Великі українці

"Коли твердо йдеш шляхом, яким почав iти, то, на мою думку,  ти - щасливий" 
"Свiтло бачиться тодi,  
коли свiтло в очах є"

 
Григорій Сковорода  
"I мудрий часто спотикається"  

Странствующий философ

Что бы это значило: "Мир ловил меня, но не поймал," - думает, наверное, современный школьник, изучая творчество Григория Сковороды и размышляя над его эпитафией. О каком мире идет здесь речь и почему все-таки этот Сковорода спасался от него бегством? Сковороду называли украинским Сократом, сопоставляли с Диогеном и Ломоносовым, Толстым и Лао Цзы, Максимом Исповедником и Владимиром Соловьевым. Но прежде всего он был самим собой. И каким же он был?  
 
Его ближайший друг и ученик М.И. Ковалинский говорил о нем, как о человеке "воздержанном, целомудренном, довольном, почтительном ко всякому состоянию людей, который посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими". Таким он был!  
 
Он родился в 1722 году в селе Чернухи на Полтавщине в семье малоземельного казака Саввы Сковороды. И тот же Ковалинский о его родителях пишет как о людях, которые "своей честностью, странноприимством, набожностью, миролюбивым соседством отличались в своем кругу". А их сын Григорий "от рождения был склонен к Богочтению, дарованиям к музыке, охотою к наукам и твердостью духа".  
 
Его жизнь поражала современников и продолжает удивлять потомков. Почему этот первый по всем предметам студент Киево-Могилянской Академии, владеющий несколькими европейскими языками полиглот, блестящий знаток иврита, латыни и греческого, одаренный музыкант и певец не искал славы, чинов и денег, а выбрал тернистую тропу странствующего философа?  
 
Что побуждало этого человека шагать пыльными степными дорогами, вдыхать запахи чабреца и полыни и нести в перекинутой за плечо торбе единственное свое сокровище - Библию, которую почитал он душой мира?  
 
Тот мир, от которого он уходил в эти бескрайние просторы, был, по его словам, "…торжище блудников, удка сластолюбивая, печь, распаляющая похоти, пир беснующихся, лик и хоровод пьяно-сумасбродных…" Что и говорить, каким он был, этот мир, таким он и остался.  
 
Как известно, Лев Толстой, изображая и обличая этот мир, сам мучался угрызениями совести, тем, что он - плоть от плоти этого мира. Познав всю его подноготную, только к концу жизни решает он порвать с ним, и уходит уже очень пожилым человеком из дома в свой последний покаянный путь…  
 
Что же касается Сковороды, то он уже с молодости не только искал истину, но и жил в соответствии с ней, "не покорясь духу мира, лежащего возле".  
 
И в чем же философ находил опору, чтобы противостоять ему?  
 
Его этическое учение исходило из недр античной философии. И в своих исканиях он опирался на труды Платона, Диогена, Плутарха, Сенеки и др., чтобы вместе с ними призвать человека познать самого себя. А познав, увидеть, что человек делится на внутреннего и внешнего, где внутренний человек - вечный, небесный, а внешний - земной, тварный.  
 
А посему во всех деяниях жизни, подчинив тварного человека, необходимо придерживаться тайного гласа внутреннего, невидимого, который есть глас воли Божьей.  
 
Все исследователи его жизни и творчества утверждают, что Сковорода был близок к народу. Однако его упрекают в том, что он призывал к смирению, полагая, что "все состояния суть добры, и Бог, разделяя члены общества, никого не обидел; проклятие же налагает Он только на сынов противления, которые, не вняв себе и не последуя званию природы, вступают в состояния по страстям, по обманчивым видам, по прихотям…" 
Интересно, что многие из помещиков и каждая крестьянская хата почитали за честь принять Сковороду в своем доме - накормить, почистить его одежду, подчинить ему обувь. И в ответ он отдавал им то, что имел и что было больше, чем золото - мудрые советы, наставления, уча и проповедуя, упрекая, кого нужно, за неправду, нетрезвость, недобросовестность…  
 
Мы знаем, что великого Сократа афиняне приговорили к смерти только за то, что он постоянно учил людей, чтобы они более всего заботились о душе, а не о теле и деньгах. Оказывается, не так уж и безобидно стучать в сердца людей, открывая им, кто они есть.  
 
