МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чернігівський державний педагогічний університет

імені Т.Г. Шевченка

Кафедра психології

 
 
 
 
 

РОЛЬ  ТА МІСЦЕ ТВОРЧОСТІ  В ПРОЦЕСІ 

САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ  ОСОБИСТОСТІ

МАГІСТЕРСЬКА  РОБОТА

 
 
 

студентки магістратури

      спеціальність “Психологія”

Дерев’янко Світлани Петрівни 

      Науковий керівник:

      кандидат психологічних  наук,

      доц. Скок Микола Андрійович 
 
 
 

Чернігів 2001 

  ЗМІСТ

Вступ

 

      Проблема  самоактуалізації особистості з  давніх давен  хвилює людство. Ця проблема належить до категорії “вічних” кожне  нове покоління людей прагне не тільки осягнути загальнолюдський зміст проблеми актуалізації людини, а й творчо вирішити її згідно з духом свого часу, його нагромадженими знаннями. На сучасному етапі розвитку людської цивілізації значний внесок в розкриття суті зазначеної проблеми був здійсненний представниками гуманістичної психології (А. Маслоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс), які одні з найперших акцентували взаємозв‘язок між творчістю та самоактуалізацією особистості.  Для сучасної вітчизняної психології проблема самоактуалізації не є новою, але мало привертає увагу психологів, представляючи переважно сферу роздумів для філософів. Проблема творчості у вітчизняній психології є набагато більше дослідженою, про що свідчить наявність різноманітних авторських концепцій творчості, представлених  в результаті досліджень відомих психологів (Л.С. Виготський, Я.О. Пономарьов, В.О. Моляко, О.Н. Лук, Д.Б. Богоявленська та ін.). В даній роботі висвітлюються проблеми актуалізації особистості як суб‘єкта життя, що має обдарування творити свою власну життєдіяльність. З метою більш повного висвітлення проблеми, в теоретичній частині роботи увага акцентується на розкритті сутності та природи творчості, на її значенні для процесу самоактуалізації особистості. Теоретичні узагальнення роботи ґрунтуються на досягненнях вітчизняних і зарубіжних вчених.

      Вибрана тема є актуальною в психологічно-особистісному аспекті, тому що ставить за мету визначення дієвих орієнтирів для особистісного зростання та розвитку, для становлення повноцінної здорової особистості. Це виступає особливо важливим в умовах дисгармонійного, невлаштованого суспільства, де масштаб особистості часто визначається її здатністю до переборення несприятливих умов навколишнього життя. Для самоактуалізуючоїся особистості важливо знати рівень можливих досягнень, щоб більш ефективно реалізувати власні прагнення та адекватно оцінити наявні успіхи, міру яких, як вважає А. Маслоу, визначає не стільки відстань до фінішу, скільки проміжок, пройдений від моменту старту.

      Об‘єкт  дослідження: молодь міста Чернігова від 15 до 25 років (90 осіб).

      Предмет дослідження: особистісні властивості, які опосередковують процеси самоактуалізації та обумовлюють рівень прояву творчих здібностей.

      Мета  роботи: емпіричне дослідження та виявлення особистісних властивостей, які сприяють процесу самоактуалізації, визначення місця творчості в цьому процесі та характеристика імовірних стилів самоактуалізації як індивідуально-особистісної творчості людини.

      Дослідження спрямовується наступними гіпотезами:

        Творчість є суттєвою, але не визначальною характеристикою процесу самоактуалізації особистості.

        Існує відмінність між творчістю  самоактуалізації та самоактуалізацією  в творчості, що обумовлюється  впливом особистісних факторів  та рівнем розвитку творчих  здібностей.

      Таким чином головне питання, на яке повинно дати відповідь наше дослідження: “Які особистісні характеристики є необхідними для ефективної самоактуалізації та яке місце творчості в цьому процесі?”.

      Завдання дослідження: теоретичне обґрунтування дослідження, проведення емпіричного дослідження з метою перевірки зазначених гіпотез та формулювання висновків роботи.

      Таким чином, в даній роботі передбачається виконати наступні процедури:

1. Підбір та аналізування літературних та інформаційних матеріалів з метою теоретичного обґрунтування проблемної області дослідження.
2.   Формування досліджуваної вибіркової сукупності, обґрунтування принципів і методів її формування.
3.   Підбір та апробація психодіагностичних і дослідницьких методик.
4.   Вибір та обґрунтування процедурної схеми проведення емпіричного дослідження.
5.   Проведення емпіричної частини дослідження.
6.   Обробка та аналіз отриманих результатів дослідження; статистичне та математичне обґрунтування достовірності та надійності отриманих емпіричних даних.
7.   Формулювання висновків та узагальнень дослідження.

РОЗДІЛ  І

ТЕОРЕТИЧНА  ЧАСТИНА

 

1. .   Аналіз  стану   вивчення проблеми  творчості

 

      Феномен творчості притягував увагу мислителів різних епох розвитку світової культури. Про глибокий інтерес до зазначеного  феномену свідчить незгасаюче ( із давніх давен) прагнення до спроб створити “теорію творчості”, хоча у більшості випадків творчість розглядалася на рівні поверховості явищ, часто фантастично, іноді ідеалістично [65,с.4].

