Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості та їх значення

Формальним критерієм цієї класифікації законодавець визначив певний вид і  розмір покарання, типовий, що найбільш повно відображає тяжкість злочинів, віднесених до певної категорії злочинів. Закон визначає межі максимального покарання в санкціях за злочини, які відносяться до однієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів невеликої тяжкості — максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк більше двох, але не більше п'яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти, але не більше десяти років; для особливо тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Ці типові санкції і є обов'язковими формальними критеріями для вирішення на практиці питання про віднесення того чи іншого злочину до певної категорії.

Слідчий, прокурор, суддя, розглядаючи  конкретний злочин, ні за якими умовами  не можуть змінити категорію, до якої закон відносить злочин. Так, якщо закон визначає цей злочин як тяжкий, то навіть наявність декількох пом'якшуючих обставин не дають суду права визнати його злочином середньої тяжкості.

Передбачена в ст. 12 класифікація злочинів в залежності від їх тяжкості має  значення для застосування норм Загальної  та Особливої частини КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості. Так, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності [ч. 2 ст. 14, 2]; можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості, звільнення від покарання в більшості також можливе лише при вчиненні злочину невеликої і середньої тяжкості [ч. 4 ст. 74, 2]. Щодо тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки. Наприклад, такі, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі [ст. 64, 2]; призначення за тяжкий чи особливо тяжкий корисливий злочин конфіскації майна як додаткового покарання [ст. 59, 2]; встановлення найбільш тривалих строків давності, погашення судимості [ст. 89, 2] за тяжкі і особливо тяжкі злочини [статті 49, 80, 2] тощо.

Передбачена статтею 12 класифікація повинна враховуватися і при  застосуванні норм Особливої частини КК. У багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як обов'язкова або кваліфікуюча ознака складу злочину. Так, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням лише тяжкого чи особливо тяжкого злочину [ст. 396, 2]; створення злочинної організації передбачає як обов'язкову ознаку мету вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину [ст. 255, 2]. У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст.384 кваліфікуючою ознакою закон передбачає вчинення цих злочинів проти правосуддя, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

Розвиток кримінального права  останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно  від тяжкості злочину. Кримінальні  кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою  мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

Саме така класифікація міститься  в ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Як вже зазначалося, ступінь  суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості злочину, виражається  в сукупності його об'єктивних і  суб'єктивних ознак: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм  класифікації у ст. 12 передбачено  й її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, але і формального критеріїв  пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочину, дозволяє розмежувати  їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, максимальні розміри яких обмежені межами типової санкції, зазначеної у ст. 12. Так, наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Це значить, що до цієї категорії будуть належати різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання [ст. 116, 2], і грабіж [ч. 1 ст. 186, 2], і давання хабара [ч. 1 ст. 369, 2].

Встановлена в ст. 12 класифікація злочинів на чотири категорії знаходить своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин. При цьому чітко виявляється позиція щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої і середньої тяжкості. Так, наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі [ч. 2 ст. 14, 2]; можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості [статті 45—48, 2]. Звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості [ч. 4 ст. 74, 2] й ін.

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення  волі [ст. 64, 2], або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення  військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу [ст. 54, 2]. Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини [ст. 59, 2]; найбільш тривалі строки давності, погашення і зняття судимості встановлюється саме за тяжкі і особливо тяжкі злочини [статті 49, 80, 2] тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину [ст. 396, 2]; створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину [ст. 255, 2]. У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

Розділ ІІІ: НЕДОЛІКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ЗАЛЕЖНО ВІД СТУПЕНЯ ТЯЖКОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Частиною першою ст. 12 КК України декларовано, що залежно  від ступеня

тяжкості злочини поділяються  на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Регламентація в законі вказаного законодавчого положення, як справедливо відзначається в юридичній літературі, є позитивним рішенням, оскільки така класифікація є фундаментом, на якому будується сувора структура інших найважливіших інститутів кримінального права. Саме в такому вигляді подібне розмежування злочинів здійснює істотний вплив на диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію кримінального покарання [3, 41]. Водночас, не можна не відмітити той факт, що останнім часом окремі науковці висловлюють незадоволення з приводу існуючої законодавчої регламентації категоризації злочинів. Не є вірним виділення категорій з урахуванням лише максимальної межі покарання, яка відображає лише верхній рівень суспільної небезпечності, залишаючи без уваги її нижній рівень.

На думку О. Трухіна, класифікація злочинів повинна визначатися не за єдиною методикою, як це прийнято, а  диференційовано, тобто в залежності від того чи йде мова про випадки  звільнення від кримінальної відповідальності особи за вчинений злочин або про випадки притягнення до кримінальної відповідальності [14, 60-61]. На недоліки чинної законодавчої конструкції класифікації злочинів у залежності від ступеня суспільної небезпечності вказують й інші науковці [ 14, 132].

Відзначимо, що вказані погляди, без сумніву, є актуальними і з позицій правової регламентації відповідного положення у вітчизняному кримінальному законодавстві. Із змісту ч. 1 ст. 12 КК України бачимо, що в основі класифікації злочинів лежить їх суспільна небезпечність (ступінь тяжкості), однак фактично,

згідно ч. ч. 3, 4 та 5, за основу взято лише санкцію відповідної  статті Особливої

частини КК України. У контексті цього Г.П. Новосьолов робить справедливе, як на наш погляд, уточнення. Автор, зокрема, відзначає, що передбачене кримінальним законом покарання, як відмежувальну ознаку певної категорії злочинів, не можна ототожнювати з характером і ступенем суспільної небезпечності злочину. Суспільна небезпечність злочину і передбачене за нього покарання можуть розглядатися як дві самостійні підстави класифікації: перша дозволяє виділяти різні за тяжкістю види (або категорії) злочинів; друга — різні за тяжкістю кримінально-правові санкції, які залежать не лише від суспільної небезпечності вчиненого злочину. Саме особливість правових наслідків вчиненого лежить в основі виділення вказаних у кримінальному законі категорій і, як наслідок, ці категорії потребують свого уточнення. Вони, зокрема, можуть мати такий вигляд: перша категорія — злочини, за вчинення яких КК передбачає покарання невеликої тяжкості, тобто яке не перевищує двох років позбавлення волі; друга категорія — злочини, за вчинення яких КК передбачає покарання середньої тяжкості, тобто яке не перевищує п’яти років позбавлення волі; третя категорія — злочини, за вчинення яких КК передбачає тяжке покарання, тобто позбавлення волі не більше десяти років; і, нарешті, четверта категорія — злочини, за вчинення яких КК передбачає особливо тяжке покарання, тобто на строк більше десяти років або інше, більш суворе покарання [15, 107?109]. Отже, в якості критерію класифікації злочинів законодавцем використовується ступінь караності злочину — тяжкість можливого покарання у вигляді позбавлення волі в її верхніх межах, вказаних у

санкціях відповідних  статей Особливої частини КК [ 5, 116].

