Предмет та межі доказування у крмінальному процесі

Обставини предмета доказування це юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, юридичних прав і обов'язків у конкретних осіб. Норми ж кримінально-процесуального закону є одними з тих правових норм, гіпотези яких передбачають ці юридичні факти як умови, що зумовлюють ті чи інші правові наслідки. Тому вирішення багатьох проблем предмета доказування, в тому числі про структуру обставин, що його становлять, можливе лише шляхом аналізу юридичного змісту цих обставин. Адже найістотніше на структуру предмета доказування впливає, безперечно, їх зміст.

Поширеною є думка про те, що орієнтиром для встановлення конкретних фактів, які можуть стати предметом доказування в кримінальній справі, є регламентовані кримінальним законом ознаки, які характеризують певний склад злочину, та інші обставини, що мають кримінально-правове значення. Кримінально-процесуальний же закон встановлює лише порядок і способи з'ясування обставин, що належать до предмета доказування, та визначає його елементи. Тобто, суть цього погляду полягає у тому, що юридичні факти кримінальної справи, які в кінцевому підсумку зумовлюють виникнення, зміну і припинення правових відносин, є тільки матеріально-правові, мають лише кримінально-правове значення, що, наприклад, «при відсутності правопорушення, невинності конкретної особи і т. д. застосування права не здійснюється» [8, с. 108].

Дійсно, при провадженні кримінальної справи здебільшого виникає необхідність встановити, що діяння є суспільно небезпечним і кримінально караними (ст. 7 КК), тобто діяння, яке відповідає ознакам конкретних складів злочинів, вказаних в Особливій частині КК. З огляду на нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частини КК, що стосуються злочинності діяння, предмет доказування містить також обставини, вказані в Загальній частині КК: час, місце вчинення злочину, вік і осудність особи тощо (ст. 4-6, 10, 12, 15, 16-19 КК).

При встановленні підстав та умов кримінальної відповідальності, з метою призначення справедливої міри покарання винуватій особі, має бути обов'язково з'ясовано факти та обставини, які впливають на вид та розмір кримінального покарання (ст. 65-67 КК), або факти та обставини, що дозволять звільнити їм особу від кримінальної відповідальності (ст. 44-49, 85 КК) чи від кримінального покарання та його відбування (ст. 74, 75, 79, 80, 83, 84, 85, 86 КК).

А щоб жоден невинний не був засуджений, у кримінальній справі має бути встановлено обставини, вказані в ч. 2 ст. 11, ст. 36-43 КК (малозначність діяння, необхідна оборона, уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації).

М. Нокербеков схему обставин предмета доказування представив у  вигляді:

A. Обставини, встановлення яких обов'язкове у кожній справі (ст.64 КПК);

Б. Обставини, встановлення яких обов'язкове лише в деяких категоріях кримінальних справ поряд з обставинами групи «А», в тому числі ті, які виключають суспільну небезпеку (необхідна оборона, крайня необхідність);

B. Обставини, що підлягають встановленню у справах неповнолітніх поряд з обставинами групи «А» [9, с. 22].

Розглядаючи дане питання  не можна не згадати про причини  і умови, які сприяли вчиненню злочину. На думку одних авторів, обставини, що сприяли злочину в  цілому мають кримінально-процесуальне значення, але деякі з них носять одночасно кримінально-правовий характер. Інші визнають за причинами і умовами, які сприяли злочину в значенні ст. 23 КПК, кримінально-процесуальне значення. На нашу думку перевагу слід віддати останній точці зору.

При провадженні у  кримінальній справі можуть встановлюватись  різні за своїм правовим значенням  групи обставин, які сприяють злочину. Умовою вчинення злочину можуть бути неправомірна поведінка потерпілого, збіг тяжких особистих чи сімейних обставин, що згідно зі ст. 40 КК пом'якшує відповідальність винного. Наведені обставини мають кримінально-правове значення, доказуються як елементи ст. 64 КПК і служать підставами прийняття рішення по суті справи (наприклад, постановлення обвинувального вироку).

Але неправомірна поведінка потерпілого може бути викликана прорахунками виховної роботи, бездушним ставленням окремих посадових осіб до долі людини і т. д. Ст. 23 КПК має на увазі саме цю групу непередбачених кримінальним законом (конкретних і безпосередніх) причин та умов злочину. За змістом процесуального закону дані обставини існують незалежно від самого злочину. Правове значення вони набувають саме з огляду на їх об'єктивний зв'язок із злочином. Вони служать підставою для винесення окремої ухвали (постанови), подання, для вирішення питань про заходи профілактичного характеру. В цьому і полягає їх юридичне значення. Таким чином, у межах кримінальної справи причини і умови, які сприяли вчиненню злочину відповіло до ст. 23 КПК, завжди мають кримінально-процесуальне значення [10, с. 179].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III. Особливості предмета доказування в окремих категоріях справ

3.1. Особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх

 

Кримінально-процесуальне законодавство містить спеціальну норму, що визначає предмет доказування по справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК). Положення цієї статті деталізують деякі загальні положення ст. 64 КПК, в якій визначено обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі про злочини неповнолітніх, але жодною мірою не встановлюють і не замінюють їх, як і не створюють якийсь «особливий» предмет доказування.