Афинянам не понадобился Сократ. Нужен ли был Украине Сковорода?  
 
Век, в который он жил и творил , нес Западу Просвещение и Реформацию. В России книгоиздатель Новиков расчищал почву просвещенному XIX веку, печатая передовых мыслителей и отвлекая народ от чтения бульварных французских романчиков. А на нашем украинском небосклоне взошла одинокая звезда Сковороды. Это были трудные для Украины времена - упразднялось гетьманство, ликвидировалась Запорожская Сечь, усиливалось крепостничество. И нравственная проповедь Сковороды была нужна Украине, как воздух. Его песни пели по всей Украине, считая их народными; хорошо знали его сатирические басни и стихи. Но он писал не только басни, он переводил Плутарха и Цицерона, а самым ценным является его философское наследие, которое, к большому сожалению, в наше время читает разве что ученая мышь. А ведь пишут, что Сковорода повлиял на многих русских философов, в частности, на Владимира Соловьева, а его литературное творчество дало толчок к становлению и творческому взлету Котляревского, Гулака-Артемовского и многих других украинских поэтов и прозаиков.  
 
Он много преподавал и воспитал прекрасных учеников. Полагают также, что именно его подвижническая деятельность привела к тому, что богатые люди уже после его смерти, смогли собрать достаточную сумму денег и открыть в Харькове первый в Украине университет.  
 
Когда харьковский губернатор Щербинин, любитель талантов, наук и музыки, предложил Сковороде состояние, чтобы он смог где-то осесть и иметь свой угол, тот ответил - "мир подобен театру и, выбрав себе роль по своим способностям, я хочу успешно ее доиграть".  
 
И какова же его роль? Он писал другу: "Не орю, не сею... Что же делаю? Всегда благословляя Господа, пою Воскресение Его. Учусь, друг мой, благодарности…"  
 
А на вопрос губернатора: "О чем учит Библия?", он ответил: "О человеческом сердце! Поваренные ваши книги учат, как удовольствовать желудок; псовые, как зверей давить; модные, как наряжаться. Библия учит, как облагородствовать человеческое сердце".

Павло Скоропадський 
"Записывая мои впечатления, я не особенно считался с тем, как будут судить меня мои современники, и делаю это не для того, чтобы входить с ними в полемику. Я нахожу необходимым правдиво записать все, что касается моей деятельности за период с конца 1917 года по январь 1919 года..."

Гетьман Павло Скоропадський правив Україною сім з половиною місяців 
90 років тому в Києві стався державний переворот

У квітні 1918-го генерал Павло Скоропадський  жив у Києві на Хрещатику, 25 —  у Пасажі. Стрункий, по-античному виліплена голова — він здавався молодшим за свої 45 років. Гуляв Хрещатиком у сірому цивільному костюмі, не ховав військової виправки. Та військових у центрі Києва тоді було повно: січові стрільці, німці, вільні козаки, царські офіцери, які ”потеряли великую Россию”. Тож на завтрашнього правителя України ніхто особливої уваги не звертав. 
 
Рід Скоропадських бере початок із XVII ст. Пращур Федір служив Богданові Хмельницькому. Його брат Іван був гетьманом України 1708–1722 років. Прапрадід і дід Павла Скоропадського служили у війську. Батько Петро — офіцер російської армії, учасник кавказьких походів. Мати Марія Миклашевська — із давнього українського роду, що походив від київського князя Мстислава і великого литовського князя Гедиміна. 
 
