Родина Косачів

Михайла Васильовича  Кривинюка ҐПУ ув’язнило у вересні 1929 року, тобто майже одразу після «візиту» до Олени Пчілки.

Ізидора Косач-Борисова, наймолодша Лесина сестра, була заарештована 10 вересня 1937 року за «контрреволюційну діяльність». У січні 1938 року її перевели з Лук’янівської тюрми у Києві до так званої етапної камери, де проголосили присуд: вісім років виправно-трудових таборів за статтею 54-10, тобто «за агітацію». 31 січня 1938 року її етапом повезли на далеку північ – поселення Островісте (Онєглаґ), де вона працювала на лісоповалі.

Ізидору Петрівну врятувало від загибелі ім’я сестри – Лесі Українки. Восени 1939 року представницька делегація радянської України відвідала Галичину, де, за свідченням І. Косач-Борисової, хтось із Лесиних знайомих письменників поцікавився долею її сестер. Повернувшись до Києва, радянські «делегати» з’ясували, що наймолодша сестра письменниці відбуває покарання в північному таборі. Одразу ж Ользі Косач-Кривинюк запропонували написати заяву про перегляд справи І. Косач-Борисової, хоча вона, а також дочка засудженої Олеся писали їх уже неодноразово й безрезультатно. Начебто сам М. Хрущов прийняв сестру Лесі Українки Ольгу Петрівну і розпорядився переселити її до комунального мешкання на Овруцькій, 6, у Києві, де жила Олена Пчілка, а з нею до ув’язнення й Ізидора. В листопаді 1939 р. Ізидору Косач-Борисову звільнили «після перегляду справи». Повернувшись на початку 1940 р. до Києва, вона поновилась на попередній посаді у науково-дослідному інституті.

Климента Васильовича Квітку, Лесиного чоловіка, у лютому 1933 р. ҐПУ заарештувало за участь у контрреволюційній діяльності. Його «контрреволюція» полягала в опрацюванні юридичної української термінології у роки Української державности. Після допитів ҐПУ К. Квітку звільнили, і він переїхав до Москви, де його ще у вересні 1932 р. призначили керівником етнографічного відділу Московської державної консерваторії. Відтоді і до кінця життя він працював професором Московської консерваторії. За свою працю був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» і медалями.

Якось у 1971 році Л.А. Дражевська запитала у Лесиної сестри Ізидори: «Як  Ви думаєте, яка була б Лесина доля, якби вона жила за влади большевиків?»  Ізидора Петрівна не вагаючись відповіла: «Відповідь знає кожний, хто читав  Лесині твори. Чесна й послідовна, вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі».

Жертвами терору стали також  двоюрідні брати Лесі Українки. Юрій Тесленко-Приходько був заарештований  у 1937 р. і помер на засланні в Котласі. Павла Шимановського розстріляли  чорносотенці у Мглині в 1919 р.

І водночас у складний і трагічний для родини Косачів  період 1920-30-их років друкуються одна за одною монографії про життя  і творчість Лесі Українки Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Андрія Музички. До її спадщини звертаються  найповажніші наукові сили того часу – О. Білецький, П. Филипович, Ф. Якубовський, Б. Якубський, А. Шамрай. Твори письменниці виходять у семи (1923-1925 pp.) і дванадцяти (1927-1930 pp.) томах.

4. Історія роду Косачів:  на еміграції

А доля і далі була немилосердно жорстокою до рідних Лесі Українки. Друга світова війна принесла родині нові страждання і випробування. За тиждень до початку війни Михайло Васильович Кривинюк поїхав до Москви до K. B. Квітки полагоджувати питання про його частку архіву Лесі Українки. Звідти разом із старшим сином Михайлом поїхав до Свердловська, де той працював старшим інженером Уральського проектного відділу Союзтранспортпроекту. Через тиждень розпочалася війна. Розривалося серце Ольги Петрівни за долю рідних, вісток від яких не мала, оскільки листування через лінію фронту припинилося. Літній, хворий, самотній Михайло Васильович тяжко виживав в умовах воєнного лихоліття. Трагічна випадковість обірвала його життя – 1 вересня 1944 року він загин під колесами паровоза, сигналу якого не почув. У 1945 р. син Михайло повернувся до Свердловська, та місця захоронения батька і вдалося віднайти.

Меншого сина Василя Михайловича Кривинюка, мобілізовано на фінську війну, на початку  війни СРСР з Німеччиною перекинули до Мозирської військової частини (Білорусія). У перший місяць боїв він попав до німецького полону, з якого вдалося втекти. 15 жовтя 1941 року він дістався до Києва. Яка доля спіткала б його як полоненого, відомо. Усі ці обставини життя під большевицькою владою й спонукали сестер Ольгу та Ізидору восени 1943 році виїхати на захід. Шлях Ольги проліг через Львів, Прагу до таборів біженців у Німеччині. Ізидорина путь з дочкою Олесею і маленькими онука Михайлом та Олею простелився значно складніше: через Львів, Криницю, Відень, табори для біженців у Німеччині, відтак – до США.

У далеку незнану путь узяли сестри зі собою найцінніше – архів. Точніше, О. Косач-Кривинюк архів відправила із сином Василем незадовго до свого виїзду, про що свідчить її лист до літературознавця М. Д. Деркач: «Не дивуйтеся нічому варварському і незугарному в тому, як я зложила і запакувала два свої дорогоцінні мішки. Річ у тому, що після двох днів страшної втоми і хвилювання мені довелося зовсім несподівано і спішно, як на пожар, їх пакувати. (…) Здаю ті свої скарби на Ваші руки, книжки одразу до Лесиного архіву, рукописи покищо десь сховайте, а як я приїду (ще не трачу зовсім надії на це), то разом з Вами якось їх розберемо і тоді вже на постійно кудись влаштуємо» (лист від 16 вересня 1943 р.).

Ще у 1934 році О. Косач-Кривинюк розпочала роботу над літописом Лесиного життя. Записувала свої і родичів спогади про Лесю, її оточення, родинний дім, упорядковувала листи і фотографії. Саме у «Хронології життя і творчости Лесі Українки» сестра занотувала ряд публікацій Лесі Українки, які досі не віднайдені. Напередодні ІІ-ої світової війни Ользі Косач-Кривинюк пощастило ознайомитися з матеріалами архіву Михайла Драгоманова, що зберігався у Варшавському Українському Інституті. Виписки О. Косач-Кривинюк – на сьогодні єдине джерело, яке лишилось від архіву М. Драгоманова, оскільки приміщення (отже, й архіви) Українського Інституту у Варшаві збомбардували німці, а доля власне «Рукопису» Г. Лазаревського досі дослідникам не відома. Слід додати, що у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ (Ф. 2) зберігаються копії листів Лесі Українки до родини Михайла і Людмили Драгоманових, які також скопіювала Ольга Косач-Кривинюк з цього ж «Рукопису» Гліба Лазаревського.

Робота над «Хронологією» зобов’язувала  О. Косач-Кривинюк пробути деякий час у Львові, де в бібліотеці НТШ зберігалося листування Лесі Українки з галицькими діячами. І, безперечно, – можливість спілкування з лесезнавцем Марією Дем’янівною Деркач, яка також працювала над укладанням свого «Літопису життя і творчости Лесі Українки», і мала намір опрацювати листування письменниці, яке зберігалося у Варшавському Українському Інституті.

О. П. Косач-Кривинюк, залишаючи Львів, передала деякі архівні матеріали, зокрема й недруковану інтимну  лірику Лесі Українки, її особисті книги на збереження до НТШ у Львові, взявши зі собою лише невелику частину родинного листування, фотографії, машинопис «Хронології життя і творчости Лесі Українки» й деякі матеріали, дотичні до неї.

Навесні 1944 року Ольга Косач-Кривинюк із сином були уже в Празі, де жила сестра Оксана Шимановська і де з’явилася можливість завершити працю над укладанням «Хронології життя і творчости Лесі Українки». Та завершальну крапку в літопису Лесиного життя Ольга Петрівна поставить у Німеччині 16 липня 1945 року. Щоправда, зазначаючи, що «Спомини й уваги», які вона додавала після щорічної хронології, довела лише до 1891 року. Обставини, які складалися у зв’язку з війною, переїздами і хворобою, диктували інший підхід в укладанні біографічної хроніки Лесиного життя, яку попри усе таки завершила. Тут, у Празі, вона зустріла останній рік свого життя. 11 листопада 1945 року на 69 році життя на руках у свого сина вона померла від цирозу печінки.

Лише через 35 років після смерти О. П. Косач-Кривинюк праця її життя побачила світ заходами Української Вільної Академії Наук у США при активній співпраці з І. П. Косач-Борисовою. У 100-ліття з дня народження Лесі Українки Ізидора Петрівна відзначала:

«Безсумнівно, найкращим ювілейним виданням є «Лілина (Лілею в родині називали Ольгу Косач-Кривинюк) книжка». Я безмежно рада, що ця книжка вийшла. У ній кожна думка, кожне твердження обґрунтовані документами (переважно листами), що їх підібрала Ліля, людина надзвичайно правдивої вдачі, дуже близька до Лесі не тільки як рідна сестра, але й духово. Тут – правда про Лесю, про її родину і ближче оточення».

ВИСНОВКИ

Не зважаючи на плин часу, творчість  Лесі Українки – славної дочки  українського народу, письменниці зі світовим ім’ ям – і сьогодні викликає великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль, немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів, піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.

   Як відомо, могутня  творча індивідуальність Лесі  Українки сформувалась в родині  високого інтелекту. В цій родині  звучало рідне українське слово  і задушевна пісня, панував  дух прадавньої історії і глибока  повага до свого національного  кореня. Всі члени сім’ ї палко любили свою землю, народ, Україну.