Походження держави і права

 

Право формується одночасно і паралельно з державою (а у визначеному  змісті) і раніш держави. Їхнє виникнення взаємозалежне і взаємозалежне. Кожен новий крок у розвитку держави  приводить до подальшого розвитку правової системи, і навпаки.

 

При аналізі своєрідності і динаміки процесів правоосвіти в різних народів  варто враховувати теоретико-методологічні  положення, сформульовані Ф. Энгельсом  у роботах “Походження родини, приватної власності і держави”, “Анти-Дюрінг” і ін. Энгельс зробив висновок, що “усяка політична влада  ґрунтується спочатку на якій-небудь економічній, суспільній функції і  зростає в міру того, як члени  суспільства внаслідок розкладання  первісних громад перетворюються в  приватних виробників і, отже, ще більше збільшується відчуженість між ними і носіями загальних, суспільних функцій”. В іншій роботі він  знову повертається до цієї думки: “Первісне  суспільство шляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїх загальних  інтересів. Але згодом ці органи, і  головний з них — державна влада, служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися  в його володарів”1, причому виникнення апарата державної влади не є  результатом зусиль тільки пануючого  класу, це продукт суспільства в  цілому на відомій ступіні його розвитку.

 

в) Держава і публічна влада первісної  громади: ознаки і відмінності.

 

Перехід від первісно-общинного  ладу до державно-організованого суспільства  супроводжується утворенням територіальної громади і розвитком центрів  племінного життя — укріплених міст. Склад територіальної громади визначався вже не родинними відносинами, а  розселенням в одній місцевості, сусідством. З цього моменту територія  стає важливим фактором у процесі  формування державності.

 

Перехід від родоплемінного самоврядування до державного керування тривав сторіччями і проходив через ряд етапів. Однією з перехідних форм була військова  демократія, у якій були вже зачатки  військово-насильницького придушення. Ці і подібні їм форми являли собою  політичну організацію суспільства. Традиційна родоплемінна організація  була вже не в змозі ефективно  врегулювати тертя і конфлікти, усе більш дестабілізувалися  традиційні порядки. У результаті суспільна  влада і система норм родоплемінного суспільства випробували кризу  і поступово руйнувалися. Об'єктивна  реальність вимагала пошуку інших механізмів регуляції, якими стали право  і держава.

 

Родоплемінна структура ускладнюється, поступово починає розвиватися  поділ соціальних функцій. Разом  з їхнім поділом змінюється характер влади.

 

Наприклад, у німецьких племенах у часи Цезаря і Тацита всі їхні члени обробляють землю, пасуть худобу, беруть участь у військових походах, ходять на народні збори. Пізніше, до V-VI ст. н.е., коли завойовники-германці розселилися на великих територіях, положення змінилося. Війни велися тепер десь далеко, багато общинників не бажали брати участь у далеких  походах. Це викликало чисельний  ріст дружини, зайнятої насамперед війною. Збільшується число наближених короля, серед них виділяються служителі  культу — духівництво. Таким чином, общинники, що раніш займалися всіма  справами соціуму, силою речей примушуються займатися чимось одним. Сполучення військових і господарських функцій  стає усе менш можливим. У результаті подібної спеціалізації з'являється  значна група людей, що не бере участь у створенні матеріальних цінностей. Вони воюють, виконують судові і  поліцейські функції, тобто все  те, що присуще державі, як утіленню вже не суспільної, а державної  влади.

 

Однак суспільний характер влади і  керування, що існувало у роді, зникло не відразу. Поява майнової нерівності зі спадкуванням майна дітьми (у  противагу роду)... усе приватне звертання військовополонених у рабів і т.д. відноситься до того періоду історії, коли первісна демократія трансформувалася у військову демократію - особливу й останню форму древнього народоуправління. Ця форма містила в собі військового вождя, рада вождів і народні збори. І хоча роль народних зборів і інших суспільних інститутів у цей період була ще дуже значна, органи родового ладу почали поступово влаштовувати свої характерні риси. У цей період древньої історії, держава на відміну від соціальної організації первісно-общинного ладу мала наступні ознаки:

 

 

Установа особливої публічної  влади, що уже не збігається безпосередньо  з населенням.

 

 

Поділ даної держави по територіальних одиницях.

 

 

Стягування податків з населення  й одержання від нього позик  для змісту апарат державної влади.

 

4.Передова суспільна думка прийшла  до висновку, що держава на  відміну від державної організації  влади характеризується єдиною  територією, з проживаючим на  її території населенням, і владою, що поширюється на населення,  що проживає на даній території.

 

Але всім державам історії і сучасності притаманні загальні ознаки. Які ці ознаки?

 

По-перше, держава являє собою  єдину територіальну організацію  політичної влади в масштабі всієї  країни. Державна влада поширюється  на все населення в межах визначеної території. Територіальний поділ населення  на відміну від кровно-родинних зв'язків  між членами суспільства породжує новий соціальний інститут - чи громадянське підданство іноземців і осіб без  громадянства. Територіальна ознака обумовлює характер формування і  діяльність апарата держави з  обліком його просторового розподілу. Здійснення влади по територіальному  принципу веде до встановлення його просторових  меж - державного кордону. Територіальна  ознака зв'язана із федеративним пристроєм  держави, у границях якого проживає населення, що належить до різних націй  і народностей. Держава має територіальне  верховенство в межах своїх границь. Це означає єдність і повноту  законодавчої, виконавчої і судової влади держави над населенням. Територія не породжує держави. Вона творить простір, у межах якого держава поширює свою владу. Тло, і населення, і територія є необхідними матеріальними передумовами виникнення й існування держави. Немає держави ні без території, ні без населення.