Павло Скоропадський також став військовим. Брав участь у російсько-японській війні. 1905 року цар Микола ІІ призначив його, уже полковника, своїм флігель-ад’ютантом. У Першій світовій війні нагороджений Георгіївським хрестом. Після Лютневої революції в Росії генерал-лейтенант Скоропадський одним із перших українізував свій 34-й корпус, який перетворився на 1-й Український.  
 
В Україні розгорнувся рух Вільного козацтва. У жовтні 1917 року Павла Скоропадського — доброго офіцера й нащадка славного роду — обрали отаманом 60 тис. козаків п’яти українських губерній і Кубані. 
 
У січні 1918-го більшовики взяли Київ. Центральна Рада, що доти не дбала про власні збройні сили, звернулася по допомогу до Німеччини й Австро-Угорщини. Німецький кайзер вислав до Києва армійський корпус. За його підтримки Рада повернулася до столиці. Узяла курс на соціалізацію та боротьбу з великими землевласниками — майже те саме, що робили більшовики. Скоропадський пішов в опозицію. 29 квітня на Всеукраїнському з’їзді хліборобів його проголосили гетьманом Української Держави. Центральну Раду німці розігнали. В Україні відбувся державний переворот. 
 
”Перед тим як брати владу до своїх рук, я не мав людей, з якими б порозумівся, які б поділяли мої переконання, які б довіряли мені, а я цілком їм”, — зізнавався він згодом. За сім із половиною місяців це згубило режим Скоропадського. Уже в липні 1918-го гетьман у розпачі запитував: ”Ну, де є ті українці? Ну дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити й працювати! Де вони є?”. 
 
Він був типовим українофілом, вихований імперською культурою. Справді стояв за міцну Україну. ”Це була доба організації Української Держави не кустарним способом, як було доти, а методами чисто державними”, — писав історик Дмитро Дорошенко, що був міністром закордонник справ за правління Скоропадського. Гетьман вважав, що селяни мусять отримати землю, але не грабунком, а через земельну реформу. Коли відкрили Український державний театр, записав: ”К моему великому удивлению, ни в хороших артистах, ни в хороших постановках недостатка не было!”. Доти він наївно вважав, що до нього українського театру не було. 
Коли влітку 1918-го поблизу гетьманського палацу терористи вбили німецького фельдмаршала Айхгорна, Скоропадський вийшов із резиденції і пішов туди пішки. Це справило неабияке враження і на своїх, і на німців. Але самої лише відваги в політиці замало. Союзникам-німцям Україна бачилася ”як королівство, але не більше, ніж Баварія”. Але й цих союзників Скоропадський втрачав — у Німеччині назрівала своя революція. У жовтні дев’ять (проти шести) гетьманських міністрів заявили, що вони хочуть об’єднатися з ”новою Росією”, яка постане після перемоги над більшовиками.  
 
Володимир Вернадський — перший президент заснованої Скоропадським Української академії наук — записав розмову міністра освіти Василенка з гетьманом. Той спитав, чи вірить Василенко в повну самостійність України. Міністр відповів, що ні. Скоропадський сказав: ”Але ви мусите діяти так, ніби Україна є самостійною державою!”. Слова солдата: не віриш, але мусиш діяти. Діяли не всі. Трохи згодом академік Вернадський занотував: ”Удивительно, как люди, особенно урядовцы-украинцы, балакают и ничего не делают! Они сами, кажется, не уверены в своем положении!”. 
 
У середині листопада 1918 року гетьман міг покластися лише на 15 тис. російських офіцерів-утікачів. Нібито на догоду їм він видав грамоту про федерацію з Росією. Це лише прискорило повстання. 14 грудня 1918-го війська Симона Петлюри увійшли до Києва. Гетьман якийсь час переховувався, потім емігрував. Скоропадські оселяються під Берліном. 
 
В еміграції екс-гетьман і теоретик ”українського абсолютизму” В’ячеслав Липинський утворили Український союз хліборобів-державників. 1925-го за ініціативи Павла Скоропадського при Берлінському університеті відкрився Український науковий інститут. 16 квітня 1945 року, під час бомбардування Мюнхена союзницькою авіацією, гетьмана смертельно поранено. 
 
