Громадська думка

Громадська думка

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Громадська  думка  є  одним  із  явищ  суспільного  життя,  яке  викликає постійний  та  глибокий  інтерес.  Вона  відіграє  винятково  важливу  роль  у діяльності  держави,  політичних  партій,  громадських рухів,  кожної  людини. Водночас  громадська  думка є одним із  найскладніших соціально-політичних феноменів.

Громадська  думка  як  об’єкт  соціологічного  аналізу  відображена  в  концептуальних  підходах  соціологів,  а  також  представників  інших  суспільствознавчих  наук.  Вчених  цікавлять  як  загальнотеоретичні,  так  і  прикладні проблеми дослідження громадської думки. Домінантним  характером  розвитку соціальних процесів обумовлена необхідність врахування громадської думки  як  фактора  соціального  середовища  й  показника  ставлення громадськості  до  знакових  подій.  Такі  обставини  потребують  всебічного  й предметного підходу до соціологічного аналізу громадської думки. Тим більше, що  громадська  думка  є  важливим  чинником  впливу  на  розвиток демократичного суспільства. 

У  соціології  громадської  думки  працювали  й  працюють  такі  провідні  зарубіжні  та  вітчизняні  вчені:  П.  Бурд’є,  Б. Берельсон,  Ф. Гольцендорф, Дж. Геллап,  П. Лазарсфельд,  Г. Лассуел,  С.  Сігеле,  Е.  Ноель-Нойман,  У. Мак-Дугалл,  Ф.  Олпорт, Б. З.  Докторов,  В.  С.  Коробейников,  В.  Л. Оссовский,  В.  А. Полтарак,  Д. Гавра,  С.  О. Войтович, А. А. Ручка й ін.

Проблеми становлення громадянського суспільства, особливості функціонування влади розглянуто в працях українських науковців В. Баркова, В. Набруско, Г. Почепцова, Ф. Рудича, А. Фартушного та ін.

Мета  роботи  –  визначення  поняття та функцій громадської думки.

 

1.Сучасне поліцентричне  індустріальне суспільство масових комунікацій і його концепція природи суб'єктів громадської думки

 

Громадська думка − один  із найважливіших феноменів суспільного  життя, зростання  її впливу на соціальні  відносини пов’язане з демократизацією  життя, підвищенням культурного та освітнього рівня  населення.

Безпосередній  аналіз  громадської  думки  варто  було  б  починати  із  розгляду  семантичного забарвлення  та еволюції цього поняття, позаяк йдеться  про поняття складне та багатолике за своєю суттю,  що  вимагає глибинного  та  докладного  розгляду.  Достатньо звернутись  до  тлумачного словника, щоб побачити усю різноманітність трактування понять «думка» чи «громадський». 

З  одного  боку,  іменник «думка»  розглядається  як  результат  міркування,  продукт мислення (що  відповідає  поняттям «мисль», «судження», «міркування»),  з  цього  випливає,  що «думка»  є знанням  в  якійсь  галузі,  продуктом  розмірковувань,  а  також  наслідком   твердої  індивідуальної позиції (в  цьому  розумінні  воно  тотожне «оцінці», «погляду», «переконанню»),  відтак  може розглядатись  як  усвідомлена    дія «відображення  об’єктивної  дійсності  в  поняттях, судженнях,  висновках» [6,  с. 862],  або навпаки,  невизначений   і суб’єктивний  індивідуальний погляд (система переконань – «враження», «почуття», «уявлення») [6,  с. 863]. Це  поняття може  також розглядатися не як індивідуальний, а як колективний продукт, і в цьому випадку виражати як  раціональну,  усвідомлену,  а,  значить,  інтелектуально  опрацьовану  позицію,  так  і  сукупність спонтанних колективних установок чи уявлень, притаманних певній групі.

