Поняття й ознаки суб'єкта адміністративного процесу

Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб — відповідальність в адміністративному порядку, включаючи матеріальну.

7. Проблеми деліктоздатності фізичних осіб

Загальними ознаками, що характеризують винного, є досягнення певного віку та осудність особи.

Відповідно до ст. 12 КпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, яки досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку. Правовий статус осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, деякою мірою відрізняється від правового статусу повнолітніх правопорушників.

Іншою ознакою особи, яка може бути суб’єктом адміністративного проступку, є її осудність, тобто особа під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності могла усвідомлювати свої дії або керувати ними. Стан неосудності закріплено ст. 17 КпАП України.

Рівень інтелектуального розвитку особи дістає вияв у здатності останньої під час вчинення правопорушення усвідомлювати свої дії, а вольового — у спроможності керувати ними. Осудність та неосудність характеризують стан особи під час та стосовно вчинення певного правопорушення, а не її стан взагалі.

Неосудність — це єдність двох критеріїв: медичного та юридичного. У літературі визначається, що в законодавстві не закріплений механізм встановлення стану осудності людини, і тому адміністративне-правове поняття неосудності є декларативним [3, 40]. Більше того, воно фактично запозичено з теорії кримінального права та цієї галузі законодавство. Щоб звільнити особу від адміністративної відповідальності за станом неосудності, необідний висновок медичної експертизи та відповідне рішення суду.

Визнати особу неосудною може лише суд і щодо конкретного правопорушення. Тобто особа не може бути визнана неосудною на якийсь певний строк або назавжди, оскільки розлади психіки можуть бути тимчасовими і піддаватися лікуванню.

Індивідуальними особливостями наділена особа, яка поряд із загальними наділена додатковими, спеціальними ознаками, які законодавець включив як конституційні ознаки до складу адміністративного проступку. Така особа називається спеціальним суб’єктом адміністративної відповідальності. В ряді випадків загальних ознак недостатньо для визнання тієї або іншої особи суб’єктом споєння даного правопорушення. Тому законодавець, формулюючи правові норми, включає до складу проступку особливі, додаткові ознаки, які характеризують суб’єкт відповідальності.

У літературі спеціальними називають суб’єктів, наділених конкретними особливостями, вказаними в диспозиції статей або наділених особливими, додатковими ознаками, що обмежують можливість притягнення їх до відповідальності [8, 40].

Ознаки спеціального суб’єкта можуть бути різними. Законодавство про адміністративну відповідальність не дає визначення спеціального суб’єкта. Але аналізуючи склади правопорушень, можна розрізнити види спеціальних суб’єктів з такими ознаками:

— особливості правового статусу суб’єкта. Це — посадові особи, водії транспортних засобів, працівники торгівлі, підприємці, адвокати, військовозобов’язані, призовники, батьки або особи, що їх замінюють, суб’єкти дозвільної системи, іноземці та особи без громадянства;

— минула протиправна поведінка. Це особи, щодо яких встановлений адміністративний нагляд або особи, що скоїли адміністративне правопорушення вдруге;

— ознаки, що характеризують певний стан особи. Це — венерична хвороба, наркоманія, нетверезість та ін.

Причина включення таких ознак до складу адміністративного проступку полягає, по-перше, в тому, що деякі правопорушення можуть бути вчинені тільки особами, наділеними цими спеціальними, додатковими ознаками.

Так, ст. 210 КпАП України передбачає відповідальність певної категорію громадян — військовозобов’язаних і призовників — за порушення правил військового обліку.

По-друге, деякі правопорушення набувають того ступеня суспільної шкідливості, який викликає необхідність адміністративної відповідальності лише тоді, коли вони скоєні особою, наділеною ознаками спеціального суб’єкта. Це пов’язано з особливими правовими обов’язками спеціального суб’єкта. Так, порушити правила пожежної безпеки можуть і громадяни, і посадові особи.

Але підвищеної небезпеки подібні порушення набувають, коли вони вчиняються посадовими особами. Тому законодавець встановив підвищену відповідальність для таких осіб.

Деліктоздатність спеціальних суб’єктів у деяких випадках обмежена часовими рамками. Виникає вона з моменту набуття особою спеціального статусу (водія, посадової особи, військовозобов’язаного, піднаглядного тощо) і припиняється з позбавленням такого статусу.

Щодо деяких осіб законодавством встановлений певний порядок притягнення до адміністративної відповідальності або особливості застосування адміністративних стягнень. Таких суб’єктів у літературі іноді називають особливими [8, 41].

Проте наявність ознак так званого особливого суб’єкта не впиливає на кваліфікацію вчиненого. Вона має тільки характер юридичних наслідків або юридичних умов.

По-перше, ці ознаки можуть бути обставинами, що пом’якшують вину (наприклад, стан вагітності).

По-друге, до суб’єктів, наділених такими ознаками, не застосовуються деякі стягнення (наприклад, адміністративний арешт не застосовується до інвалідів І та ІІ групи).

По-третє, військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних установ, за адміністративні правопорушення можуть бути піддані не адміністративним стягненням, а дисциплінарним.

По-четверте, до неповнолітній віком від 16 до 18 років можуть застосовуватися заходи впливу, передбачені ст. 241 КпАП України.