Українську історію Павло Скоропадський вивчав за книжками свого політичного супротивника Михайла Грушевського. Йому казали: ”Але ж Грушевський писав ці книжки, коли ще був москвофілом!”. А гетьман сміявся, бо не вбачав у москвофільстві гріха. Останній запис із його ”Спогадів”: ”Я все ще сподіваюсь, що Велика Росія відновиться на федеративних засадах”. 
_________________________ 
Ванзеє, Альзенштрасе, 19 — тут, у західному передмісті Берліна, в домі на 15 кімнат, Скоропадські мешкали в 1921–1945 роках. Їх фінансував німецький уряд. Коштів не вистачало, бо в домі завжди жили соратники, земляки, знайомі. Тож іще тримали господарство — курник, сад, город, де поралися самі пан гетьман з пані гетьмановою. Прибився до них і старий німецький солдат Вільгельм, що за правління Скоропадського служив в Україні. Потім спився, втратив роботу й сам знайшов ”герра гетьмана”. Вільгельм допомагав по господарству. Гетьман його любив. Часом вони сідали в саду на лаві, пили шнапс, заїдали цибулею й згадували про Україну. Пані гетьманова їм того не забороняла. Вона сама мала українські сентименти й шкодувала, що так і не навчилася нашої мови. Гетьман також переходив на російську — коли хвилювався чи сердився.  
 
По війні дім знесли, поставили тенісні корти. Удова гетьмана померла 1951 року. А доньки Марія, в заміжжі графиня Монтрезор, — 1959-го; Єлизавета, у заміжжі Кужін, — 1976-го. Сина Петра не стало 1956 року, Данила — 1957-го. Донька Олена Отт-Скоропадська є громадянкою Швейцарії. 
 
Гетьманський рух в еміграції мав осередки в Європі, Америці, Китаї. 1939 року, перед війною, гетьман вислав до Англії сина Данила. Щоб той продовжив гетьманську справу, якщо у війні переможуть союзники. Це не означало, що гетьманич Данило мав перейняти булаву батька. Закон про спадкоємність, підписаний Скоропадським, передбачав вибори нового гетьмана в разі смерті попереднього. 
 
1873, 16 травня — Павло Скоропадський народився у німецькому місті Вісбадені. Дитинство провів у родовому маєтку в Тростянці на Полтавщині (тепер — Сумська область) 
1886 — вступає до Петербурзького Пажеського корпусу; закінчив за сім років у чині корнета 
1897 — служить у Кавалергардському корпусі, дістає чин поручика 
1898 — одружується з генеральською донькою Олександрою Дурново. Мали шестеро дітей: Петра (1900), Данила (1904), Павла (1916), Марію (1898), Єлизавету (1899), Олену (1919) 
1917, 22 січня — командувач 34-го армійського, згодом 1-го Українського, корпусу 
1918, 29 квітня — проголошений гетьманом Української Держави, що після державного перевороту постала замість Української Народної Республіки 
1918, 14 грудня — влада переходить до Директорії відновленої УНР 
1919 — емігрує на Захід 
1945, 26 квітня — смертельно поранений при бомбардуванні Мюнхена, помирає в шпиталі монастиря Меттен. Похований в Оберстдорфі

Михайло Грушевський

Великий та жахливий

Ці свідчення, трохи  вправності у вибірковому цитуванні  і дрібка літературного таланту  — ось і все, чого треба, щоб  вразити публіку образом Великого та Жахливого Грушевського.  
"Грушевський Михаил Сергеевич — академик с европейским именем. Интриган большой руки. Председатель Центральной Рады. Большой организатор. Любит размах во всем и деньги. Крайне самолюбив. […] Политических взглядов, как и правописания не меняет, гнется, но не ломается".  
Справа-формуляр  
Михайла Грушевського, ГПУ.  
Повідомлення  
від 6 березня 1925 року  
"…Відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря"  
Лист академіка Агатангела Кримського до академіка Дмитра Багалія.  
28 листопада  
1924 року  
"І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким-таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є.Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити".  
Сергій Єфремов".  
Щоденник,  
14 квітня 1926 року

Маємо голову

Є така народна забава — малювати з політиків як не ікону, то карикатуру, як не пером на папері, то ілюзіями чи забобонами у власній свідомості. А малювати портрет, та ще й не офіційний, парадний, а кабінетний, приватний — то справа марудна і обтяжлива, бо вимагає надто багато зусиль. До речі, значно простіше перемальовувати ікону на карикатуру. Або навпаки.  
 
Є ще й інша народна забава. Спочатку вимріяти собі проводиря, наділити його у своїй уяві всіма мислимими чеснотами, і довго потім дивуватися, з’ясувавши, що власний образ лідера і реальна жива людина — то є дві великі різниці. Тож, як досхочу награються другою забавою — майже завжди повертаються до першої.  
 
Українці "Батька Грушевського" собі вимріяли. Він надто підходив на роль месії. Феноменально плідний історик, творець українського історичного міфу, він перетворився на національного героя. А згодом — і на мученика, коли імперська влада Грушевського спочатку ув’язнила, а потім відправила на заслання. "Ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад". — писав, згадуючи 1917-й рік, той самий Євген Чикаленко. По поверненні із заслання, у березні того року, стотисячна юрма киян носитиме Грушевського на руках, а у квітні — одностайно оберуть головою Центральної Ради. Тоді у бучній залі Купецького зібрання зчинився галас: "Виборів не треба", "Маємо голову", "Голова — Грушевський", "Батько Грушевський — наш голова"! А Грушевський навіть у день свого найбільшого тріумфу залишався лише людиною із своїми беззаперечними перевагами і незаперечними вадами.  
 
А через рік після тріумфу Центральна Рада була розігнана. І до Луцьких казарм у Києві, де Грушевський переховувався після перевороту, вранці явилася молодий дипломат Надія Суровцова із несподіваною пропозицією. Партійне керівництво вважало, що у даній хвилині Україні потрібна диктатура, яку мали б протиставити гетьманату Скоропадського: "Ви маєте прийняти диктатуру!" Грушевський підскочив, немов обпечений: "Я? Голова парламенту — диктатуру?! Ніколи!" Він назавжди втратить владу…

Родинний культ 

 
У Грушевського було вразливе місце  — сім’я, чи радше — культ  сім’ї. У того культу була своя історія.  
"Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна із стель шестиповерхового будинку, вибухнув аж під хмари. Разом із будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів…" — так очевидець запам’ятав пізній вечір 25 січня 1918 року. Більшовики встановили проти будинку Грушевського артилерійську батарею і гатили по ньому, допоки дім не запалав. Мати Михайла — Глафіра Захаріївна — того потрясіння не перенесла і за кілька днів померла.  
 
Так через десять місяців після квітневого тріумфу у один день Грушевський втрачає найріднішу людину, справу життя, дах над головою і засоби існування.  
 
А ще через пару місяців, у день розгону Центральної Ради 30 квітня 1918 року, на її неодмінного голову і Президента скоять замах. На Грушевського накинувся із багнетом якийсь молодик. Багнет не зачепив професора, але поранив його дружину — Марію Сильвестрівну. Грушевський був шокований — нащо йому політика і влада, якщо вони приносять лише біль найріднішим людям?!  
Грушевський мусить переховуватися. У "схованці" професор продовжить робити записи про власне дитинство та родину. Грушевський розпочав ці спомини іще у "Житомирському вигнанні", у січні, після смерті матері: "Я собі створив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям". Навесні 1882 року, коли юний Михайло вчився у Тифліській гімназії, протягом одного лишень місяця померли два його брати і сестра… "Тепер смерть пройшла посеред нас, як біблійний ангел з мечем і витяла всіх, кого стріла на своїй дорозі. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі". Після цієї події "родинний пієтизм" Грушевського перетворився на релігію. Смерть матері і замах на дружину зробили з релігії — культ.  
 