Тут варто зазначити, що більшість  науковців вказане законодавче  положення тлумачать у дещо інший спосіб. На їхню думку, критерієм категоризації злочинів є ступінь їх суспільної небезпечності (матеріальний критерій), який виражається в санкції статті кримінального закону (формальний критерій). Між тим, оскільки ступінь суспільної небезпечності злочину полягає у сукупності об’єктивних та суб’єктивних ознак (об’єкта, на який посягає злочин, наслідку, способу здійснення злочину, форми вини, мотиву, мети) [7, 75], а його встановлення можливе лише призначеним за обвинувальним вироком суду покаранням [7, 68], санкція статті Особливої частини кримінального закону не в змозі на 100% виразити суспільну небезпечність злочину, незважаючи на те, що сааме вона найбільш повно виражає оцінку законодавцем тяжкості злочину певного виду [7, 25]. Розуміння цього факту, а так само, враховуючи інші відзначені недоліки в конструюванні типової санкції, як формалізованої ознаки суспільної небезпечності злочину, на нашу думку, і зумовлює критичне ставлення сучасних науковців до чинної законодавчої регламентації класифікації злочинів. Саме тому в наукових публікаціях дедалі частіше пропонується в основу класифікації злочинів покладати принципово інші критерії, а саме: призначене за вчинення злочину покарання. В. В. Пітєцький, наприклад, пропонує передбачити у кримінальному законодавстві два варіанти класифікації злочинів. Перший — це класифікація складів злочинів в залежності від їх типової суспільної небезпечності. Її завдання — визначити кримінально?правове значення вчиненого злочину на досудових стадіях (зокрема, при вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності). В її основу повинні бути покладені межі санкції статті, без вказівки на її категорію. Завданням другого варіанту класифікації є визначення власне категорій скоїних злочинів на підставі їх конкретної суспільної небезпечності, вираження якої залежить від призначеного судом покарання за вчинений злочин («від» і «до») та від форми вини [11, 94].

Критерієм тяжкості вчиненого злочину може бути лише призначене за його вчинення покарання. Саме воно є юридичним вираженням фактичної тяжкості злочину. Стосовно випадків звільнення від кримінальної відповідальності вираженням категорії тяжкості передбаченого диспозицією виду злочину є типова (видова) тяжкість покарання (в межах «від» і «до»), передбаченого відповідною цій диспозиції санкцією.

Стосовно ж випадків звільнення від кримінальної відповідальності вона підлягає застосуванню абсолютно визначено у зрівняльному аспекті, тобто без урахування фактичної тяжкості вчинених злочинів (без урахування особливостей конкретних випадків) [14, 60-61]. Зазначимо, що вказані пропозиції заслуговують на увагу і потребують подальшого наукового осмислення.

Висловлюючи своє ставлення  до пропозиції реконструкції законодавчого положення про класифікацію злочинів в залежності від стадії вчинення, хотілось би зазначити таке: ми згодні з тими науковцями, які пропонують незакінчені злочини, враховуючи їх знижену суспільну небезпечність, відносити до менш тяжких категорій у порівнянні із закінченими злочинами. Ст. 68 КК України, вносить певні корективи у порядок поділу злочинів на види. Їх суть, — як зазначається у літературі, — зводиться до того, що категорія незакінченого злочину визначається не лише санкцією статті Особливої частини КК, а ще й додатково, враховуючи правила призначення покарання [17, 140]. Деякі науковці висловлюють сумніви щодо такого твердження, адже у такому разі суд, призначаючи покарання, має право змінювати своїм рішенням категорію злочинів, визначену законодавцем, що сьогодні є неможливим [3, 42-43]. Не погоджуючись з таким твердженням, В. Ф. Щепельков вказує, що за допомогою правил призначення покарання законодавець також регулює межі можливого покарання за окремі види злочинів. Крім того, врахування правил призначення покарання при визначенні категорії злочину в значній мірі покращує положення винного [17, 140]. На нашу думку, з такою точкою зору, можна погодитися з позицій визнання фактичним критерієм категоризації злочинів призначеного за їх вчинення покарання. Поки що таким критерієм залишається, як було відзначено раніше, санкція статті Особливої частини КК України. В той же час, як зазначає М. Редін, незакінчені злочини повинні бути віднесені до самостійних категорій злочинів у зв’язку з їх зниженими санкціями [13, 65]. Тут лише варто додати, що не правила призначення покарання є визначальними у поділенні незакінчених злочинів на категорії злочинів, а їх знижена типова санкція в порівнянні з типовою санкцією закінчених злочинів. Отже, на наше переконання, стадія злочину повинна знайти своє місце у системі класифікації злочинів. Справа за тим, щоб підібрати законодавчо коректну форму її регламентації.