Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

1. Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

Матеріальне виробництво  — основа життя людського суспільства. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб мати такі блага, люди повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має специфічні особливості, відбувається за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що містить три основні моменти: 1) працю людини; 2) предмети праці; 3) засоби праці.

Праця — свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між собою й природою і водночас змінюють власну сутність.

При цьому людина досягає і своєї  свідомої мети, що визначає спосіб і  характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.

Предмети праці  — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають  двох видів:  1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, які підлягають попередній обробці (видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним засобам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця.

До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної системи виробництва, слід виділяти й судинну систему, яка містить труби, бочки, посудини тощо. Залежно від функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може виступати і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з  точки зору його результату — продукту, то він виступає як процес виробництва, а засоби і предмети праці — як засоби виробництва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Стоунвер та ін.) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, його зумовленість розвитком продуктивних сил.

Продуктивні сили та виробничі  відносини. Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до них належать засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва, а також використовувані людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад загалом, як і окремі елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. На ранніх етапах розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів          (схема 1.).

Внаслідок постійно поновлюваного  процесу взаємодії усіх елементів  продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистісних до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пройнята внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Продуктивні сили — фактори, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні  сили виражають відношення людини до природи, то однією стороною вони повернуті до сил природи, географічного середовища, а другою — до системи суспільних, насамперед економічних, відносин, у складі яких виділяють техніко-економічні та соціально-економічні (тобто виробничі) відносини. Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економічної теорії від політичної економії. Якщо політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил, то предмет економічної теорії — більш повний. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його та ін.; організаційно-економічних (менеджмент, маркетинг та ін.), що разом з виробничими становлять економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефективність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік. 

Схема 1. Структура продуктивних сил

Техніко-економічні відносини  визначаються рівнем розвитку техніки (звідси й назва — техніко-економічні), вдосконалюються паралельно з нею та іншими елементами продуктивних сил. Вони передбачають відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізації, кооперування виробництва тощо й у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матеріально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Остання займає проміжну позицію між продуктивними силами і виробничими відносинами, надає цілісності системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спосіб виробництва, матеріальний зміст суспільного способу.

Відповідно до трьох  етапів розвитку техніки розрізняють три технологічні способи виробництва: 1) заснований на ручній праці; 2) заснований на машинній праці; 3) заснований на автоматизованій праці. Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічного явища з погляду боротьби інтересів протилежних класів. Більше того, західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо таких інтересів, що, звичайно, є перебільшенням. Водночас слід визнати, що низка економічних явищ і процесів, які розвиваються в межах технологічного способу виробництва, не потребують для свого пояснення класового підходу або потребують його набагато менше, ніж це робила політична економія, особливо у застійні часи. Тому однією з передумов формування нового наукового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економіка, яка є більш прикладною і конкретною, ніж політична економія.

Власність і виробничі  відносини.

Виробничі відносини —  суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Такою ж суспільною формою є й  відносини економічної власності. З'ясуємо подібність і відмінність, економічний статус кожної з цих категорій.

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів  природи через процес праці; 2) засобів  виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні), становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид привласнення — їх речовий зміст.

Економічна власність  — відносини між людьми з приводу  привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Визначальними серед них є відносини  між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини  економічної власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва є важливою підсистемою виробничих відносин, що розкривається та функціонує і у сфері безпосереднього виробництва, і при розподілі, обміні й споживанні. Основними є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Власне вони створюють соціально-економічну форму поєднання особис-тісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності  за своїм економічним змістом охоплюють всю сукупність виробничих відносин. Але це не означає, що категорії «власність» і «виробничі відносини» ідентичні. Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить насамперед економічний та юридичний аспекти. Юридична власність є формою вияву відносин економічної власності, належить до надбудовних відносин, залежить від волі й свідомості людей.

Юридична власність  — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове  оформлення цієї волі в юридичних  актах і нормах, у праві власності.

Найважливіші категорії юридичної  власності — володіння, розпорядження, користування.

В економічній власності, у свою чергу, виділяють кількісну сторону (різноманітні об'єкти власності —  засоби праці, предмети споживання тощо) та якісну (відносини між людьми з приводу привласнення цих благ). Економічна власність розкриває системну сутність виробничих відносин, тобто глибинні, внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв'язки в межах цих відносин, тоді як вони містять ще й поверхові зв'язки.

Продуктивні сили і виробничі відносини  в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все більшу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслідок цього між двома сторонами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини  менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах певного суспільного способу виробництва прагнуть пристосовуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це знаходить свій вияв у еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивідуальній (приватній) капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла колективна (акціонерна), її діалектичне заперечує державна форма капіталістичної власності, а державну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу. Кожна з них тимчасово і частково розв'язує суперечність між двома сторонами суспільного способу виробництва, розвиваючи і поглиблюючи її на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є визначальною рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Над суспільним способом виробництва  розвивається надбудова (політичні, правові, національні відносини тощо), яка разом з ним формує суспільно-економічну формацію.

Економічна система. Система — це сукупність певних елементів або підсистем і зв'язків між ними, якій притаманні такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета.

Економічна система  — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної  системи, її підсистемами є: 1) продуктивні сили; 2) техніко-економічні відносини; 3) організаційно-економічні відносини; 4) виробничі відносини, або відносини власності (економічний аспект). Оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється за допомогою господарського механізму, то п'ятим основним елементом економічної системи є її господарський механізм. Кожний із названих елементів, у свою чергу, — складна система (точніше, підсистема), що складається з певних компонентів, частин з властивою їм сукупністю зв'язків між собою і розвивається відповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а також за притаманними лише даній підсистемі законами і суперечностями.