По тій больовій точці Грушевського битимуть з особливою насолодою. Навесні 1931 року 65-річного академіка заарештували вдруге. Грушевському погрожували, що в разі, коли він не визнає своєї участі у антирадянському "Українському національному центрі", його доньку Катерину, кохану "Кулюню" зашлють на Соловки. "…Будут арестованы все близкие мне лица, будут произведены десятки повальных обысков, разорены десятки квартир, взорваны полы и стены, близкие мне лица будут сосланы в концентрационные лагеря, где их расстреляют при первом замешательстве в стране, и я стану предметом проклятий у всех моих близких…" — так Грушевський напише у листі до Сталіна про допит у харківській тюрмі. У спробі поставити Грушевського на коліна ті погрози були дієвіші за будь-які катування і тортури.

Амбітність і  нерви 

 
Батько — Сергій Федорович —  несподівано та несвідомо став винуватцем усієї майбутньої кар’єри сина. Бо самолюбство Михайла Сергійовича народилося у тій самій Тифліській гімназії, просто на вступних іспитах. Михайло складав іспит відразу до четвертої класи гімназії. І склав цілком добре. Аж тут батько заявив, що сину було б легше, якби той вступив до третьої класи. "Думаю, що в моїм життю було небагато фактів, які мали б таке рішуче значення для всього складу моїх настроїв і змагань, мого характеру та світогляду, як се невинне рішення батька. Коли я, зложивши зовсім добре іспит до четвертої класи, добровільно пішов до третьої, то се чи не зобов’язувало мене до дечого, кат його бери!" Саме відтоді у Михайла народилося прагнення усупереч поблажливій опіці батька відзначатися, бути першим, робити блискучу кар’єру, досягати мети. Він сам прекрасно усвідомлював свою амбітність і цілеспрямованість: "Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі […] мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання…" Ба більше: "Може бути, се пояснюється моєю нервовою вдачею, яка вимагала […], щоб життя було напружене, щоб воно було наповнене вщерть, так щоб у нім не лишалось порожнього місця, щоб воно горіло в неустаннім досягненні".  
 
Якось юнаком Михайло вичитав, що у 1866 році, у рік його народження, з друку не вийшло жодного видання українською. У Тифлісі він дав собі "Ганнібалову присягу": написати 100 книжок, щоб у стократ вигодити ту прогалину. Завершуючи навчання у Київському університеті, Грушевський написав роботу "Історія Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця XIV віка" — неймовірний приклад працездатності і працьовитості! Язик не повертається назвати цю роботу "дипломною": 520 сторінок. Сьогоднішні докторські дисертації звично є меншими за обсягом. Це був лише перший крок — юнацька обітниця була дотримана більш, ніж у повному обсязі.  
 
Водночас, коли щось виходило не так, як на те сподівавсь Грушевський, у нього, за його власним визнанням, з’являлося непоборне бажання все те кинути. На початку серпня 1917 року він зважився подати у відставку з посади Голови Центральної Ради. Як історик, він іще у той момент побачив, що революційна хвиля спала, загальний ентузіазм змінюється на тотальний песимізм, усі втомилися. Сам Грушевський і його родина постійно очікували "можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу…". Око російської контррозвідки Грушевські відчували на собі безнастанно. Центральна Рада захлинулася безплідними дискусіями, навіть після виснажливих пізніх засідань він не може заснути… Грушевський подав у відставку: у такій напруженій ситуації потрібна людина із свіжими силами і сильними нервами. Рада відставку не прийняла. Одній з газет це дало підстави писати, що Грушевський закрутив цю інтригу тільки заради того, щоб дати себе просити, "поламатися", і тим підживити власні амбіції. "Але для мене те було дуже прикро, бо справді, нерви мої вже не втримали того надмірного фізичного перемучення", — писав потім Грушевський.