Шлюб і родина

Шлюб і родина

Детальніше: Шлюб у  Стародавньому Римі 

В ранній період історії  Риму вважалося за мету і головну  суть життя громадянина – наявнсть власного дому та дітей, при цьому  сімейні відносини не підкорялися  закону, а регулювалися традиціями. Основний принцип побудови римського суспільства – це опора на елементарний осередок суспільства - сім’ю (фамілію). Родинні зв’язки базувалися не тільки на кровній спорідненості, але й на усиновленні. Декілька споріднених родин формували рід (лат. gens), найвпливовіші з них грали важливу роль у політичному житті. 

До складу римської родини входили не тільки мати і  батько, але й незаміжні дочки, сини, їх дружини та діти. Також родина включала в себе слуг, рабів та все  домашнє майно. 
 

Голова родини (лат. pater familias) – батько – мав необмежену владу (лат. patria potestas), яка була оформлено законодавчо і розповсюджувалася на всіх членів фамілії. Практично всі рішення щодо членів родини батько приймав самостійно. Влада батька заключалася в тому, що він міг за своїм бажанням видати дочку заміж або розлучити, продати дітей у рабство: при народженні дитини він визначав долю новонародженого: він або визнавав дитину, або наказував вбити, або покидав без усякої допомоги. 

Patria potestas розповсюджувалася також на дорослих синів та їх сім’ї. Батько одноособово володів усім майном родини. Навіть досягнувши повноліття та одружившись, син залишався безправним у родині. Він не мав права володіти будь-якою нерухомістю за життя батька. Лише після його смерті, згідно із заповітом, син отримував батькове майно у спадок та ставав повноправним громадянином і головою своєї родини. 

Жінка знаходилася  у волі чоловіка, тому що вона, за словами  Теодора Моммзена, «належала тільки родині і не існувала для общини». В римських родинах жінка мала великі права, адже вона займалася управлінням господарством. Вона була повновладною хазяйкою в домі. Вважалося хорошим тоном, коли жінка добре упорядковувала сімейних побут, звільняючи чоловіка для важливіших державних справ. Залежність жінки від чоловіка обмежувалася, по суті, майновими відносинами; володіти та розпоряджатися майном без дозволу чоловіка жінка не могла. 

На відміну від  грецьких жінок, римлянки могли вільно з’являтися поміж люди, іздити в  гості, бувати на урочистих прийомах, причому, незважаючи на те, що вищу владу в родині мав батько, вони були захищені від його свавілля. Але заняття політикою не було жіночою справою, жінці не дозволялося бути присутньою на народних зборах. 

Батьки родин ще, як правило, одружували своїх дітей, керуючись тогочасними моральними нормами і власними міркуваннями. Видати заміж дівчину батько міг з 12-річного віку, а юнака – з 14-річного. 

Римське право передбачало  дві форми узяття шлюбу:

«під рукою» (лат. cum manu), тобто дочка, виходячи заміж, переходила з-під влади батька під владу чоловіка, точніше голови його родини, і її приймали в сім’ю чоловіка. Такий вид шлюбу існував до пізньої Республіки.

«без руки» (лат. sine manu) – форма шлюбу, що частково змінила cum manu. При ньому жінка, одружившись, не переходила під владу чоловіка, а залишалася членом старої фамілії, під владою батька або опікуна. Такий шлюб більше скидався на співжиття, адже жінка могла у будь-який момент залишити чоловіка і повернутися додому. 

Незалежно від того, якій формі шлюбу надавали перевагу молодята, йому передували заручини. Під час заручин наречені давали шлюбну обітницю. Кожен з них на питання, чи обіцяє він/вона взяти шлюб, відповідав: «Обіцяю». Молодий вручав майбутній дружині монету, як символ заключення між батьками шлюбного союзу, та залізну обручку, яку молода носила на підмізинному пальці лівої руки. 

Давньоримський шлюб, особливо у вищих верствах населення, заключався часто з фінансових і  політичних міркувань. 

Народження дитини також було пов‘язане з багатьма традиціями. Святкування на честь появи нового члена родини починалися на восьмий день після родів і продовжувалися три дні. Батько підіймав дитину з землі і давав йому ім’я, цим проголошуючи своє рішення прийняти його в сім’ю. Після цього запрошені гості дарували немовляті подарунки, як правило, амулети, призначення яких було оберігати дитину від злих духів. 

