Великі українці

Свари в Академії

 
Коли, вже у 1920-х, один згаданий вище академік плакався іншому на каверзи  третього, у довгому тому їх переліку особливе місце посідало звинувачення у "родацькій турботі", сімейщині: "Проти П. ведеться систематична інтрига за те, що він якось не вшанував одного з родичів Грушевського, а вже відомо, що це тяжчий гріх, ніж проти духа святого". То була щира правда.  
 
ГПУ знало всі його слабкі місця. І не тільки його… Саме ГПУ диригувала усіма тими сварами і інтригами у Академії. У одній із резолюцій начальника контррозвідувального (!) відділу ГПУ УСРР написано цілком відверто: "Дозволити скористатись незгодами, що виникають в українців, для загострення їх, зокрема Грушевського з Єфремовим. Решта — "філософія". А через тиждень — нова настанова ГПУ УСРР працівникам київської охранки: "На ваш запит про Грушевського повідомляємо свої міркування. Ніякої політичної користі для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першорядну важливість і значення для нас має посилення незгод у верхах української шовіністичної громадськості, зокрема з найсильнішою нині групою професора Єфремова…". ГПУ прекрасно знало про самолюбство Грушевського, і однієї рукою — підживлювало його, а іншою — відсувало омріяне крісло.  
 
"…Сдохла старая сволочь. Да и вообще о нем лучше не говорить, а то того гляди попадешь туда, где сидит Косынка…" (Столяр — литератор, антисоветски настроен). "…Ну вот и не стало старика. Да, жалковато. Что ни говорите, а это была золотая голова…" (Рыльский — поэт, националист)" — спецзведення ГПУ УСРР сумлінно фіксували, що навіть над гробом Грушевського було чути надто різні думки.  
 
І закоханий, і виборець творить собі героїв, часто-густо не обтяжуючи себе клопотом критично поглянути на об’єкт власного захоплення. Час ту легковажність виліковує радикально і швидко. Тож необачний легкодум, впадаючи у гріх зневіри та розчарування, починає перемальовувати ікону на карикатуру. За вимріяним образом "великої людини" десь губиться син, брат, чоловік, батько, схильності, звички та страхи, що сформувалися іще у дитинстві і загострилися на схилі літ…  
 
За три роки до смерті, під час чергової "сповіді" у ГПУ літній академік констатуватиме: "Я не належу до породи героїв…"  
 
Олександр Зінченко 
______________________________________________________  
Ігор Гирич. Завідувач відділом джерел з історії України ХІХ — поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім М. Грушевського НАН України  
 
У 20-х більшовики називали Українську академію наук Кримсько-Єфремівською академією. Сергій Єфремов займав пост Голови управи Академії наук, він фактично керував академіками як голова Президії. Документацією відав і з владою конферував неодмінний секретар Агатангел Кримський. Формально академією керувало Спільне зібрання академіків, їх було до двох десятків чоловік, але фактично політику ВУАН визначала ця пара.  
 
Коли Грушевський повернувся на Україну, він мав або вписатися в ту структуру, яку витворили Єфремов і Кримський, або мати свою власну позицію і перебувати у конфронтації до фактичних керівників Академії. Грушевський обрав друге. Михайло Сергійович був людиною неординарною, і він не був схильний сподіватись на крихти від загального столу. Він вимагав більше, ніж реально могли дати Єфремов і Кримський. В першу чергу, в плані грошей на його численні Комісії і Катедри та видання. Тих грошей, що давала Академія, йому було мало. В боротьбі за кошти він змушений був звертатися до уряду. А уряд, "Укрнаука" давали додаткові кошти з власних резервів, підтримуючи в’яло плинний конфлікт між Грушевським з одного боку, і Кримським-Єфремовим — з другого. Ось чому Єфремов ображався на Грушевського: він вважав, що треба грати за тими правилами, які на той час реально в Академії були вибудовані. Це вони називали дисципліною. Ці правила гри визнали всі академіки, а Грушевський, який щойно повернувся, не погодився на це пристати. І він, в принципі, мав на це моральне право, адже не був просто академіком. Реально це була людина, яка мала б цю Академію очолювати, бо він 27 роки перед тим її створював, очолюючи Наукове товариство ім.Т.Шевченка, коли Кримський і Єфремов були початкуючими вченими.  
 
