Публічна влада та публічне адміністрування

Здійснення  публічно-владних повноважень передбачає роботу з об’ємною і різноманітною  інформацією, необхідною для прийняття  правильних рішень, їх втілення в життя  і оцінки їх ефективності. Управління (в широкому сенсі слова) потребує прямих (від суб’єкта управління до об’єкта управління) і зворотних (від об’єкта управління до суб’єкта) каналів зв’язку. Тому обов’язковим елементом організаційної діяльності органів публічної влади є  метод інформаційного забезпечення, що полягає у роботі щодо збору, обробки  і оцінки інформації, яка проводиться  на всіх етапах процесу прийняття  і виконання владних рішень.

З метою  належного інформаційного забезпечення в органах публічної влади  створюються спеціальні інформаційні служби або системи, статус яких визначається законами «Про інформацію», «Про порядок  висвітлення діяльності органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування в Україні засобами масової інформації» та спеціальними положеннями до них.

Важливе значення для оптимальної організації  роботи має метод роботи з кадрами. Для заміщення низки посад  законодавством встановлені певні  вимоги: громадянство, вік, освіта, термін проживання на певній території, відсутність  судимості. Поряд з тим, для багатьох посад такі вимоги формально не встановлені, хоча і в цьому випадку враховуються загальноосвітня і професійна підготовка працівників, наявність у них  досвіду роботи, організаційних навичок. Згідно зі ст.24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Підстави, види і порядок накладення заохочень  і стягнень на працівників органів  публічної влади визначаються Кодексом законів про працю, Законом «Про державну службу», спеціальними законами («Про статус народного депутата України», «Про статус депутатів місцевих Рад  народних депутатів», «Про Конституційний Суд України» та ін.) і дисциплінарними  статутами.

Крім  організаційних методів, у роботі органів  публічної влади використовуються соціально-психологічні методи – переконання  і примус. Як слушно зазначається в  юридичній літературі, це – два  взаємопов’язаних «полюси» єдиного  цілого, тобто механізму забезпечення належної поведінки і правопорядку; вони взаємно доповнюють один одного.

Першочергового  значення для реалізації методу переконання  за сучасних умов набуває мотивація, тобто діяльність, що має на меті активізацію людей, на яких спрямована діяльність органу публічної влади, і спонукання їх до ефективного виконання  рішень. Процес мотивації включає  в себе наступні стадії: 1) встановлення чи оцінка незадоволених потреб; 2) формулювання цілей, спрямованих на задоволення  потреб, визначення необхідних стимулів; 3) визначення дій, необхідних для задоволення  потреб. Дії з мотивації включають  в себе економічне і моральне стимулювання, збагачення самого змісту праці, створення  умов для виявлення творчого потенціалу працівників і їх саморозвитку.

Примус  полягає в адміністративному  схиленні суб’єкта до виконання прийнятого рішення незалежно (а то й всупереч) його волі шляхом застосування до нього  заходів організаційного, особистого, майнового чи психологічного тиску. Примус завжди покликаний забезпечити  виконання прийнятих рішень шляхом застосування певних заходів (попереджувальних, запобіжних чи заходів юридичної  відповідальності). Для юридичного примусу характерним є те, що він  здійснюється:

– виключно в порядку юридичної процедури;

– виключно тими органами публічної влади та їх посадовими особами, які наділені спеціальними повноваженнями;

– як реакція  на протиправну поведінку підвладного  суб’єкта;

– може застосовуватись як до фізичних осіб, так і до організацій;

– полягає  в застосуванні до підвладних суб’єктів  юридичних заходів впливу (особистого, організаційного, матеріального чи психологічного характеру), вичерпно перелічених  у законодавстві.

Примус  – це такий метод, за якого бажана поведінка забезпечується застосуванням  сили чи загрозою її застосування. Економічними методами примусу є методи побічного  впливу на об’єкт (наприклад, підвищення податкових ставок, зменшення бюджетного фінансування та ін.).

 

 

ВИСНОВКИ

Політична влада як, один з найважливіших  проявів влади характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політиці. Поняття політичної влади  ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але і  в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т.д.

За допомогою  методу координації встановлюється більш тісна взаємодія між  різними органами публічної влади, здійснюється маневрування наявними ресурсами, забезпечується єдність і погодження всіх стадій процесу управління, а  також кооперація дій керівників.

Організаційні та соціально-психологічні методи становлять собою систему, тобто цілісну, внутрішньо узгоджену сукупність, а тому мають застосовуватися комплексно, на міцній науковій основі, з урахуванням специфіки правового статусу конкретного органу публічної влади та особливостей об’єкта його владного впливу. Саме комплексний підхід у цьому питанні дасть можливість підвищити ефективність функціонування всього державного механізму і системи органів місцевого самоврядування.

Удосконалення публічного адміністрування, що є прерогативою держави, покликане служити в  кінцевому рахунку соціальному  благополуччю суспільства. Соціальна  держава покликане удосконалювати всі аспекти управлінської діяльності, стимулювати ініціативу і здійснювати  контроль з метою реалізації свого  призначення в здійсненні поставлених  завдань. Очевидно, що за майже два  десятиліття пострадянських реформ соціальну державу пішло досить далеко від свого "​​соціального  вигляду".

Політична влада, яка охоплюючи всі сфери життя і моделюючи людські стосунки зраджує їм статус політичних є джерелом і основою цієї політики, т.е влада-першооснова політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Административное право (общая часть): учебное пособие. / за заг. ред. В.П. Сальникова – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2000. – 256 с. – С. 18.

2. Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.

3. Васильев А. С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. – Харьков; «Одиссей», 2003. – С. 237–242.

4. Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний феномен: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 528 с.

5. Конституція України // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

6. Корнієць В. В. Актуальні питання правового регулювання діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби України // Держава та регіони. Серія: Право. – 2008. - № 2. – С. 111–115.

7. Пасенюк О., Корнута Р. До питання природи суб’єктивного публічного права // Право України. – 2008. – № 8. – С. 58 – 63.

8. Перепелюк В. Г. Адміністра-тивний процес. Загальна частина: Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.

9. Приймаченко Д. В. Митна політика держави та її реалізація державними органами: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби, 2006. – 332 с.

10. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в України. – Указ Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98.

11. Результати впровадження Адміністративної реформи в Україні в період 1997-2000 рр. // Національна безпека і оборона. – 2000. – № 5 – С. 31–32.

12. Сивоконь С. О., Нижник Н. Р., Новик В. П. та інш. Адміністративно-територіальний устрій України: Проблемні питання та можливі шляхи їх вирішення. Монографія. – К.: Секретаріат КМУ, 2003. – 321 с.

13. Указ Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98 «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в України».

14.   Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні - О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін