Родина Косачів

ВСТУП 

Для краєзнавства і краєзнавчої  освіти Волині ім’я Лесі Українки і  родини Косачів має неоціненне значення. У різні часи, при різних владах та урядах саме звертання до них, до Лесі та її родини, визначало ставлення до всього українського, до рідного краю. Родина Косачів разом з іншими родинами такими як Драгоманови, Старицькі, Стешенки, Тобілевичі представляє еліту українського суспільства ХІХ – початку ХХ ст. Саме вони дали підставу написати П. Чубинському слова «ще не вмерла Україна». Тому ця тема є актуальною й сьогодні у процесі національно-культурного розвитку краю. Вона торкається різних сторін життя суспільства, у якому завжди є місце спадщині родини Косачів: в історії, політиці, освіті, навіть у нумізматиці, фалеристиці, філателії і філокартії.

Кожна нова сторінка з історії цієї видатної української родини спонукає до ще дальших наукових пошуків, дивує величезним вкладом не тільки в національну, а й у світову культуру. До вивчення ролі родини Косачів у національній та світовій культурі звертались багато дослідників в Україні та за її межами. Серед них варто назвати М. Жулинського, О.Рисака, І. Денисюка, О. Ошуркевича, Т. Скрипку, А. Дибу, Г. Аврахова та інших. «Дворянське гніздо Косачів» - таку назву має ґрунтовне науково-біографічне дослідження І. Денисюка і Т. Скрипки. Автори подають матеріали про всіх членів родини Косачів, батьків і дітей, описують їхнє життя і стосунки, їхню долю.             Для Волині родина Косачів є прикладом відданості своєму народові і краю, у якому вони жили. Формування національної самосвідомості українців тісно пов’язане з діяльністю представників цієї родини, яка мала визнання у всіх колах української інтелігенції. 

1.Походження  роду Косачів

Першим представником  лінії Драгоманових-Косачів, існування якого документально підтверджене, був Стефан Драгоманос, значковий товариш, вибраний у 1756р. головою М. Переяслава, - це прапрадід Лесі Українки.  Натомість Косачі походять від "польської корони шляхтича" Петра Косача, у цьому роді були сотники, полкові судді, бунчукові товариші, маршалки повітової шляхти. Після 1785 р., коли Катерина II спеціальним указом прирівняла козацьку старшину до російського дворянства, створивши цим потужний чинник для асиміляції української еліти, назви посад, які обіймали представники роду Косачів-Драгоманових, змінилися (губерніальний секретар, колезький секретар), однак ранг їхній залишався високим, оскільки обидві лінії династії мали шляхетське походження. Так, батько Олени Пчілки Петро Драгоманов, дворянин, був високоосвіченим юристом, земським суддею, а її чоловік Петро Косач, батько Лесі Українки, мав чин дійсного статського радника. Отже, рід Косачів-Драгоманових - це не тільки "аристократи духу", а й аристократи за походженням, "гербова" еліта, якої, однак, за недавніми історичними парадигмами, у нас не було. На сьогодні дослідження про І. Лисяка-Рудницького, З. Когута, Н. Яковенко, генеалогічні студії переконливо доводять: цей суспільний стан не тільки існував, а й відіграв вирішальну роль у становленні національної свідомості та творенні української культури, зберігши, як носій традицій, "дещицю історичної тяглости від часів Хмельниччини аж до модерної доби". Виявлення "шляхетського" пласту української історії дозволило літературознавцям по-іншому глянути на ті письменницькі постаті, які презентують його і особисто, і своєю творчістю, зокрема - на літературний рід Косачів-Драгоманових, Знаковою для цього нового етапу в "косачівсько-драгоманівських" студіях стала фундаментальна праця О. Забужко "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій", на сторінках якої відома письменниця, філософ, літературознавець розгортає широку панораму втраченого і майже забутого духовного горизонту, стверджуючи, що творчість Лесі Українки "...розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською - з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX - на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної "краси і сили". На думку дослідниці, "саме тодішній широкосяжний рух і "породив" Лесю Українку (в прямому й переносному значенні слова!); саме його речником і "пророком" вона виступала...".

Отже, художній світ письменників з роду Косачів-Драгоманових, якому  притаманні розімкненість на "іншокультурні" сюжетні схеми, відтворення життя вищих, аристократичних кіл суспільства, масштабність ерудиції та незбагненний у наш час почуттєво-етичний кодекс, має свої витоки у високій лицарсько-козацько-шляхетській культурі, в якій вони виросли і за максимами якої жили. У такому світлі "екзотизм" геніальної драматургії Лесі Українки отримує обґрунтоване пояснення і втрачає знак питання, бо виявляється цілком органічним втраченому високому пластові української духовності; а питання Олени Пчілки, "матері українського націоналізму", та М. Драгоманова, "космополіта", з якого ми розпочинали мандрівку генеалогічним деревом Косачів-Драгоманових, хоча і залишається тут не до кінця розв'язаним, однак підхід до його з'ясування стає імовірним, а водночас - переосмислення світоглядних настанов та "перепрочитання" художньої спадщини великого літературного роду, якщо вивести історичний вимір у сферу констант психології.

2. Історія роду Косачів: до Першої світової війни

Останні представники давніх родів  Драгоманових і Косачів осіли  на Полтавщині і Чернігівщині в к. XVII – поч. XVIII століть. Відтак родина Драгоманових-Косачів, у якій народилася майбутня письменниця Леся Українка, жила за чітко встановленим розкладом родин української аристократичної старшини того часу. Якщо Ольгу Драгоманову-Косач можна охарактеризувати як берегиню української аристократичної родини, то її дочці Ларисі Косач-Квітці (Лесі Українці) судилось стати не лише поетесою, драматургом, публіцистом, а й «духовним вождем» української інтеліґенції зламу минулого століття. Однак з концептуальної категорії «духовний вождь» еліти української суспільности вона перетворилася в радянську епоху на «співачку досвітніх вогнів», «друга робітників». Попри існування великої кількості наукової літератури про суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки, категорія національної свідомости ще й досі належно не поставлена в лесезнавстві. До цього, очевидно, спричинився той факт, що в силу фальсифікацій і через відсутність відповідних джерел дослідники не володіли повнотою знань про політичну діяльність Лариси Косач-Квітки, іґнорували той факт, що письменниця та її художня спадщина мали вирішальний, безпрецедентний вплив на формування національної свідомости української інтеліґенції, того «панства», з якого сама походила, і на відсутність якого у 70-х роках ХІХ-го ст. вказував її дядько Михайло Драгоманов («Наша Україна не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, а має доволі розумне від природи мужицтво»). Проте така постановка проблеми ставила під загрозу сам факт існування нації як такої, що не має інтеліґенції, а отже, позбавлена елітарного компонента. Якщо М. Драгоманов уперше в українському русі надав перевагу політичній боротьбі «для праці серед рідного народу», то Леся Українка духовно врятувала націю, яка вже пробудилася, але лишалася ще не свідома свого стану. Тобто з’ява «духа нації» – Лесі Українки – була обумовлена і модельована новою свідомістю і нею ж викликана.

Геніальна у своїй  передбачливості О. П. Драгоманова-Косач  у 1884 році, добираючи псевдонім дочці, поєднала з іменем України творчу долю своєї тринадцятилітньої Лариси. Відтоді Леся Українка своїм промовистим іменем і словом, глибинно осмисленним, дала нове життя українській літературі в останні роки ХІХ-го століття.

Безперечно, Лариса Косач, дворянка, дочка дійсного статського радника, предводителя повітового дворянства і письменниці Олени Пчілки (також дворянки) мала винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту. З раннього дитинства студіювала чужі мови, а отже, могла пізнавати скарби письменства інших народів і культур. Згадаймо бодай її лист до брата Михайла зі списком бажаних для перекладу на українську мову зразків світового письменства (від 8–10 грудня 1889 р. з Колодяжного).

Мати Лесі Українки, Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), належала до того покоління українофілів, які рятували від занепаду скарби української народної культури, берегли звичаї, традиції, тобто готували зруб для нових пагонів. Однак лише сентиментами до української старовини неможливо було скріпити основи законного права на існування народу не як етномаси, а як повноцінної нації. І О. П. Косач цілком свідомо взяла на себе обов’язки трудолюбивої Пчілки (її праця потребувала не лише відваги моральної, а й фізичної і фінансової), щоб дочка стала Українкою. Передбачлива мати псевдонімом дочки наче поставила печать на документі нової епохи – на політичну арену вийшла поневолена інтеліґенція, яка не погоджувалася зі своїм статусом і готова боротись за місце під сонцем, за свої права. Отже, Леся Українка ознаменувала епоху переходу від українофільства як руху в умовах безприкладного національного поневолення інтеліґенції до українства нового покоління. Безсумнівно, це ім’я (Леся Українка) було не лише волевиявом матері. Доросла дочка і зріла письменниця ніколи не зрікалася його, хоча, як знаємо, прибирала інші псевдоніми для підпису суспільно-політичних брошур. Однак у красному письменстві завжди лишалась письменницею свого народу – Лесею Українкою.

Слід згадати і про  незаперечний вплив М. Драгоманова на Ларису Косач. Однак лише у політичній сфері – сфері морального обов’язку молодого покоління. У своїй творчості Леся Українка дуже швидко вийшла на самостійні і нові шляхи. Усі ці та інші чинники позитивно вплинули на епохальність з’яви Лесі Українки в українському культурному процесі кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Наділена неабиякими артистичними талантами Лариса Косач фізично  майже усе життя страждала  й переборювала невиліковну в  ті часи недугу – туберкульоз. Властиво, три туберкульози (кісток, легень, нирок), лікування яких образно називала «тридцятилітньою війною», бо саме стільки часу їй було відміряно нещадною Мойрою від часу першої операції (11 жовтня 1883 р.) і до останнього подиху (1 серпня 1913 р.).

Варто також зауважити, що рід Драгоманових-Косачів  уславився в історії літератури не лише іменем Лесі Українки. Є відомості, що її дід Петро Якович Драгоманов писав вірші. Серед письменницького грона найближчих родичів Лесі Українки виокремлюється передусім ім’я її матері Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки) – громадської діячки, письменниці, етнографа. Старший брат Михайло (в літературі – Михайло Обачний) – прозаїк, поет, учений-фізик, який передчасно пішов з життя, не розкривши вповні свого таланту. Сестра Ольга (псевдонім Олеся Зірка) – перекладачка, літописець, яка закріпила за собою моральне право стояти на сторожі та фактологічній автентичності біографічних фактів Лесиного життя. Олена Антонівна Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), рідна сестра Лесиного батька, теж пробувала свої сили в красному письменстві під псевдонімами Є. Ластівка і Є. Зовиця. Юрій Косач (син Лесиного брата Миколи) відомий як поет, прозаїк, драматург. Оксана Драгоманова (дочка Лесиного дядька Олександра) теж була письменницею, перекладачкою, і чи не однією з перших жінок дипломатичного представництва Української Народної Республіки, піонеркою жіночого міжнародного руху.

Також через подружжя рід Драгоманових-Косачів  прищепив до свого дерева інших видатних діячів культури. Дружина Лесиного брата Михайла Олександра (з дому Судовщикова) була українською письменницею, відомою під псевдонімом Грицько Григоренко. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка – видатний вчений у ділянці музичного фолкльору. Чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк – український революційний діяч, перекладач, приятель і побратим Лариси Косач. Чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов – учений агроном і громадський діяч. Чоловік Лесиної двоюрідної сестри Аріадни Драгоманової Іван Труш – мистець, критик, автор серії портретів визначних діячів української культури.

3. Історія роду Косачів: під більшовицьким пануванням

Л. П. Косач-Квітка (Леся Українка) завчасно згоріла напередодні складного  у своїй суті історичного перелому, подібно Кассандрі, передбачаючи закономірність цих неминучих змін та їх складність. Не могла лише пророкувати шляхів, якими підуть її найближчі, найрідніші по крові й духу люди, та долю своєї творчої й приватної спадщини.