За конфліктом стояло бажання Грушевського видавати додаткову наукову продукцію. Наприклад, Грушевський по поверненню хотів зразу відкрити новий журнал "Україна" — це і на сьогодні один з найкращих журналів з українознавства. Академія йому на цей журнал грошей дати не могла. А Держвидав, який залежав від уряду, дав! Якби він не пішов на конфлікт, цей журнал ніколи б не з’явився. Так само не побачила б світ книга "Київ та його околиці в історії і пам’ятках", журнал "Первісне громадянство" та інше. Якби він сидів, склавши руки, цих книжок напевно не було б. Грушевський ніколи не залежав від тих грошей які йому призначалися, завжди шукав додаткові засоби для праці – ще коли був у Львові. Така була вдача цієї енергійної людини. Така цікава деталь: він діставав кошти не тільки на видання журналу, але й на виплату гонорарів. В тому числі передбачались гроші на гонорари авторам з-за кордону – з Галичини.  
 
Єфремов закидав Грушевському, що він іде домовлятися з більшовиками, замість тримати проти них спільний фронт. Але ж, з іншого боку, він робив українознавчу працю, яка була по своїй суті антибільшовицькою, та ще й за комуністичні гроші. В нього це виходило, Грушевському гроші давали, то чому він мав від цього відмовлятися? Але треба мати на увазі що він спілкувався в першу чергу з націонал-комуністами, з Шумським, зі Скрипником. А це були антиподи російського централізму. Ці перемовини Єфремов кваліфікував як "пиття кумису в Орді". Так, він пив кумис, але не в Москві, а у Харкові. Фактично він підтримував тим націонал-комунізм як силу, що з часом могла повернутися до демократичних норм управління. Націонал-комуністи натомість сподівалися завдяки авторитету Грушевського підняти власний імідж в суспільстві.  
 
Грушевський мав найбільший за всіх колишніх громадських діячів авторитет як першорядний історик, як вчений. Тому йому давали додаткові кошти. Але їх давали ще і з розрахунку на продовження війни між Грушевським і Єфремовим. А голова Історичної секції намагався якесь порозуміння знайти. Цікаво, що більшовики його кількаразово висували на Президента академії. Грушевський бачив, що з нього роблять Троянського коня і не погодився на собі більшовиків ввести в Академію.

Олена Теліга 
Надпис у київській в'язниці гестапо: "Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга". Зверху - намальований тризуб...

Олену  
Телігу  
погубило  
місто її першої любові

У нашій історії немало яскравих жінок. Але мало в кого така біографія. Найсильніший із віршів Теліги — це життя її самої. 
 
Очі в неї були зелені. А голос — альт. Такий голос у поєднанні з такими очима — вибухова суміш. На світі ще є мужчини, колись закохані в неї. Ці 90-літні діди досі гордо згадують ту пригоду своєї юності. А вони ж тоді були на добрих десять літ молодші за неї! 
 
Тепер її вивчають у школі. 
 
Олена народилася під Москвою, де служив батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів. Далі жили в Петербурзі. Хрещена мати Олени — російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Отже, родина належала російській культурі. 
 
1918 року вони переїхали до Києва, де батько завідував департаментом водних шляхів уряду УНР, викладав у Політехнічному інституті. Там і жили — в парку на Брест-Литовському проспекті. В еміграції батько став ректором ”петлюрівської” Української Господарчої Академії в Чехії. Олена й там почувалася петербурзькою панночкою, бувала серед білоемігрантів. Якось при ній хтось згадав про ”собачій украінскій язик”. Вона сказала: ”Ви хам! Я вас більше не знаю!”. І відтоді перейшла на українську мову. Полюбила батькового студента Михайла Телігу, колишнього сотника армії УНР, родом з Кубані.  
 