Реєструвати дитину довгий час було необов’язково. Лише коли римлянин досягав повноліття та надівав білу тогу, він ставав громадянином римської держави. Його представляли перед посадовими особами та вносили в список громадян. 

Уперше реєстрацію новонароджених ввів на початку нової  ери Октавіан Август, зобов’язуючи громадян протягом 30 днів з моменту  народження реєструвати немовля. Рєстрація  дітей проводилася в храмі  Сатурна, де знаходилася канцелярія намісника та архів. При цьому підтверджувалося ім’я дитини, дата її народження, вільне походження та право громадянства. 
 

ОСВІТА

Потрібно підкреслити  особливу роль сімейного виховання  у римлян. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Хороший громадянин у римлян — це слухняний син і дисциплінований воїн. Давньоримське законодавство передбачало суворі покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням цивільної і військової доброчесності. 

За часів ранньої  Республіки не існувало публічних школ, тому хлопців навчали читати і  писати їх батьки, або письменні  раби, яких називали paedagogi, зазвичай грецького  походження. Найпершою метою навчання в той час було дати молодим людям знання з сільського господарства, військової справи, римських традицій та суспільних відносин. Юнаки багато чому навчалися, допомагаючи батькам виконувати їх релігійні чи політичні функції. У віці 16 років сини аристократів йшли в помічники до видатних політичних діячів, а з 17 років брали участь у воєнних діях. 

Освітня практика змінилися  із завоюванням елліністичних держав у III ст. до н. е. і відповідному грецькому  впливу, але треба зазначити, що римські освітні традиції сильно відрізнялися від грецьких. Голови родин, піклуючись про отримання дітьми освіти, намагалися найняти своїм дітям вчителів греків, або дістати раба-грека. Часто заможні родини відправляли свої дітей до Греції задля отримання ними вищої освіти. 

У V ст. до н. е. з'явилися  елементарні («елементарний» в перекладі з латині — основний) школи, де навчалися головним чином діти вільних. Заможні батьки надавали перевагу домашньому навчанню. У II ст. до н. е. виникли граматичні та риторські школи. Тоді ж і зародився прообраз сучасної освіти: діти проходили три стадії освіти – початкову, середню і вищу. Риторські школи були своєрідними вищими учбовими закладами (ораторське мистецтво, правознавство, філософія, поезія). 

Навчання починалося з 7 років. Хлопчики і дівчата йшли до школи, яка називалася ludus, де вчитель (що звався litterator чи magister ludi, часто грецького походження) вчив їх читанню, письму, арифметиці та іноді грецької, аж до 11-річного віку. З 12 років студенти йшли у середні школи, де вчитель (який там називався grammaticus) вчив їх грецької та римської літератури, давав відомості з історії та права. У віці 16 років, деякі студенти йшли до школи риторики, де вчитель, майже завжди грек, називався rhetor. Навчання на цьому рівні готувало студентів до кар’єри правників і вимагало від них заучування римських законів. На практичних заняттях учні виконували вправи на складення промов на задану тему з історії, міфології, літератури чи суспільного життя. Поступово юристи-вчителя утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедр». За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини і архітектури. Учні ходили до школи кожен день, окрім релігійних свят і базарних днів. Також були літні канікули. У віці 17-18 років юнаки мали залишити навчання та пройти військову службу. 

За кордоном освіту отримували переважно в Афінах чи на острові Родос, де також удосконалювалися в ораторському мистецтві, отримували уявлення про різні філософські  школи. Студенти, які приїжджали отримувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва — «хори». 

У період Республіки навчання було приватним, і держава  в нього не втручалася. Однак у  часи Імперії держава поставила  навчання під свій контроль. Вчителя  стали оплачуваними державними службовцями. Було встановлене число риторів і граматиків для кожного міста, в залежності від кількості жителів. Вчителя користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. 

Римляни піклувалися і про те, щоб освіту отримали жінки згідно їх ролі, яку вони відігравали в сім’ї: організатор сімейного побуту та вихователька дітей в ранньому віці. Були школи, де дівчата навчалися разом з хлопцями, і вважалося почесним, якщо про дівчинку казали, що вона освічена дівчина. 

В римській державі  вже в I ст. почали навчати рабів, бо раби та вільновідпущеники почали відігравати помітнішу роль в  економіці держави. Раби ставали  управителями маєтків і займалися  торгівлею, призначалися наглядачами  над іншими рабами. Письменних рабів залучали у бюрократичний апарат держави, багато рабів були педагогами і навіть архітекторами. Такі раби коштували дорожче неписьменних, адже їх можна було використовувати для кваліфікованої праці. 