Уже перша світова війна болісними  переживаннями увірвалася у родинне  життя Лесиної наймолодшої сестри Ізидори. 23 липня 1914 р. вона народила у Києві дочку Ольгу. Через тиждень її чоловіка Юрія Григоровича Борисова мобілізували до війська як прапорщика запасу і відправили у діючу армію на фронт. Молода матір лишилась з немовлям одна. Через чотири роки Ю. Борисов, звільнившись з німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав з дружиною і дочкою до Кам’янця-Подільського, де поновився на посаду повітового агронома. У 1918–1920 pp. він активно підтримував українську владу.

Дальші роки революції, українського державотворення безпосередньо  торкнулися родичів Лесі Українки. Брата Миколу Косача, який разом  з дружиною і сином жив у  родинному маєтку в Колодяжному, відділив кордон, оскільки Волинь перейшла до Польщі. Лесина сестра Оксана ще у 1909 році виїхала до Швейцарії (Лозанна), де після звільнення з ув’язнення в Росії перебував її чоловік Антон Шимановський, член партії есерів. Останній раз Оксана Петрівна з дочкою Оксаною відвідала рідних у 1913 р. Після революції Антон Шимановський повернувся до Росії, а Оксана з донькою переїхала до Праги, де й прожила усе своє життя.

Протягом двох років (1918–1920) Ольга  Петрівна Косач, мати Лесі Українки, перебуваючи  у Гадячі, не мала ніякого зв’язку  з дочками Ізидорою та Ольгою, не знала про них нічого, а вони – про неї. У 1920 р. її заарештували

Ольга Петрівна попросила П. Одарченка, який мешкав тоді в її будинку, щоб  він повідомив про цей арешт  комісара-боротьбиста Мусієнка. Невдовзі ув’язнену відпустили, але вона, боячись повторного арешту, вночі ховалась у кущах свого садка. Лише після приїзду дочки Ізидори наважилась ночувати у будинку. Хвору сімдесятилітню матір Ізидора Косач-Борисова з неймовірними труднощами і пригодами привезла до Могилева-Подільського, куди згодом з’їхалась уся родина, яка лишилась на території большевицької тоді України, – дочка Ольга з чоловіком і синами Михайлом і Васильком, невістка Олександра (Шура) Косач з дочкою Євгенією (Імочкою). Тут родині довелось пережити шістнадцять змін влади і дочекатися тієї, яка заповзято буде переслідувати їх лише за те, що вони люблять і шанують свою культуру, свій край, свій народ.

Однак це був лише початок трагедії родини в большевицькій Україні. Як жилося їм у той час, можемо судити з листа Ольги Петрівни Косач  з Києва, куди у 1924 р. вона переїхала з родиною, до знайомого О. Іванова в Кам’янець-Подільський.

Не думала тоді О. П. Косач, що та «скороминуща дурниця» триватиме понад сім  десятиліть. Однак віра у швидкоплинність  денаціоналізації культури тримала  письменницю на стійких світоглядних позиціях, які висловила у своїй автобіографії, продиктованій незадовго до смерті: «По своїй ідеології Олена Пчілка перше всього – українська націоналістка, гаряча патріотка свого краю, України».

17 серпня 1929 року, коли  Україну трясла хвиля арештів по сфабрикованій справі «СВУ», до немічної, хворої письменниці прийшли агенти ҐПУ з ордером на «право обиска і ареста». Однак вісімдесятилітня арештантка не могла без сторонньої допомоги піднятись з ліжка. Доля дала їй шанс померти на своєму ліжку, а не на тюремних нарах. Майже через рік 6 жовтня 1930 року вона відійшла у вічність. Скромно, без промов, провели в останню путь берегиню роду Косачів-Драгоманових. Лише Михайло Грушевський не зміг мовчки кинути грудку землі на її могилу і промовив традиційне: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі». Ховали матір дочки Ольга та Ізидора, зять Михайло Кривинюк, тоді умовно засуджений у справі «СВУ», і зять Юрій Борисов, якого ҐПУ заарештує через тиждень, 14 жовтня.