Р. Декарт у «Пристрастях душі» вперше запровадив у обіг філософської науки термін «емоції», до нього процеси, які ми називаємо емоціями і почуттями, означалися як пристрасті або афекти. Декарт розрізняв пристрасті і емоції. Якщо пристрасті залежать від чуттєвих вражень, породжуються матеріальними причинами і діями душі, то емоції – це внутрішнє явище, яке породжується в душі нею ж самою. Предмети, які впливають на почуття, не прямо викликають пристрасті: останні виникають лише у зв’язку з тим чи іншим значенням, шкодою або користю від предметів. Емоції – своєрідна надбудова, душевне дублювання пристрастей, «чисті», внутрішні переживання душі: ”внутрішні хвилювання зачіпають нас сильніше, ніж пристрасті, і мають значно більш влади над нами, ніж останні, які трапляються одночасно з ними, але відрізняються від них”.

      Важлива особливість пристрастей і емоцій, яка відрізняє їх від сприйняття і думок, полягає у тому. Що вони сприймаються людиною «невиразно». Основне призначення пристрастей – спонукати душу до сприйняття всьому тому, що як-небудь слугує збереженню тіла або його благополуччю» пристрасті закликають налаштувати душу на корисні побажання. Тому вони більше стосуються майбутнього, ніж теперішнього і минулого.

      «Ніде не виявляється так виразно недостатність  знань, отриманих нами від стародавніх  людей, як у тому, що написано ними про  пристрасті. Передусім вважається, що філософи взагалі називають пристрастю те, що походить або виявляється в переживаннях суб’єкта, а дією – те, що той, хто викликає це явище, робить. Пристрасть щодо чогось є завжди дія в певному іншому сенсі. Для пізнання пристрастей душі треба розрізнять її функції від функцій тіла. Пристрасті душі можна визначити як сприйняття або почуття, або душевні рухи, особливо пов’язані з душею, які викликаються, підтримуються і підкріплюються яким-небудь рухом «духів»:(Р. Декарт. «Пристрасті душі», 1649). 

• пристрасті  належать до числа  тих сприйняттів, які завдяки тісному  зв’язку душі й тіла стають невиразними і темними;
• їх можна також назвати почуттями, тому що вони виникли в душі в такий самий спосіб, що й сприймане зовнішніми почуттями, і також пізнаються душею;
• але ще краще було б назвати їх порухами (emotions) душі не стільки тому, що так можна назвати всі зміни, які відбуваються в душі, тобто всі різні її порухи, але й головним чином тому, що з усіх видів властивих їй виявів немає інших, які б її більше хвилювали і сильніше зворушили, ніж пристрасть. Головна дія всіх людських пристрастей виявляється в тому, що вони спонукають і настроюють душу людини бажати того, до чого ці пристрасті підготовлюють її тіло»(Р. Декарт. «Пристрасті душі», 1649).

 

      Як  бачимо, Р. Декарт наголошує на динамічній єдності емоцій з іншими психічними явищами, її спонукальній функції.

      За  Декартом, є тільки шість початкових пристрастей – усі останні  походять від них.

      Звичайно, душа може мати свої особливі задоволення; але що стосується тих, які в неї спільні з тілом, то вони залежать виключно від пристрастей. Тому пристрасні люди найбільше можуть насолодитися життям. Щоправда, вони переживуть і багато гірких хвилин, якщо не зуміють правильно скористатися пристрастями. Мудра людина опановує себе, аби горе, завдане пристрастями, перетерплювалося легко і щоб можна було знайти насолоду в усьому. Декарт був дуалістом (душа – матеріальна, тіло –

Матеріальне) і розрізняв пристрасті як матеріальне  й емоції як духовне.

      На  противагу Декартові концепція афектів і пристрастей Б. Спінози є моністичною. За Спінозою, людина – це тіло, що думає, усвідомлює, відчуває, перебуває в стані афекту чи пристрасті не особлива нематеріальна душа, а жива, реальна, тілесна людина.