Згідно зі ст. 433 КПК  при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього крім обставин, що вказані в ст. 64 КПК, також необхідно встановити:

1) вік неповнолітнього  (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров'я та  загального розвитку неповнолітнього.  За наявності даних про розумову  відсталість неповнолітнього, не  пов'язану з душевним захворюванням,  повинно бути також з'ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними;

3) характеристику особи  неповнолітнього;

4) умови життя та  виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно  впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих  підмовників та інших осіб, які  втягнули неповнолітнього в злочинну  діяльність [1].

Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.

За необхідності для  встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової  відсталості та з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати  значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра [11, с. 192].

Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Документи про вік неповнолітнього повинні бути приєднані до справи в оригіналі або в копії. При цьому слідчий повинен перевірити відповідність копії документу з оригіналом. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. За неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово-медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 196 КПК.

При встановленні віку на підставі висновку судово-медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.

Встановлення віку неповнолітнього  підозрюваного або обвинуваченого, відповідно до вимог п. 5 ст. 76 КПК, є  обов'язковим, якщо про вік його немає  відповідних документів і їх неможливо одержати. Не призначення в цих випадках судово-медичної експертизи означає неповноту слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування як прокурором, так і судом.

Стан здоров'я та загальний  розвиток неповнолітнього необхідно  з'ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього. Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров'я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо.

Може бути проведено  і судово-психіатричну експертизу, якщо ці експерти мають достатньо  знань у галузі дитячої психології.

При розслідуванні справи про злочини неповнолітніх обов'язково необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику зі школи, з місця роботи, а також з місця проживання.

По кожній справі повинні  бути з'ясовані умови життя і  виховання неповнолітнього, тобто  встановлені факти, що стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення.

Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього. Наприклад, невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків з  виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі.

Наявність дорослих підмовників  та інших осіб, які втягнули неповнолітнього  у злочинну діяльність, є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину злочинів неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання. В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» в п. 8 зазначено, що, суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх, у тому числі вчинені ними спільно з дорослими, поряд з іншими обов'язково мають з'ясовувати обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітніх, та наявність дорослих підмовників й інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність [12].

Із початку провадження  по справам про злочини неповнолітніх  слідчий повинен встановити, чи не вчинений злочин з участю дорослих, оскільки це має значення для покарання  неповнолітнього, для виявлення  та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

 

3. 2. Особливості предмета доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру

 

Предмети доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру можна класифікувати на чотири підвиди: 1) в справах осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в неосудному стані; 2) в справах осіб, яких визнано неосудними після вчинення злочину; 3) у справах осіб, які вчинили злочин в стані обмеженої осудності; 4) у справах осіб, яких визнано обмежено осудними після вчинення злочину [13, с. 281].

У законі ці види предмета доказування описано таким чином: суд у справах про застосування примусових заходів медичного характеру в нарадчій кімнаті вирішує такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані осудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 4) чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і які саме.

Як бачимо, норма процесуального закону, що стосується предметів доказування у справах душевнохворих, не є досконалою. Закон не розмежовує предмет доказування в справах душевнохворих і в справах осіб, які захворіли психічно після вчинення злочину, бо в ст. 420 КПК перераховуються питання, які вирішує суд у справах про застосування примусових заходів медичного характеру і щодо осіб, які вчинили діяння в стані неосудності, обмеженої осудності, і щодо осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину в одному ряду. Між тим, кожен з цих видів предмета доказування має свою специфіку [3, с. 35].

Специфіка у справах неосудних полягає в тому, що основним елементом предмета доказування є не злочин, а суспільно небезпечне діяння душевнохворого. При провадженні у справах цієї категорії не може бути мови про доказування винуватості, мотивів тощо, але необхідно встановити наявність хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, які позбавляли особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, суд, якщо визнає за потрібне, постановляє про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, із зазначенням яких саме, а якщо визнає непотрібним застосовувати такі заходи, справу закриває (ч. 1, 2 ст. 421 КПК), причому закриває через відсутність у діянні ознак складу злочину, зокрема ознак суб'єкта і суб'єктивної сторони (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК).

Основним же елементом предмета доказування в справах осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, є сукупність обставин, що відповідають ознакам певного складу злочину, передбаченого однією з статей Особливої частини КК.

Те, що особа захворіла психічно після здійснення злочину, не змінює злочинного характеру нею вчиненого. У разі видужання такої особи суд на підставі висновку медичної комісії в порядку постановляє про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність було встановлено під час судового слідства. В кінцевому підсумку така особа може підлягати покаранню. Тому предмет доказування у цій категорії справ повністю охоплює обставини, вказані в ст. 64 КПК (предмет обвинувачення). Він має лише один додатковий елемент — наявність на момент провадження у справі душевного захворювання в особи, яке позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, аналогічний відповідному елементу предмета доказування у справах осіб, які вчинили діяння в неосудному стані. Отже, основним елементом предмета доказування в цих категоріях справ є якісно відмінні юридичні факти, факти, що мають різне кримінально-правове значення.