 Неоднозначним є й змістове  навантаження прикметника  «громадський»,  яке може означати усе  те,  що  стосується  суспільства,   пов’язане  з  народом,  узятим  в  сукупності (йдеться  про  «громаду»).  Крім того, воно протиставляється поняттю «індивідуальне» і означає те, що належить усій  громаді («колективний», «загальний», «спільний»), відкрите широкому  загалу («публічний»), або ж те, що належить державі і становить загальнонаціональний інтерес.  У  зарубіжній  науковій  літературі  громадська  думка  носить  полісемантичне  забарвлення, зважаючи на особливості конкретної мовної  групи. Так, наприклад, в англо-саксонській літературі  «the  рublic» (громада)  як  суб’єкт громадської думки спочатку  прирівнювався до «mass» (маса), відтак  до  «group» (група),  як  до  більш організованої соціально-психологічної одиниці.  Термін «оpinion» також є неоднозначним і може  ототожнюватись  з «view» (погляд)  та «attitude» (ставлення),  але  також  може  означати «expert judgment» (обдумане,  кваліфіковане  судження).  Спроба визначити громадську думку як   уніфіковані  індивідуальні думки зазнала гострої критики, позаяк, на думку противників такого тлумачення (П. Бурдьє), громадською може вважатися  лише позиція,  яка  об’єктивно  встановилася  як  панівна,  в  межах  якої  окремий  член  групи  вагомість  власних  думок  розглядає  у  співвідношенні  з  оцінкою  його  думки  іншими  членами  групи. Отже, «громадська думка» не є лише результатом статистичного узагальнення позицій більшої кількості людей,  та  все  ж  народна  думка,  настрої  маси,  натовпу,  залишаються  на  рівні  ірраціональної колективної свідомості поза політикою [1, с. 85].

 Термін “громадська   думка”  вперше  застосував  у другій  половині  ХІІ століття англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту.  Поступово цей термін  став  загальноприйнятим.  Громадська  думка  є  водночас  і суспільним явищем, і станом суспільної свідомості, і формою соціального контролю, й індивідуальним, оскільки існує у свідомості індивідів у вигляді оцінок і суджень, реалізуючись у їхній поведінці.

Г.  Ф.  Гегель,  вивчаючи  феномен  громадської  думки,  виділив  у  ньому цілий  ряд  структурних  елементів:  перший –  умова  існування  громадської думки,  другий –  об’єкт  громадської  думки,  третій – носій  громадської  думки, четвертий –  характер  судження,  що  виступає  як  громадська  думка,  п’ятий – співвідношення «загальної» й «особливої» думок, сполучення й протилежність у громадській думці правди й неправди [4, с. 47]. 

З позиції соціологічного (суб’єктного) підходу громадська думка – це вираження у формі оціночних  суджень відносин між соціальними суб’єктами з приводу стратегії і тактики розв’язання деяких проблем – об’єктів інтересів цих суб’єктів. Оскільки в сучасних суспільствах вирішення більшості соціальних проблем є прерогативою державної влади, громадська думка, здебільшого, – це вираз відносин їх суб’єкта до структур державної влади з приводу її рішень, спрямованих на розв’язання тієї чи іншої проблеми.

 В умовах легітимації політичної  влади остання дуже чутлива  на реакцію громадської думки щодо прийняття політичних рішень. Її вплив у цьому плані може здійснюватися шляхом реалізації експресивної, консультативної і директивної функцій.

Експресивна функція. Її сенс полягає  в тому, що громадська думка за будь-яких умов займає певну позицію щодо того або іншого суспільного явища, дій владних структур. Громадська думка оцінює і контролює дії влади, спрямовані на вирішення соціальних проблем, тисне на владу силою акцій протесту, засобами виборчих технологій, лобіювання, кампаній у ЗМІ тощо.

Консультативна функція. Громадська думка задає вектор прийняття рішень державною владою. При цьому передбачається, що влада дійсно потребує такої поради, зацікавлена в її отриманні.