      Спіноза розрізняв афект і пристрасті, вважаючи пристрасті виявами афектів. Пристрасті – пасивні афекти, пов’язані з невиразними, неадекватними ідеями. Афекти –це певний стан людської душі і людського тіла, переживання людиною станів дії, пізнання, волевиявлення. Такі афекти як любов, бажання, можливі лише за наявності ідей коханого і бажаного і т. ін.

      Людські вчинки, дії завжди супроводжуються афектами. В них найрельєфніше виявляються як стражденність людської істоти, її підкореність закономірності природи, так і вивільнення людини від природи завдяки її розумному пізнаванню. Щоб бути цілком вільною, людина повинна пізнати не лише зовнішні обставини, а й свої афекти і пристрасті. Таке пізнання не усуває афекти, а унормовує їх, приводить їх у відповідність із розумом і дає змогу людині оволодіти своїми афектами, розумом. Діями. Щоб пізнання могло протистояти пристрастям-афектам, воно саме повинно стати афектом-задоволенням, афектом-бажанням.

      Отже, Спіноза підкреслює необхідність пізнання емоцій, їх зв’язок з інтелектуальними процесами, взаємопроникнення розуму й емоцій.

      Великий інтерес становить концепція  пристрастей Г. Лейбніца. Його вчення вперше дало змогу розкрити пласт людської психіки, зазирнути в „тайники душі”. Поставити питання про „поріг пізнання”. За Лейбніцом, людська душа завжди наповнена потоком несвідомих („малих”) уявлень. За певних обставин ці „малі уявлення” досягають значної міри інтенсивності, помічаються нами, усвідомлюються. А потім їх інтенсивність зменшується, втрачається її чіткість, і вони зникають із пізнання. Свідомі уявлення відрізняються від несвідомих не якісно, а кількісно – мірою чіткості.

      Вчення  про „малі уявлення” Лейбніц  застосував до аналізу пристрастей, тобто станів страждання. Страждання від бажання відрізняється також  тим, що воно є „помітне сприймання”.

      Лейбніц уважав, що нечіткі спонукання увесь  час не дають нам спокою, ми не в змозі визначити, чого нам бракує, тоді як „...у випадку потягів або пристрастей ми у всякому разі знаємо, чого нам треба, хоча і в їхньому складі є неусвідомлене відчуття і ті ж самі пристрасті також спричинюють це хвилювання або викликають потреби”.

      Набувши чіткості (усвідомлення), пристрасть мовби  супроводжується іншими напівпристрастями, які посилюють чи послаблюють  усвідомлену пристрасть, що породжує безперервну боротьбу за „якомога найкращій стан” за задоволення, хоча повне задоволення ніколи не досягнеться. Задоволення завжди змінюється незадоволенням, подібно до маятника годинника.

      І. Кант у своїй праці „Антропологія  з прагматичного погляду” пояснював  пристрасті схильностями (суб’єктивними  здатностями бажань до їхнього усвідомлення); інстинктами (внутрішніми природними „спонуками здатності бажання”) і прихильностями бажаннями, які стали для суб’єкта звичкою). Пристрасть – це прихильність, яка заважає розуму, за того чи іншого вибору, порівнювати її з сумою всіх інших прихильностей” пристрасті – це „нещасні душевні нахили”, „злі нахили душі”, вони згубні в „прагматичному відношенні” і „морально погані”. Дані характеристики є спільними як для пристрастей природної, вродженої схильності (таких як статевий потяг і т. п.), так і для пристрастей. Що виникли з культури, набутих (честолюбство, властолюбство, користолюбство). Емоції є сурогатом розуму і передують йому.

      Будучи  нез’ясованими почуттєвими мотивами, пристрасті – слабості, а можливо  і божевілля, відносно того, що людині наказує розум. (І. Кант. Антропологія прагматичного погляду, 1798).

      „Пристрасті – це ракова пухлина для чистого практичного розуму й у більшості випадків невиліковна, тому що хворий не бажає зцілитись і відмовляється підкорятися принципу, за допомогою якого тільки й можливе зцілення. Принцип же „Зцілення” полягає в тому, щоб не дозволяти на догоду одній схильності всі інші залишати в тіні чи відсувати їх, і намагатися. Щоб її можна сполучити. Поєднати із сумою всіх схильностей. (І. Кант. Антропологія прагматичного погляду, 1798).

