Екологічна безпека

-          громадського контролю міжнародної екологічної безпеки, що передбачає залучення міжнародних неурядових і громадських організації, екологічних рухів, представників прогресивних ділових, наукових та ініціативних групи та ін.

Зазначені принципи міжнародної  екологічної безпеки засвідчують  системну взаємозумовленість рівнів раціоналізації природокористування, якості навколишнього  середовища, стану природно-ресурсного та енергетичного потенціалу між країнами світу, з одного боку, і потенціалом розвитку світової спільноти, з іншого.

Висновки. Врятувати людство від глобальних екологічних загроз є можливим за умов консолідації зусиль у напрямку формування міжнародної екологічної безпеки та спрямування світової економічної спільноти до нових вимірів благополуччя та добробуту, які зорієнтовані на засади стійкого, збалансованого та безпечного розвитку сучасних і прийдешніх поколінь. 

 

Література 

 

1.                    Елдышев Ю.Н. Изменение климата: факты и факторы // Экология и жизнь. – 2008. – № 3(76). – С. 46.

2.                    Трибушная Е. Климат войны //Корреспондент. – 2007. – 1 дек. – С.  69

3.                    Мировой океан стал мировой свалкой //Экология и жизнь. – 2007. – № 11(72). – С. 54.

4.                    Невелєв О. М. Сталий розвиток регіону: стратегічні напрями та механізми. / О.М. Невелєв, Б. М. Данилишин. – К., 2002. – С. 10-11

5.                    Кисельов М. М. Концептуальні виміри екологічної свідомості: монографія / М. М. Кисельов, В. Л. Деркач та ін. – К.: Парапан, 2003. – С. 185-186.

6.                    Історія формування поняття «безпека особистості» //Безпека життєдіяльності. – 2009. – № 1. – С. 25.

7.                    Добаева И., Добаев А. «Новый терроризм»: глобализация и социально-экономическое расслоение» //МЭ и МО. – 2009. – №5. – С.114-120.

8.                    Шевцов А.І. Майбутнє людства необхідно спланувати: глобальні загрози і довгострокова стратегія розвитку України / Анатолій Шевцов // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1(2). – С. 187-193.

9.                    Лук’яненко Д. Г. Глобальна економічна інтеграція: Монографія. – К.: ТОВ «Нац. підручник», 2008. – С. 96-96.

10.                 Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. – К., 2003. – 400 с.

11.                 Елдышев Ю.Н. Изменение климата: факты и факторы / Ю. Н. Елдышев // Экология и жизнь. – 2008. – № 3(76). – С. 47.

12.                 Кравченко С. Незручна правда про зміни клімату, їхній вплив на права людини та роль юристів у подоланні проблеми //Екологія. Право. Людина. – 2007. – №2-3. – С. 46.

13.                 ЄС стривожений погіршенням клімату // Євробюл. – 2006. – №. 10. – С.14.

14.                 Кошиль А. Погружение земли /А. Кошиль //Сегодня. – 2008. – 15 мая. – С. 36.

15.                 Радзиховский А. П. Человечество против человека /А. П. Радзиховский, Л. В. Кейсевич. – К.: Феникс, 2002. – С. 432.

16.                 Трибушная Е. Климат войны //Корреспондент. – 2007. – 1 дек. – С.  69-70.

Як було нами розглянуто в попередніх темах цього розділу та розділу  Щ більшість екологічних проблем  сьогодення мають загальноземний аспект, адже екологічні проблеми не знають кордонів, і можуть бути вирішені лише завдяки  міжнародній співпраці. Турбота про регулювання відносин людини і природи не може бути тільки внутрішньою справою окремих країн, особливо що стосується середовищ: атмосферне повітря, Світовий океан, природні ресурси тощо, а також живої природи: міграції тварин і птахів тощо.

 

Міжнародний природний статус довкілля передбачає охорону всієї планети Земля  і навколоземного космічного простору. Кожна країна має свій правовий статус, який чинний лише на її території, а  діяльність міжнародних організації  визначається нормами міжнародного права. Хоча окремі країни по-різному ставляться до екологічних проблем, існує реальна необхідність у розширенні співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища, що потребує спільних зусиль усіх країн світу.

 

Міжнародне співробітництво в  галузі вирішення екологічних проблем  ґрунтується на ряді принципів:

 

визнання норм міжнародного права;

суверенітет націй над своїми природними ресурсами;

наукова обґрунтованість міжнародних  норм раціонального природокористування;

недопустимість нераціонального  природокористування;

недопустимість національного  привласнення міжнародного простору;

недопустимість впливу на довкілля у воєнних цілях, що не сумісно  з інтересами людей;

запобігання забруднення міжнародних  просторів тощо.

Безумовно, ряд принципів окремими країнами світу нехтуються

 

в політичних та економічних інтересах, проте до думки вчених рідко прислухались управлінські структури.