Директивна функція. Громадськість  сама виносить рішення щодо вирішення  проблем життя суспільства, і  це рішення має імперативний характер.

Прикладом реалізації директивної  функції громадської думки є  референдуми, вибори до різних органів  влади тощо.

Узагальнюючи зміст цих функцій, які реалізуються явно і латентне, можна сказати, що громадська думка – це соціальний контроль у сфері конвенцій між владою та громадянським суспільством.

Теорія громадської думки як соціального контролю, як уже відзначалося в першому розділі, зосереджує увагу  на підтримці достатнього рівня  згоди всередині суспільства  стосовно його цінностей та цілей. За цією концепцією, сила громадської думки є настільки впливовою, що ні уряд, ні окремі члени суспільства не можуть її ігнорувати. Джерело цієї сили – загроза ізоляції, якою суспільство карає індивіда–девіанта або неслухняний уряд, а також страх перед ізоляцією, що обумовлений соціальною природою людини [7,с.78].

В той же час маємо підстави для  суперечливої оцінки практики участі громадської думки у прийнятті  соціальних рішень, її впливу на владні структури. Тим більше, що неоднозначність оцінок притаманна і сучасними суспільствознавцям. «Метою буде лише та влада, – проголошував Х. Ортега–і–Гассет, – котра спирається на підтримку громадської думки. Так було завжди: і десять тисяч років тому, і в наші дні; причому це справедливо для всіх – як для англійців, так і для племені батокудів. У всі часи суспільством можна було правити тільки спираючись на підтримку громадської думки» [8,с.77].

Водночас сучасний соціолог П. Бурдьє, критикуючи практику опитувань громадської  думки, заявляє: «Громадська думка в тому значенні, якого їй завуальовано надають ті, хто займається опитуваннями або ті, хто використовує їх результати, ... не існує» [2,с.214].

Його колега П. Шампань наголошує, що поняття громадської думки  «продовжує відігравати роль деякого  «полівалентного оператора»  в політичному дискурсі: залежно від обставин «громадська думка» є простим спостерігачем політичної гри, який, як хор в античному грецькому театрі, супроводжує дії акторів сміхом або сльозами; або це повноправний політичний актор, якого треба слухати, оскільки його волю, завжди справедливу за визначенням, належить поважати; або це ще колективний актор «на других ролях», який може бути абсурдним (або який може і сам обманутися); політичні діячі, які повинні представляти народну волю, не зобов’язані обмежуватись слідуванням за «громадською думкою», а мають її також виправляти і перевиховувати, якщо вона сама помиляється» [9,с.335].

Сьогодні основу легітимації будь-якої влади складає довіра народу, що виявляється не тільки на рівні суспільної свідомості, але й у формі так званої демократії, що бере участь, (вибори, референдуми, маніфестації підтримки, протесту, страйку і т. п.). Громадська думка – один з найважливіших інструментів громадянського суспільства, за допомогою яких народ може оперативно виражати свою довіру чи недовіру владі і тим самим встановлювати щоразу міру її легітимності.

Ось чому в пострадянських державах із перших днів їх існування нові політичні  сили, нова влада розгорнули жорстку  боротьбу за забезпечення власної легітимації саме через громадську думку. З цією метою булла максимально задіяна система засобів масової комунікації. Як підкреслює  професор В. І. Шкляр, саме в періоди масштабних політичних процесів, коли влада найбільше потребує підтримки громадськості, створюються нові моделі взаємодії влади, преси і суспільства в якості конструкцій для реалізації певних конкретних цілей і завдань [10].

Сучасні засоби масової інформації концентрують у собі величезний потенціал  легітимації, який може реалізовуватись  у трьох комунікаційних моделях простору легітимації:

а) модель «нульового» простору легітимації (єдиний централізований контроль, моноідеологічна пропаганда, основне джерело альтернативної інформації – чутки);

б) модель плюралістичного континууму легітимації (велика кількість суб’єктів інформаційного впливу, джерело альтернативної інформації – приватні агенти (на противагу державним ЗМІ);

в) модель перехідного континууму легітимації (становлення нових  соціальних інституцій відстає від  масово–комунікативної легітимації, тобто, ЗМІ легітимують віртуальну соціальну реальність).