      В спробах побудови теорії творчості, які здійснювалися до початку ХХст., виділяють декілька типів :

1. Філософський тип, що має два різновиди: гносеологічний і

      метафізичний. Для першого головна задача - пізнання світу в процесі художньої  інтуїції (Платон, Шопенгауер, Бергсон, Н.О.Лоський та ін.).Центральна проблема іншого різновиду – розкриття метафізичної сутності в релігійно-етичній інтуіції (Ксенофан, Сократ, Аквинський, Августін, Шеллінг, В.О.Соловйов).

2. Психологічний тип .

      Один  з його різновидів спрямований на зближення з природознавством та пов‘язаний з розглядом проблем творчої уяви, інтуїтивного мислення, творчості первісних народів, дітей, творчості винахідників і т.п.

      Другий  різновид – відгалуження психопатології (Ломброзо, Нордау, В.М.Бехтєрєв, В.Ф.Чиж  та ін.); проблеми   цього типу –  геніальність та божевілля, вплив спадковості, алкоголізму, статі.

3. Інтуїтивний тип.

      Цей тип має естетичний та історико-літературний різновиди.

      Проблема  першого різновиду – розкриття  метафізичної сутності світу в процесі  художньої інтуїції (Платон, Шиллер, Шопенгауер, Шиллінг, Ніцше); вивчаються питання художньої інтуїції в музиці, живопису, архітектурі, питання походження та побудови художніх творів, сприйняття глядачів. Другий різновид – історико-літературний (Дільтей, А.А.Потебня, Д.М.Овсяніко-Куликовський та ін.); тут увага приділяється народній поезії, міфам і народним казкам, психології читача [65,с.5].

        Зазначена класифікація цінна  тим, що показує нам характерну  особливість досліджень творчості  минулих часів, коли увага дослідників  зосереджувалася або на художній, або на науково-філософській творчості. Більшість авторів були впевнені, що свідома діяльність людей не може впливати на процес творення. В творчості вбачали найбільш виражену свободу прояву людського духу, який тяжко, або взагалі не підлягає науковому аналізу [65,с.6].

      З початку 20 століття розгортаються пошуки природничонаукових шляхів вивчення творчості, з позицій фізіологічних закономірностей, що привело до розуміння природи  творчості як генетично зумовленої.

      Своєрідна позиція розуміння творчості  представлена в працях В.М.Бехтєрєва, в його розумінні творчості з рефлексологічної точки зору. Творчу ситуацію –проблему – В.М.Бехтєрєв трактує як подразник, а творчість, в наслідок цього, є не що інше, як реакція на такий подразник. В своєму продуктивному виразі творчість виступає як результат остаточного розв’язання реакції, або певної сукупності рефлексів. Одночасно В.М.Бехтєрєв підкреслює важливу роль природних обдарувань.

      “Для  будь-якої творчості, - пише В.М.Бехтєрєв,- необхідною є певна ступінь обдарованості  і відповідне виховання, що створює навички в роботі. Останнє розвиває схильність в сторону виявлення природних обдарувань, завдяки чому в кінці виникає майже непереборне прагнення до творчої діяльності” [22,с.233].

      Спеціаліст  в галузі молекулярної біології, академік В.О.Енгельгардт також визнає, що творча здатність виступає як природжена потреба і в такому розумінні вона може бути уподібнена інстинкту. Ця потреба притаманна величезній більшості людей. Вона може виражатися у вигляді окремих здібностей у однієї людини або блискучого таланту у іншої, але важко знайти індивіда, повністю позбавленого цієї дорогоцінної якості. Здатність до творчості, робить висновок В.О.Енгельгардт,- це найвищий дар, яким нагородила людину природа на безмежно тривалому шляху її еволюційного розвитку [33,с.15].

      Серед сучасних дослідників досить специфічний  погляд на природу творчості має  В.М.Вільчек, який пропонує наслідувальну  мотивацію в розумінні сутності творчості .

      В.М.Bільчек стверджує, що природа творчості заснована на природі людини як виду, який втратив в результаті мутації інстинктивну видову програму діяльності. Звідси неминуче виникають дефекти, порушення основних взаємозв’язків:

• дефект діяльності (зв’язок “людина - природне середовище”);
• дефект відносин (зв’язок “людина - людина”).

      Як  наслідок цього – відбулося первинне відсторонення людини від природи  і світу в цілому.

      В.М.Вільчек  вважає, що заміною інстинктивної  видової програми, яка допомагає  тваринам адаптуватися, у людини з’явилася  потреба в наслідуванні “зразку” – тварині, яка жила поряд з людьми та мала видову програму.

      В основі пізнавальної мотивації людини лежить не орієнтована дослідницька мотивація тварин, а наслідувальна  мотивація : людина шукає зразок (взірець), вона вчиться у природи.

      Пошук зразка і породжує творчість як специфічну активність з метою подолання первинного відсторонення.

      Таким чином, за даними В.М.Вільчека, мотивація  творчості в наслідок своєї природи  є ірраціональною і не підлягає задоволенню, тому що народилася разом з людиною  і разом з нею помре.

      Цінним  у зазначеному вище підході до розуміння природи творчості є те, що підкреслюється значення фази наслідування в процесі творчості. Це положення підтримали деякі психологи, які займалися дослідженням проблеми творчості (В.М.Дружинін, О.О.Леонтьєв), але механізм наслідування був перенесений в умови соціокультурного середовища.