 

Формами міжнародної співпраці  в галузі вирішення екологічних  проблем можуть бути міждержавні угоди і конвенції з питань охорони довкілля і раціонального природокористування або участь країн в діяльності міжнародних природоохоронних організацій. За ініціативою ЮНЕСКО у 1948 році було засновано Міжнародний союз захисту природи і природних ресурсів (МСОП), після чого міжнародна природоохоронна діяльність набула конкретних форм і змісту. Метою МСОП є підготовка і скликання нарад та конференцій природоохоронного характеру, розробка міжнародних конвенцій та рекомендацій в цій галузі. За сприянням цієї організації (на XVI Генеральній асамблей МСОП, 1978 рік) було підготовлено і випущено Міжнародну Червону книгу. До складу МСОП входить значна кількість установ (понад 500), понад 130 країн світу та 24 міжнародні організації, в тому числі і Всесвітній фонд охорони дикої природи (WWF), основою метою якого є об’єднання зусиль, спрямованих на збереження дикої природи і тваринного світу. Емблемою WWF є бамбуковий ведмедик (панда).

 

Ключову функцію в координації  міжнародної діяльності в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів (в системі ООН) здійснює ІОНЕП (Міжнародна програма ООН з навколишнього середовища), яка була прийнята на Стокгольмській конференції ООН у 1972 році. Крім того, значного впливу на міжнародні аспекти природоохоронної діяльності надають ФАО (міжнародна продовольча і сільськогосподарська організація), що вивчає питання охоро

 

 

 

ни екосистем суходолу і Світового  океану в процесі сільськогосподарської  діяльності людини, ВООЗ (Всесвітня  організація охорони здоров’я), що вивчає питання загального стану здоров’я людей, боротьби з епідеміями тощо, ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), яка досліджує стан навколишнього середовища, зокрема, зміни клімату, загальні кругообіги речовин тощо, і надає відповідну інформацію міжнародним організаціям, МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), що контролює захист довкілля від іонізуючого випромінювання тощо.

За сприяння цих організацій  було прийнято ряд Міжнародних угод і конвенцій, які напрямлені на вирішення питань охорони навколишнього середовища. Зокрема, це Конвенція по транскордонному забрудненню повітря (1979 р.), Конвенція ООН по

 

морському праву (1982 р.), Віденська  конвенція ООН про охорону  озонового шару (1985 р.), Протокол Кіото (Конвенція ООН по парниковим газам) тощо. Ці міжнародні угоди визнані не »всіма країнами світу і вони носять, переважно, рекомендований характер, адже важко правильно встановити відповідальність країн різного економічно розвитку за порушення вимог цих угод.

 

Вирішення міжнародних проблем екологічної безпеки ускладнюється рядом обставин, що зумовлено різним економічним розвитком країн світу, різним ступенем трансформації природних екосистем в них, зростанням взаємної залежності країн світу тощо.

 

По-перше, в останні роки різко зросла взаємозалежність країн світу, що зумовлено можливістю транскордонних переносів забруднюючих речовин, посиленням обміну між країнами, єдністю компонентів біосфери. Тому жодна країна світу не може вирішити проблему екологічної безпеки самотужки, без міждержавних угод тощо.

 

По-друге, різка різниця економічного розвитку різних країн світу зумовлює різний їх вплив на екологічний стан довкілля. Крім того, розвинуті країни не готові відмовитись від економічного росту, а країни які розвиваються намагаються їх наздогнати, що посилює негативний вплив на природу. Так, розвинуті країни починали свій економічний розвиток в періоди достатньої кількості природних ресурсів, яких сьогодні є недостатньо для країн, що розвиваються. Останні “варварським” шляхом відчужують природні ресурси.

 

Різниця в економічному розвитку в  поєднанні з політичними і  релігійними поглядами різних груп людей, різко загострила проблему міжнародного тероризму, що може стати причиною надзвичайних, в тому числі і екологічних, ситуацій. Вирішення цих проблем можливе лише на міжнародному рівні.

 

По-третє, підходи до вирішення  проблем збереження і відтворення  природного середовища в різних країнах  є принципово різними, що ускладнює  прийняття єдиної програми дій. Так, в розвинутих країнах практично не залишилось реліктових екосистем і основним напрямком реалізації природоохоронної діяльності є стабілізація стану довкілля технічними та управлінськими рішеннями. В країнах Південної Америки, Африки та інших, на частку реліктових природних екосистем припадає до 40% територій країн, і тому основним напрямком збереження природи в них є створення заповідних територій тощо.

 

По-четверте, демографічна проблема настільки  загострює всі інші глобальні  проблеми людства, що без кардинального  її вирішення практично неможливо стабілізувати екологічний стан довкілля.

 

Все це говорить про необхідність докорінної зміни відношення людей  до питань охорони довкілля та раціонального  використання природних ресурсів, об’єднання зусиль всіх країн світу для подолання  сучасної екологічної кризи. Для активних сумісних дій в питанні подолання сучасної екологічної кризи необхідно вибрати напрямок дій, тобто екологічну стратегію. Екологічні стратегії прийнято класифікувати на основі двох основних підходів:

 

* за характером відношення людини до природи (природоцентричні та антропоцентричні стратегії), причому природоцентричні визнають самоцінність природи як такої, а антропоцентричні - визнають природу домівкою людини;

 

* за факторами виникнення екологічної  кризи і можливими механізмами її подолання.

 

Друга класифікація є більш вживаною і виділяють три основних граничних  стратегії виходу із сучасної екологічної  кризи: ресурсно- технологічні, біосферно-екологічні та соціально-психологічні. Існують  і більш узагальнені стратегії, що поєднують кращі сторони граничних, наприклад, стратегія екологічного розвитку М.Ф.Реймерса.

 

Ресурсно-технологічні стратегії  вбачають причину розвитку сучасної екологічної кризи в перевищенні  техногенного навантаження на біосферу і надмірного використання природних ресурсів. Ключовим питанням цих стратегій є екологізація суспільного виробництва, тобто створення мало- і безвідходних технологій. Це дозволить покращити екологічну ситуацію в цілому. Основними напрямками виходу із сучасної екологічної кризи є:

 

* вдосконалення технологій (в тому  числі повна очистка всіх викидів  і скидів), впровадження в практику  безвідходних технологій;

 

* стабілізація економічного стану  країн, а не його розвиток;

 

* обмеження споживання природних  ресурсів (споживання вторинних  ресурсів) тощо.

 

Основна ставка в ресурсно-технологічних  стратегіях робиться на техноекологію  та екологізацію сільського і міського господарств.

 

Сучасний варіант ресурсно-технологічної  стратегії виходу із екологічної  кризи викладений в концепції  сталого розвитку (Конференція ООН по навколишньому середовищі, Ріо-де-Жанейро 1992 рік), в якій показано взаємозв’язок соціально-економічного розвитку, демографічної ситуації на Землі та стану навколишнього природного середовища. Згідно цієї стратегії пік сучасної екологічної кризи припаде на середину XXI століття (див. розділ II).

 

Особливу увагу в даній стратегії  приділено перебудові енергетики, адже в найближчі 20-25 років людство  чекає криза енергетичних ресурсів. Крім того, звернуто увагу на теплове  забруднення атмосфери і гідросфери та можливі наслідки цих процесів. Тому, для віддалення та легкого подолання енергетичної кризи, людству необхідно вжити таких заходів:

 

- енергозбереження та енергозаощадження  при всіх видах господарської  та іншої діяльності людини;

 

поступова заміна традиційних енергоресурсів альтернативними, причому особливу увагу приділяти можливостям  одержання енергії альтернативними  джерелами (геотермальні, сонячне випромінювання, енергія вітру, морських хвиль, приливів і відливів, використання біогазу тощо) в промислових масштабах;

 

- поступове зниження частки  енергоємних виробництв і технологій, що дозволить вирішити питання  заощадження енергії;

 

- зменшення втрат енергії при  її транспортуванні і використанні

 

тощо.

 

Безумовно, кроки, які пропонуються для реалізації ресурсно- технологічними стратегіями, є важливими і дозволять вирішити ряд проблем, пов ´язаних із техногенним впливом на довкілля, забруднення природного середовища тоїцо. Проте, без зміни відношення людини до природи та без врахування саморегуляційноїролі біосфери, подолання сучасної екологічної кризи є неможливим,

 

Біосферно-екологічні стратегії базуються  на особливостях саморегуляційних механізмів екосистем і біосфери в цілому. Основним ідеологічним стержнем цих  стратегій є самоцінність природи і можливість подолання сучасної екологічної кризи лише природнім шляхом.

 

Знання основних законів функціонування природних екосистем і біосфери в цілому показує, що саморегуляційні  можливості екосистем і біосфери є обмеженими.

 

Серед біосферно-екологічних стратегій (концепцій) найбільшою глибиною відрізняється концепція В.Г.Горшкова. В своїх працях він показав роль живих організмів в еволюції природи і в підтриманні екологічної рівноваги біосфери Землі. Ним показано, що біосфера може компенсувати будь-які збурення, що викликані господарською діяльністю людини за умови, що кількість використовуваної біологічної продукції людиною не перевищує 1% від біопродуктивності біосфери. Сьогодні людиною споживається, за різними оцінками, від 20 до 50% річної біологічної продукції біосфери, тому біота не в змозі забезпечити глобальну екологічну стабільність довкілля.