Колишні раби, вільновідпущеники, з часом почали складати значну верству населення Риму. Не маючи нічого, окрім жадоби влади та зиску, вони прагнули зайняти місце службовця, управлінці в державному апараті, займатися комерційною діяльністю, лихварством. Стала виявлятися їхня перевага у порівнянні з римлянами, яка заключалась в тому, що вони не цуралися ніякої праці, вважали себе обмеженими та виявляли наполегливість у боротьбі за свої місце під сонцем. Зрештою вони змогли домогтися юридичної рівноправності, відтіснити римлян від управління державою. 
 

Управління

Спочатку Римом  керували царі, яких вибирали по черзі  з кожного з провідних римських племен. Точна природа царської влади  ще не досліджена. Цар міг мати майже  абсолютну владу, або можливо, він  був головою виконавчої влади  для Сената і римського народу. Щонайменше у військовій справі повноваження царя (лат. Imperium), схоже, були абсолютними. Він також був релігійним лідером у державі. На додаток до повноважень царя існували три адміністративні установи: Сенат, який виступав дорадчим органом для царя, Куріатська коміція (лат. Comitia Curiata), яка могла схвалювати та ратифіковувати закони, запропоновані царем, та Коміція калата (лат. Comitia Calata), яка була зборами жрецьких колегій, і мала збирати людей для засвідчення певних актів, офіційних оголошень та оприлюднення розкладу святкувань на наступний місяць. 

Для ІІ-І ст. до н.е. державному ладу римлян були притаманні елементи елліністичного синтезу державних  структур. Так Полібій вказував, що всі зовнішньополітичні та внутрішньополітичні досягнення римлян пояснюються, в першу чергу саме тим, що в них існує змішана форма правління. Він конкретизує свою думку. В Римі монархічний елемент втілено в посаді консулів, аристократичний - в сенаті, демократичний - в народних зборах. Далі він додає той постулат, що жодна з цих влад не переважає і це не дає можливості визначити суть держави в сукупності[3]. 

Класова боротьба у  Римській республіці створила незвичайну суміш з демократії та олігархії. Слово "республіка" походить від  латинського res publica, що значить "народна справа". Римські закони зазвичай могли прийматися тільки голосуванням народних зборів (лат. Comitia Tributa). Також кандидати на суспільні посади мали обиратися народом. Незважаючи на це, римський Сенат являв собою олігархічний інститут, який виступав у якості дорадчого органу. В Республіці Сенат мав великі повноваження (лат. auctoritas), окрім законодавчої влади. Однак через те, що сенатори були дуже впливовими особами, було важко робити щось супроти колективної волі Сената. Нові сенатори обиралися серед найбільш діяльних патриціїв цензорами (лат. Censura), які також могли усунути сенатора з посади, якщо той виявлявся "морально зіпсованим" - звинувачення, яке могло включати як хабарництво, так і прилюдне обіймання чиєїсь дружини. 

Республіка не мала сталої бюрократії і збирала податки, використовуючи практику відкупу. Урядові  посади, такі, як квестор, еділ чи префект, фінансувалися за рахунок власних  коштів урядовця. З метою запобігання  отримання великої влади будь-яким громадянином, нові магістрати обиралися щорічно та мали ділити владу з колегою. Наприклад, в нормальних умовах, найбільші повноваження були у двох консулів. У критичному випадку міг призначатися один тимчасовий диктатор. Протягом існування Республіки, адмінінстративна система неодноразово переглядалася, підкоряючись новим вимогам. Наприкінці, вона доказала свою неефективність для контролювання поширюваного домінування Риму, зробивши свій внесок для встановлення Римської імперії. 

З часів ранньої  Імперії, ще підтримувалася подоба республіканської форми правління. Римський імператор виступав у ролі принцепса, чи "першого серед рівних", а Сенат отримав законодавчу владу і всі законні повноваження, які раніше належали народним зборам. Проте правління імператорів з часом стрімко ставало все більш автократичним, і роль Сената звузилася до дорадчого органу. Від Республіки Імперія не успадкувала сталого бюрократичного апарату, тому що в Республіці не існувало постійних урядових структур, відокремлених від Сената. Імператор призначав помічників і радників, але державі не вистачало багатьох інституцій, таких як централізоване планування державного бюджету. Деякі історики виділяють це як впливову причину занепаду Римської імперії.