Західна орієнтація УНР

Міністерство освіти і науки України

Львівський Національний Університет  імені Івана Франка

Факультет міжнародних відносин

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

 на тему:

 

«Західна орієнтація УНР»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 

Виконала:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2009

 

Зміст

 

1. Вступ
2. Основна частина
1. Зовнішня політика Центральної Ради 
1. Угода в Брест-Литовську
2. Зовнішня політика Гетьманату
3.   Зовнішня політика Директорії
1. Орієнтація на Антанту
3. Висновки
4. Список використаних джерел та літератури

 

Вступ

 

Курс Центральної Ради постійно змінювався – внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів. Схема “державницького курсу” Центральної Ради та Директорії у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії – розчарування – нові ілюзії – нові розчарування й шарпанина замість державної політики.

Спочатку – ілюзії стосовно російської демократії та, відповідно, підтримка її кроків, зокрема і військової політики – війна з Німеччиною “до переможного кінця”. Отримавши від російських демократів на свої скромні та уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як якесь прикре непорозуміння. А, переконавшись у незмінності російської політичної фігури, кинулось в інший бік.

Хоч Центральна Рада і  негативно відреагувала на переворот  у Петрограді, а все ж вона не могла повірити у серйозність  намірів більшовиків розпочати війну проти “братів”-українців. 4 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат у своїй відповіді на ультиматум Ради народних комісарів червоної Росії наївно пропонував “Совіту Народних Комісарів відкликати большевицькі полки з України” і називав українців братами “російських солдатів”.

Більшовики, щоправда, все  зробили, щоб ілюзії стосовно них  не множилися: війна проти УНР розгорялася справжня. Центральнорадівці довго не могли повірити, що “революційна російська демократія” посунула війська на Україну, до речі, ніби на замовлення, роззброєну малоросійськими пацифістами, які своїми “благими” намірами стелили нашій Батьківщині шлях у більшовицьке пекло.

Після більшовицького обуха  по голові Центральна Рада змушена  була розкрити “дружні” обійми заклятим своїм ворогам – німцям, проти яких, як виявилося, дурно тримала до останнього “загальноросійський фронт”, у боротьбі з якими вигубила цвіт української нації, зокрема український полк імені Павла Полуботка (в лютому 1918 р. під час відступу з Києва його чисельність становила лише 5 чоловік).

Отож, збентежений і  розгублений український соціалістичний провід звернувся за допомогою до кайзерівської Німеччини. Але, щоб  прохання було задоволене, треба, ввічливо пояснили німці, проголосити українську державність.

Німецька дипломатична делегація на Берестейських переговорах  буквально змусила Центральну Раду (напередодні втечі з Києва) проголосити 4-й Універсал. Інакше – який статус би був в української дипломатичної  делегації? Кого вона представляла –  частину Росії? Як укладати міждержавний договір, у тому числі й про військову допомогу? На підставі якого положення міжнародного права можна було надати термінову підтримку, власне, порятувати нещасну Центральну Раду, яка завела себе у глухий кут безвідповідальною політикою?

Німецька армія виконала те, на що сподівалися центральнорадівці: в бойовій співпраці з українськими частинами, зокрема Петра Болбочана, повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та на цьому “гопсання” “українського уряду” не скінчилося…  
Врешті, німці стали не любі центральнорадівцям, бо не захистили їх від гетьмана Павла Скоропадського, прихід якого самі діячі Центральної Ради й спровокували своєю немічністю. І повернули соціалісти на старі протинімецькі позиції.

Після падіння імператора Вільгельма в листопаді 1918 р. німецька армія втратила для українців  будь-яке державно-політичне значення.  
Не довго думаючи, соціалістична Директорія стала шукати опертя у “буржуазної” Антанти, яка висадила окупаційні війська у південні українські порти – Одесу, Херсон, Миколаїв… Це було очевидним безглуздям і свідченням повної розгубленості. І не тільки тому, що Антанта вважала Директорію занадто лівою, фактично більшовицькою, а отже неприйнятною.

Головне, що Антанта в  своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на історичних ворогів України – Росію і Польщу. В інтересі Антанти було відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції в її економіку. Вони бачили Росію як майбутню противагу збитому на якийсь час із ніг німецькому колосу – історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й Польщу – насамперед її військову силу: польська держава мала у недалекому майбутньому виконати роль східного протинімецького форпосту.

Українська держава  не вписувалась у ці геополітичні комбінації, за її рахунок і повинні були посилитися Польща та Росія. Цю істину не змогли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до остаточної дискредитації в очах українських громадян, особливо тоді, коли уряд УНР не наважився закликати український народ до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.  
Із тих же оманливих мотивацій Директорія зайняла вичікувальну тактику стосовно Добровольчої армії – протеже “єдінонєдєлімської” Антанти, ввесь час перебуваючи в ілюзіях про можливість союзницьких стосунків із нею. Попри черговий холодний душ, Директорія довго не могла повірити, що знову пошилась у дурні – допоки денікінці не “визволили” Україну і не виставили з Києва об’єднаної Української армії. Лише в середині вересня 1919 р., коли білогвардійці окупували більшу частину України, Директорія оголосила війну Денікіну.

І прозорою стає відповідь  на питання про справжні причини ганебного – без битви – відступу української армії з Києва 31 серпня 1919 року. Чи не лежала в основі цього безмежно-наївна віра, що “непорозуміння” з Добровольчою армією вдасться залагодити, що не можуть армії, які б’ються проти спільного ворога – більшовиків, бути між собою в конфлікті?  
Ну, а в основі цього тривалого зволікання з оголошенням війни Добрармії (фактично, сприяння російським окупантам) – бажання не зіпсувати давно зіпсуті стосунки з Антантою, яка стояла за спиною генерала Денікіна.

Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 р. набув  найбільшого свого розмаху, розгорнувся  не під жовто-блакитними прапорами  УНР, а під червоними прапорами  і совєтськими гаслами – “командукр”  Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів.  
Потім була орієнтація УНР на Польщу, яка загарбала західноукраїнські землі. І ця орієнтація привела Україну до катастрофи: наші одвічні вороги, які, коли мова йшла про Україну, завжди доходили згоди між собою, дійшли її і на цей раз, звісно, за рахунок України – Ризький договір 1921 року між Польщею і Росією лише зайвий раз підтвердив цю давню істину. Хоча задля справедливості слід визнати, що першими авторами “збручанського шраму” на тілі України були Петлюра й Підсудський.  
І Збруч велетенською різаною раною увійшов у тіло – і свідомість – українського народу.  

 

Зовнішня політика Центральної  Ради 

(березень 1917- квітень 1918р.)

 

Попри  значні труднощі, пов'язані зі становленням  української державності періоду Центральної  Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.

Певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

В листопаді 1917 р., після  того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні  переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною  державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала  з нею окрему угоду, обіцявши разом  зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

 

Угода в Брест-Литовську

 

Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного  спрямування і це визначало її внутрішню та зовнішню політику. В  зовнішній політиці Директорія УНР не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоч переговори про його укладення велись з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. Директорія просила допомогти у боротьбі з більшовиками.

Можна виділити щонайменше три головні причини укладення  УНР мирного договору з Німеччиною та ЇЇ союзниками: 
1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1317— на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням в неї трьох російських більшовицьких армій (М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії; 
2. Підписання Росією у Бересті перемир'я з Центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслщуваги більшовиків і домагатися миру; 
3. Спроби Центральної ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжнародного права.

Українська делегація (В. Голубович ~ голова, М. Любин-ський, М. Левитський та О. Севрюк) перед відбуттям до Берестя (Брест-Литовська} отримала від  М. Грушевського завдання домагатися визнання за Україною українських земель, що належали Росії (Підляшшя, Посяння та Холмщина) й Австро-Угорщині (Східна Галичина, Буковина. Закарпаття).

Через два дні після початку  сепаратних переговорів між Росією та державами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина} Генеральний Секретаріат 11 (24) грудня надіслав їх учасникам ноту про те, що УНР стає на шлях проведення самостійної зовнішньої політики і пропонує воюючим державам укласти мир без анексій та контрибуцій з урахуванням права націй на самовизначення.

Повноваження прибулої на переговори української делегації були визнані усіма, у тому числі й керівником російської делегації Л. Троцьким.

Умовою визнання Центральними державами УНР самостійною державою було, по-перше, підписання мирного договору, по-друге, проголошення українським урядом повної державної незалежності України. Питання про збройну, допомогу Україні до підписання договору офіційно не розглядалося, але українській делегації було заявлено, що угода з УНР можлива лише за присутності в Києві Центральної ради.