Західна орієнтація УНР

Найдраматичніший на переговорах момент настав тоді, коли після перерви до Берестя разом з росіянами прибули представники радянського уряду України на чолі з Ю. Медведєвим. Проте Їхні повноваження не було визнано.

Після повідомлення про прийняття  Центральною радою IV Універсалу глава австро-угорськоі делегації граф О. Чернін від імені 4-х держав заявив про визнання ними УНР суверенною державою. Це була подія історичного значення — вперше Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

Підписання договору відбулося в ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого} 1918 р., коли Центральна рада під натиском російського наступу вже залишила Київ (через пошкодження телеграфного апарата звістка про це дійшла до Берестя із запізненням). За угодою, що складалася з 10 статей, кордони між УНР та Австро-Угорщиною залишалися такими, якими вони були між останньою та Росією на час початку війни, а Холмщина, Посяння та Підляшшя визнавалися за Україною. Стан війни між УНР та Німеччиною та ЇЇ союзниками припинявся. Питання про військову допомогу УНР з боку Німеччини та Австро-Угорщини на переговорах не стояло і у тексті договору не було відображено. Уже після його підписання М. Любинський від імені Центральної ради звернувся за нею до Німеччини, прохаючи направити в Україну галицькі частини й ті, що були сформовані з полонених українських вояків. Посилаючись на те, що це займе багато часу, Німеччина запропонувала направити в Україну свої регулярні частини, які не підуть далі українсько-російського кордону. Проте це була лише усна домовленість, якою Німеччина знехтувала.

Економічні статті договору передбачали паритетний обмін товарами з боку Німеччини й продовольством — з боку УНР. Най вразливішим  було те, що Україна взяла на себе конкретні зобов'язання поставити  до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів худоби у живій вазі та ін. Насправді ж Німеччина не виконала своїх зобов'язань, вдавшись до фактичного пограбунку України.

Після того, як Росія підписала 'сепаратний мирний договір з Центральними державами, вона змушена була визнати незалежність УНР й виводити свої війська з України. Без їх підтримки стало очевидним, що більшовики з харківського «радянського уряду України» не являють із себе сили. Більшовицький «народний комісаріат» саморозпустився, й у квітні 1918 р. радянська влада в Україні впала. До Києва вступили німецькі та українські частини.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він  став значним здобутком української  дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання Української держави.

Через два місяці після  брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про-більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

Зовнішня політика Гетьманату

29 квітня 1918 р. в Києві  зібрався Хліборобський конгрес,  в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував  у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою.

Без перебільшення можна  стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки  зробив  гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Європа і світ у  цей період більше стали знати  про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом.

Зовнішня політика Директорії

Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську  Росію, на монархію. Все це підготувало  грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Директорія оголосила  про відновлення  Української  Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням  В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

3 огляду зовнішньої  політики та дипломатії Директорія УНР, можливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже минув, коли тиск на Україну з боку більшовицької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.

Провідними напрямами  зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Одним із серйозних недоліків  діяльності Директорії у сфері міжнародних  відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки переносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відомства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівацький.

Орієнтація  на Антанту

Під час роботи Трудового  конгресу до Києва нестримно наближалися  радянські війська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це зміцнило позиції прихильників союзу  з Антантою, на чому особливо наполягали С. Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О. Греков, який заявив, що поза союзом з Антантою для України немає іншого виходу, оскільки війська Директорії тануть. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.

Шукаючи порозуміння  з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання  їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації  до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.

Проте французьке командування на переговорах з українською  стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.

Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В. Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком. До складу уряду ввійшли представники трьох партій — УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.

Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного  документа з роз'ясненням своєї  політики і опинився в цілковитій ізоляції. «...Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, — зазначав відомий український соціал-демократ І. Мазепа. — За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю... Зловживанню отаманів не було кінця...»1. У березні 1919 р. з'ясувалося, що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні й Росії. Більше того, під впливом більшовицької пропаганди антантівські війська теж почали розкладатися.

Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала невдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і есдеків, поширилися й на армію УНР. Навіть Січові стрільці, які дотримувалися послідовно антибільшовицьких позицій, у своїй декларації від 13 березня наголошували, що вони підтримуватимуть радянську владу на місцях. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

Висновки

Українська Народна  Республіка, в принципі, була орієнтована на країни Антанти, і після її створення йшли попередні розмови про переїзд деяких консульств країн Антанти у Київ і головне – про продовження і цивілізоване завершення Першої світової війни. Із цією метою Генеральний Секретаріат військових справ взяв під свій контроль два фронти колишньої російської армії – Південно-Західний і Румунський. Вони були об’єднані на початку грудня 1917 року в один Український фронт. Але події в Петрограді привели до того, що більшовики почали активно руйнувати залишки війська: і призначення прапорщика Криленка головнокомандувачем російської армії, і вбивство попереднього головкома генерала Духоніна, і наказ Леніна про самочинну демобілізацію – все це дезорганізувало повністю армію. В тих умовах більшовики повели активні переговори із країнами Четверного союзу.

І в Центральної Ради, в уряду УНР фактично не залишалося поля для маневру. Вони були змушені  теж включитися в цю боротьбу, тому що все це могло вирішитися без  них. З іншого боку, Німеччині було вигідно мати українську сторону на переговорах як засіб додаткового тиску на росіян. Та держави Четверного союзу побачили, що українці є не такими простими і не будуть грати роль розмінної монети, тому що УНР на переговорах досить гостро поставила питання про території, які належали Австро-Угорщині, а були українськими етнічними, насамперед, про Східну Галичину.

Однак не всі українські політики були тоді налаштовані на тісні стосунки із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Прихильник орієнтації на Антанту, міністр  закордонних справ УНР Олександр Шульгин подав у відставку в розпал мирних переговорів із Центральними державами. Прихильником військової та політичної співпраці України з країнами Антанти був і Симон Петлюра: «Від того часу, коли до світової війни ув’язалась Америка, я був переко¬на¬ний, що війну виграють не німці, а Антанта. Я хотів створити фронт – хай би він був розбитий мілітарно тимчасово, – все одно ми виграли би потім політично. Але божевільство, недалекозорість, недержавність наших тодішніх по¬літиків направили наш курс на іншу дорогу».

Проте Антанта не зважала  на ці прагнення і домагалася відновлення  «єдиної і недєлімої Росії». У  середині січня 1918 року співробітники  французької місії у Києві  запевнили Павла Скоропадського, що Антанта ніколи не визнає самостійної України. Водночас офіційні представники Великобританії та Франції в Україні поставили собі за мету домогтися від української влади продовження війни проти Центральних держав, щоб потім повернути країну в лоно «відновленої Росії». Та за всіх обставин УНР не могла одночасно тримати фронт на Заході і протистояти агресії радянської Росії на Сході. Тим більше, що 15 грудня російська більшовицька делегація підписала у Бересті сепаратну угоду про перемир’я і через тиждень розпочала мирні переговори з делегаціями Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.