 

По-друге, держава - особлива організація  політичної влади, що має спеціальний  апарат керування суспільством для  забезпечення його нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним вираженням державної влади. Через  систему своїх органів держава  здійснює керівництво суспільством, закріплює і реалізує режим політичної влади, захищає свої границі. До важливих державних органів які були присущі  всім історичним типам і різновидам держави, відносяться законодавчі, виконавчі і судові. Особливе значення в механізмі держави займали  органи, що здійснюють примусові, каральні функції.

 

По-третє, держава організує громадське життя на правових початках. Правові  форми організації життя суспільства  присущі саме державі. Без права, законодавства, держава не в змозі  керувати суспільством, забезпечувати  реалізацію прийнятих їм рішень.

 

По-четверте, держава надає суверенну  організацію влади. Суверенітет  держави - це властивості державної  влади, що виражається у верховенстві і незалежній державі стосовно іншої  влади усередині країни, а також  у сферах міждержавних відносин при  строгому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

 

Суверенітет - збірна ознака держави. Він концентрує в собі всі найбільш істотні риси державної організації  суспільства. При відомих умовах суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет  народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, питання державного і суспільного  розвитку, формувати напрямок політики своєї держави, склад його органів.

 

Поняття державного суверенітету зв'язано  з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає  право націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної  держави.

 

Такі найбільш загальні ознаки держави, що характеризують його як специфічну організацію суспільства. Самі по собі вони не дають повного уявлення про  сутність і соціальне призначення  держави в його історичному розвитку. Далі з удосконалюванням громадського життя, самої людини, з його соціальної політичної зрілості змінювалася держава. Її загальні ознаки, залишаючись незмінними, наповняється новим, більш раціональним змістом.

 

 

 

 

г) Походження права. Особливості права  і соціальних норм первісної громади.

 

Про появу ознак держави в  будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливого прошарку людей, що не роблять матеріальних чи духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення  даного прошарку людей особливими правами  і владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податків, позик; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, які захищали територію і  суспільство від нападу.

 

Про появу ознак державної організації  суспільства і витисненні їй первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству  ззовні. Воно виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним  воно розвивається й удосконалюється.

 

Аналогічні процеси відбуваються з державною (чи публічної) владою, що є ознакою держави. Будучи нерозривно зв'язаним з державою, право в  силу тих же причин, що і держава, з'являється у світі і під  впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.

 

До появи майнового поділу населення  і соціальної нерівності суспільство  не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися  на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні  відносини. Однак положення докорінно  змінилося, коли з'явилися групи, шари і класи зі своїми власними, суперечними  один одному і протиборчими інтересами.

 

Колишні звичаї, розраховані на повну  рівність членів суспільства і на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах — регуляторах суспільних відносин, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Таким регулятором стало право.

 

Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, що випливають: соціальне і майнове  розшарування в суспільстві; поява  класів-антагоністів — бідних і  багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної  власності і права на неї в  одних руках і повна їхня відсутність  в інші; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить  у людське співтовариство від  далеких предків, а його розвиток йде разом з розвитком людського  суспільства. При первіснообщинному  ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поводження у визначених ситуаціях, передавалися з покоління в покоління  і відображали в однаковій  мірі інтереси всіх членів суспільства, звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни  самого суспільства, що відбувалися  в той період.

 

У первісному суспільстві діяли  визначені правила поведінки - соціальні  норми. Соціальні норми первісного суспільства, що як існує там влада, були продуктом історичних умов, що не знали відносин панування і  поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виповнювалися добровільно. Ніякого розходження між правами  й обов'язками не існувало: право  сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні чи участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком являлися також кровна помста чи колективна праця, полювання і т.д. Якщо ж  існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові міри виходили від усього роду в цілому, як уже  говорилося.

 

До соціальних норм відносилися  головним чином звичаї - історично  сформованого правила поведінки, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу і стали природньою потребою людей. Звичаї були природним  породженням самого первісно-общинного  ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали в зв'язку із суспільною потребою охопити  загальними правилами щодня повторювані  акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б  підлегла загальним умовам виробництва. Слід зазначити той факт, що деякі, дуже важливі звичаї первісного суспільства, не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням  відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, включаючи жінок, випливало  з наявних відносин первісно-общинного  ладу, як природничо-історичний результат  розвитку первісної форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитету і визнання особливих якостей. Те ж саме можна сказати про звичаї спільної земельної власності.

 

Спільна власність на землю і  знаряддя праці, рівність членів суспільства  і кровний зв'язок, що лежить в  основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла  на зміну орді, складає в сукупності дійсна підстава для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню розмаїтність. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав'язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили трудові процеси, сформувавши  мову із здатністю до спілкування  абстракціями.

 

Багато звичаїв були одночасно  нормами первісної моралі і релігії, були зв'язані відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний  поділ функцій у трудовому  процесі і навіть найпростішому  розмежуванні обов'язків між чоловіком  і жінкою, дорослим і дитиною розглядається  одночасно і як звичай, і як норма  моралі, і як веління релігії.

 

Прийняття норм поводження, що існували, як “свої”, безумовна солідарність з ними була зв'язана і з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не уявляла  себе окремо від роду і племені. І  оскільки всі норми розцінювалися  як понад правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко  і за самими нормами і їхньою сукупністю закріпилися такі найменування, як “право”, “правда” і т.п. У цьому  змісті право з'явилося раніш  держави і забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових розпоряджень було причиною виникнення держави.