Модель нульового континууму легітимації  має такі ознаки: 

– громадяни отримують через  мас-медіа тільки оцінку політичних явищ, а не інформацію про конкретні факти. Це означає, що широкий публічний загал не має можливості критичного ставлення до тих чи інших акцій влади і отримує відфільтрований сурогат офіційної оцінки ситуації, яка є продуктом цензури;

– оцінка політичної системи дається  в однозначно–позитивному ракурсі, а при наявності очевидних  негативних наслідків – у позитивному, навіть якщо помилки є досить значними;

– у комунікативних потоках переважають  ідеологічні апеляції, неполітичні  факти набувають загострено–політизованого  висвітлення;

– аргументація мас-медіа має однобічний характер, вона звертається не до громадської думки, а до фантомної колективності, яка існує лише в уяві олігархічно правлячої групи («світовий пролетаріат», «арійська раса», «американські життєві сфери» і т. п.);

– мас-медіа в оцінці та коментуванні подій внутрішнього змісту отримують цензурне вето на песимізм, переважає схвально мажорна оцінка власної ідеологічної позиції, політичної системи та наслідків її діяльності;

– загострено–персоніфікований (харизматичний) або знеособлений характер апеляцій мас-медіа, в залежності від типу лідерства.

– легітимація мас-медіа зорієнтована на переоцінку минулого. «Хто маніпулює минулим, той маніпулює майбутнім» – писав з цього приводу Д. Оруелл в своїй відомій антиутопії «1984». Взагалі, тоталітарні режими використовують стару як світ комунікативну технологію – осучаснення минулого як прологу тріумфу нинішньої системи. Єдино розумний політичний лад, позбавлений гріхів та помилок, уособлення найвищих моральних цінностей, ціль багатовікових прагнень людства – ось вона цитадель добробуту, щастя, процвітання, яка сама виправдовує себе. До цього залишається додати лише декілька блискучих аксесуарів демократизму у вигляді, «всенародної підтримки», «представницької демократії», «соціальної справедливості» і т. п.

Основним джерелом ерсоналістичної моделі комунікативного простору виступають чутки. Саме їм належить провідна роль в інформуванні населення,  оскільки офіційним мас-медіа просто не довіряють. У процесі повсякденного спілкування, як правило, курсує інформація з неофіційних джерел, часто нелегальних і заборонених владою. Це досить вдало використовують ворогуючі блоки держав у процесі проведення психологічної війни, яка відіграє першочергову роль у дискредитації політичної системи конкурента.

Слід звернути увагу також на вербальні характеристики дискурсу ЗМІ за умов нульового простору легітимації:

– переважання імперативно–педагогічної та моральної лексики, повчальний пафос  інформаційних повідомлень. Ця ознака ґрунтується на нав’язаному стереотипі інфантилізму народу по відношенню до влади. Для блага ж самого народу його слід виховувати і повчати.

– лексика конфлікту (часто з  мілітаристським відтінком), що створює  символічне поле боротьби навколо подій, які висвітлюються мас-медіа;

– оптимістично–прогресистський характер інформаційних повідомлень, мовні  табу на вживання аналітичної лексики  в сфері політичної комунікації.

Модель плюралістичного простору легітимації характеризується великою роллю неформальних об’єднань, приватних ЗМІ, які конкурують одне з одним за найсенсаційніше висвітлення політичних подій. Цій моделі притаманні наступні ознаки:

– переважно-фактуальний спосіб подання та висвітлення інформації, інформаційних повідомлень. Мінімізація оцінок та інших суб’єктивних детермінант комунікації завдяки спрощеній цензурі;