      За  кантом, пристрасть – чуттєвий потяг, „схильність. Яку розум суб’єкта тільки насилу може придушити чи зовсім не може придушити”. На відміну від пристрасті афект – „почуття задоволення або невдоволення від даного стану, що не залишає суб’єктові можливості міркування (розумного уявлення про те, чи варто віддати цьому почуттю, чи опиратися йому)”.

      Пристрасті  і афекти – специфічні чуттєві  стани, що не відрізняються один від  одного кількісно (мірою), але істотно  різняться якісно. Афект – це „створювана відчуттям несподіванка, через яку втрачається цілковите  самовладання”.

      Отже, афект необачний, тобто швидко підноситься до такого ступеня почуття, що робить міркування неможливим (він безрозсудний). „Пристрасть (як настрій, що належить до здатності бажання), навпаки, хоч якою б сильною вона була, не поспішає і виявляє розважливість у способі досягнення своєї мети”.

      Кант  визнав значення пристрастей як спонукальних мотивів життєдіяльності. Але лише щодо тих схильностей, „без яких жива природа (навіть природа людини) не може обійтися як без природних і  тваринних потреб” що стосується людини, яка досягла „належного ступеня культури”, то для неї пристрасті не виступають спонуканням і рушійною силою пізнання, моралі і т. п. Спонукання до дії для людини – результат зіткнення пристрастей і афектів з розумом. Лише розум, що обґрунтовує „поняття свободи”, здатний усвідомити пристрасть і приборкати її. Без розуму пристрасті – річ у собі. Розум відкриває небезпеку і визначає вагомість пристрастей. Задовольнити пристрасть або приборкати її – значить усвідомити її як належну собі, усвідомити. Що вона задоволення, знята, знята діяльністю розуму.

      Цікаву  концепцію пристрасті та страждання в діяльності людини у зв’язку  з її потребами запропоновано  в „Економічно-філософських рукописах; 1844 р. німецького філософа Карла Маркса. За К. Марксом, „пристрасть – це сутнісна сила людини, яка енергійно прагне до свого предмета” (потреби). Людська діяльність є суперечною між її дієвістю і стражданням, які одне без одного не існують. Страждання – це протилежність дії, її стримування чи відсутність. Це прагнення, бажання як спонукання до діяльності. Людина – завжди стражденна істота, бо має прагнення, бажання. Її пристрасть утілюється у діяльності.

      Щодо  динаміки пристрастей, то можна сказати, за трикомпонентною  теорією емоцій, що усю систему почуттів можна  визначити як багатоманітність трьох вимірів, у якій кожен з вимірів має два протилежні напрями, що виключають один одного. Основні виміри емоційних процесів та станів: задоволення-незадоволення, збудження-спокій, напруження-розрядка. (Рис. 1.)

      В. Вундт запропонував також гіпотетичні криві, що описують, на його думку. Типову динаміку зміни емоційних станів за кожним із вимірів.(Рис. 2.) 

 

Рисунок 1. Три виміри емоцій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Рисунок 2. Динаміка емоцій. 

      Пристрасті  – це сильне, стійке почуття, що являє собою спрямованість усіх думок особистості на єдину мету.

      Пристрасті  є довготривалими почуттями. Коли вони з’являються в людини, то підпорядковують  собі всі інші зацікавлення й практично  всі її зусилля (наприклад, азартний гравець. Підданий пристрасті, може не усвідомлювати наслідки своїх дій у момент гри). Пристрасть може довести особу до цілковитої деградації, однак може й надихати людину на досягнення визначних результатів. Пристрасть підтримує довготривалі вчинки, які потребують великої самопосвяти й пов’язані зі значним ризиком. Пристрасті містять яскравий вольовий момент, прагнення тут переважає над почуттями. Пристрасть – це можливість ідеї постійно, впродовж тривалого часу викликати сильну емоційну реакцію.