Вони побралися, виїхали до Польщі, де жили в казковій бідності. Він був землеміром, вона іноді підробляла моделькою й писала вірші. 
 
Після вбивства Коновальця 1938 року ОУН розкололася на бандерівців і мельниківців. Теліга обрала останніх, бо бандерівці не довіряли поетам. 
 
Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал ”Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік. 
 
Лишилося чотири десятки віршів, серед них ”Поворот”. У ньому Теліга, за 10 літ до того, передбачила свою загибель. У неї була натура Кармен. А Кармен — це азартний флірт зі смертю. 
 
Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин — навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї, з підписом: ”А за мною молодою ходять хлопці чередою!”. Вона сердилась — не за ”череду хлопців”, а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона носить капелюшок як справжня варшав’янка! А щодо мужчин, то згадаймо тих, ким була заворожена вона. 
Першу любов 15-річна Лєна Шовгенова пережила в Києві. Далі — Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля: ”Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого? Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина”. 
Пізніше з’явився Дмитро Донцов, старший за неї на 23 роки. Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов — ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате, як у Леніна. Вірші Теліги вперше опубліковано у ”Вістнику” вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш ”Подорожній”, присвячений нібито Донцову. Цей вірш тепер проходять у школі. 
 
Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова: ”Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання? життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання”? 
 
Чому саме — вона і Донцов? 
 
Поет Євген Маланюк казав про Телігу, що вона хотіла від життя радості в королівському значенні цього слова. Коли вона свого часу, в Празі, ”вибрала” для себе Україну — то був саме королівський вибір: моя земля, я хочу її любити! Але як її здобути? 
 
І ось — Донцов, який зумів це сформулювати. Формула була варта її любові. Але те, що Донцов сформулював словами, Теліга зробила в житті. Вона повернулась в Україну — у найгірший для повернення час. 
Це був смертельний флірт з долею. Той самий Маланюк, колишній офіцер армії УНР, умовляв Олену не їхати. Казав: люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть. Та вона таки поїхала до міста своєї першої любові. 
 
У липні 1941-го Олена, разом з письменником Уласом Самчуком, таємно од німців, перейшла вбрід Сян. Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі — сама. 17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові: ”Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю”. Михайло приїде до неї в Київ — трохи згодом. 
 
Улас Самчук був одним із багатьох, зачарованих Оленою. Вони удвох перебродили Сян — ця мимовільна інтимність зблизила їх, і Самчук не забув цього. Він усе життя страждав, що не зміг врятувати її. У нього в Києві була наречена, Таня. Таня й Олена ждали, що Самчук вивезе їх з міста. У Самчука був старий ”фіат”. Він ламався щоразу, як виїжджав на київську дорогу. Потім здох зовсім. А в Рівному служив німець Ганс Кох. Він безнадійно любив одну нашу дівчину. Вона сказала: ”Як привезеш із Києва тих двох дівчат — я подумаю!”. Кох поїхав. Скоро повернувся з Танею — без Олени. 
 
Що там сталось? Українці в Києві набридли німцям, і вони добивали тут тих, кого не добили більшовики. А поети, які вчора славили Сталіна, носили до Теліги вірші про Гітлера. Вона викидала це в кошик. Хтось доніс. Тікати в останню мить вона відмовилась: я не можу писати вірші про одне, а чинити інше. Німці арештували всіх у Спілці. Потім відпустили тих, хто не належав до Спілки. Михайло Теліга, колишній сотник, бандурист і землемір, до Спілки не належав. Але залишився й був розстріляний разом з Оленою. 
 
А Донцов жив довго — аж до 1973 року.

 
 
1906, 21 липня — народилась Олена Шовгенова 
1918–1922 — жила в Києві, на Шулявці 
1923 — почала вчитись у педінституті ім. Драгоманова в Празі 
1924 — знайомство з Михайлом Телігою 
1926 — вийшла заміж за Михайла Телігу (дітей не мали) 
1926–1941 — життя в еміграції в Польщі 
1942, 9 лютого — арешт, ймовірно 21 лютого — розстріл у Бабиному Яру