Аналіз наведеного вище дає можливість дійти висновку, що застосування заходів адміністративного примусу, зокрема заходів адміністративної відповідальності, приводить до змін в адміністративно-правовому статусі громадянина. І в першу чергу це пов’язане з право обмеженнями, а також з покладанням на громадян обов’язків. Тому важливим завданням є забезпечення з боку уповноважених органів прав і свобод громадян при застосуванні до них примусових заходів.

8. Наявність прав у сфері державного управління

Суб’єктивні права у сфері державного управління — це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливості (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого суб’єкта правовідносин.

Таким чином, суб’єктивні права у сфері державного управління такі:

а) можливість певної поведінки;

б) можливість, надана особі, яка володіє адміністративною правоздатністю и адміністративною дієздатністю;

в) можливість, надана з метою задоволення його інтересів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед ним;

г) поведінка, що реалізується у правовідносинах;

д) поведінка у певних рамках, межах. Порушення цих меж (міри можливості поведінки) є зловживанням правом;

е) існують тільки у зв’язку з відповідними юридичним обов’язком з боку іншого суб’єкта правовідносин і без виконання цього обов’язку не можуть бути реалізовані;

ж) реалізація прав гарантується державним примусом щодо носія кореспондуючого обов’язку;

з) мають юридичну природу, оскільки надаються адміністративно-правовими нормами і гарантуються державою.

9. Наявність адміністративно-правових обов’язків

Діалектичною протилежністю суб’єктивних прав у сфері державного управління є суб’єктивні юридичні обов’язки. Вони нерозривно пов’язані і не можуть існувати один без одного, оскільки право суб’єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов’язку другим суб’єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов’язків поза правами і навпаки — прав поза обов’язками позбавлено будь-якого сенсу.

Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки — це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах, їх реалізація забезпечена можливістю державного примусу. Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки у сфері державного управління такі:

а) необхідна, належна поведінка;

б) можуть покладатися тільки на право дієздатну особу;

в) покладаються в інтересах інших осіб;

г) існують у правовідносинах;

д) не можуть існувати поза зв’язком із суб’єктивними правами у сфері державного управління;

е) реалізація забезпечується державним примусом;

ж) мають свої межі, міру;

з) мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністративно-правовими нормами і забезпечуються застосуванням державного примусу.

У сфері державного управління суб’єктивні права і обов’язки мають як загальні, так й ознаки, що дозволяють їх розмежувати.

Об’єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що:

а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах інших осіб;

б) права — це міра можливої поведінки, а обов’язки — міра належної поведінки.

10. Система суб’єктів адміністративного права

Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло учасників соціальних зв’язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб’єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб’єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб’єктами адміністративного права є й органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, і органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування.

Суб’єктами адміністративного права треба визнати і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі, як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо. Суб’єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб’єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то виявиться, що вона має різницю залежно від статі, віку, стану здоров’я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо).

Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділяється біженці згідно із Законом ”Про біженців” від 24 грудня 1993 року.

Суб’єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов’язок додержуватися пожежних, санітарних, та інших загальнообов’язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб’єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації.

Суб’єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники); на суб’єктів колективних та індивідуальних; фізичних та юридичних осіб тощо.

Разом з тим, адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції у даній сфері, які дають змогу здійснити класифікацію суб’єктів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, так і навчального процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв’язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління взагалі і виконавчої влади зокрема треба віднести:

1) Президента України;

2) органи державної виконавчої влади;

3) державних службовців, як суб’єктів, у діяльності яких об’єктиві-зуються повноваження державних органів управління;

4) громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

5) органи місцевого самоврядування;

6) об’єднання громадян;

7) суб’єктів підприємницької діяльності

11. Проблеми класифікації суб’єктів адміністративного права

Важливе місце займає питання розподілу на види (класифікація) суб’єктів адміністративної відповідальності. Воно має не тільки теоретичне, але і велике практичне значення. По-перше, для індивідуалізації покарання, а по-друге, для полегшення роботи правозастосувальних органів.

Д.Н. Бахрах запропонував наступну класифікацію [3, 36]:

1.Фізичні особи:

а) громадяни;

б) іноземці й особи без громадянства;

в) посадові особи й особи, що займаються визначеною діяльністю;

2. Організації:

а) юридичні особи;

б) інші організації.

Дана класифікація є теоретично вірною, хоча трохи втратила актуальність. З рахунком сучасних соціальних відносин можна запропонувати наступний варіант:

1. Фізичні особи:

а) громадяни України;

б) іноземні громадяни (піддані), біпатриди, особи без громадянства.

2. Організації:

а) юридичні особи:

а.1) комерційні організації:

а.1.1) господарські товариства і суспільства;

а.1.2) виробничі кооперативи;

а.1.3) приватні підприємства;

а.2) некомерційні організації:

а.2.1) споживчі кооперативи;

а.2.2) суспільні чи релігійні організації (об’єднання), які фінансуються власником-засновником;

а.2.3) благодійні й інші фонди;

а.2.4) інші форми юридичних осіб, передбачені законодавством;

б) організації, які не є юридичними особами.

Дана класифікація, на наш погляд, відбиває сучасні соціальні відносини, в якої можливе втручання адміністративно-деліктних норм. У ній добре просліджується розходження між організаціями (колективними суб’єктами відповідальності). Для фізичних осіб більш підходить наступна класифікація: