Пидсуднисть цивильних справ

Питання про юрисдикцію суддя  вирішує при вирішенні питання  про відкриття провадження у  справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним  правилом заяву або відмовляє  у відкритті провадження у  справі, постановляючи про це ухвалу. При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження  у ній підлягає закриттю. І тільки у разі подання заяви про розірвання шлюбу з порушенням порядку, встановленого  СК, суд постановляє ухвалу про  повернення заяви .

У випадку відмови у  відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв’язку  з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов’язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну  від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто  закон цих відносин не захищає  ні у судовому, ні у будь-якому  іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі  не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає  питання про юрисдикцію у цій  справі. Ухвали про відмову у відкритті  провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.

2. Поняття та види підсудності цивільних справ

У теорії цивільного процесуального права підсудність визначають, передусім, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють  належність підвідомчим судам цивільних  справ до відання конкретного  суду єдиної системи судів загальної  юрисдикції для розгляду в першій інстанції як сукупність цивільних  процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень  судів загальної юрисдикції [8, с.177].

У процесуальній цивілістичній  літературі підсудність визначають і як розмежування компетенції між  окремими ланками судової системи  і між судами однієї ланки з  розгляду підвідомчих їм цивільних  справ, і як належність підвідомчої  судом цивільної справи до відання  конкретного суду в межах єдиної судової системи або як повноваження судів загальної юрисдикції з  розгляду й вирішення підвідомчих  їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законодавством [9, с.153].

З юридичної природи правил підсудності випливають такі основні  положення, що складають зміст принципу законного судді.

Ніхто не може бути позбавлений  права на розгляд його справи у  тому суді і тим суддею, до підсудності  якого вона віднесена законом.Кожна  людина заздалегідь має право  знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.

Суд не тільки вправі, а й  зобов’язаний ухилитися від розв’язання  справ, йому не підсудних, і навпаки  суд не вправі ухилитися від розв’язання  підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.

Цьому праву та обов’язку  суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам «належного» суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.

Питання про підсудність  можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом. Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.

Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись  розширено. Суд може прийняти до свого  розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність  повинна бути точно встановлена  в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її «особливої складності», «виняткового громадського значення» або «доцільності».

Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва  або вказівок вищого суду. Кожен  суд повинен знати закони.

В основі рішення суду про  підсудність повинен бути той  акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки  цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому  суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження  на достовірність.

Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних  чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від  суб’єктивного погляду суду [7, с.201].

З огляду на значення принципу законності рішення судді доцільно закріпити його в Конституції  України та Цивільному процесуальному кодексі України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений  права на розгляд його справи у  тому суді і тим суддею, до підсудності  якого вона віднесена законом, має  сенс включити до статті 55 Основного  Закону [1].

При порушенні цивільних  справ після позитивного вирішення  питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є  питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання  підсудності. Система судів України, яка зараз знаходиться в стані  реформування, закріплена в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України та вищі спеціалізовані суди України; 4) Верховний суд України [15, с.6].

Підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в  даній конкретній ланці судової  системи й у даному конкретному  суді цієї ланки. Перелік цих справ  визначається, з одного боку, нормами  права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи. На відміну від підвідомчості, яка  розмежовує компетенцію між державними органами та громадськими організаціями  щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію  в сфері вирішення цивільних  справ між судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду [7, с.290].

При порушенні цивільних  справ після позитивного вирішення  питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є  питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання  підсудності.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між  державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних  справ, підсудність розмежовує компетенцію  в тій же сфері (щодо вирішення  цивільних справ), але між різними  судами. Тому підсудністю називають  ще коло цивільних справ, вирішення  яких віднесено до компетенції певного  суду [13, с.334].

Визначення компетенції  різних судів системи провадиться  залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється  діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється  на функціональну, родову, територіальну.

Функціональна підсудність  включає компетенцію окремих  ланок судової системи України  на підставі виконуваних ними функцій. Районні, районні в містах, міські, міжрайонні суди, військові суди гарнізонів виступають судами першої інстанції, виконуючи  функцію розгляду і вирішення  по суті справ, підвідомчих цивільному судочинству.

Родова підсудність —  це розподіл підвідомчих судам цивільних  справ між судами різних ланок, які  входять до системи судів загальної  юрисдикції, що діють як суди першої інстанції. Критеріями такого розподілу  є 1) вид (категорія) справи, 2) особливість  суб'єктного складу сторін у спорі, 3) наявність процесуальної ініціативи вищестоящого суду, 4) вказівки вищестоящого суду. Правило про родову підсудність  викладено перш за все в ст.123 Цивільного процесуального кодексу України [2].

Місцевим судам підсудні: 1) позовні справи, що випливають з  цивільних, трудових, кооперативних  і сімейних правовідносин, у яких хоча б однією стороною є громадянин; 2) окремі справи, що виникають з адміністративних правовідносин; 3) справи окремого провадження; 4) справи за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних  підприємств та організацій і  деякі інші справи. До ланки місцевих судів входять спеціалізовані військові  суди, які згідно п.1 ст.19 Закону України  «Про судоустрій», здійснюють правосуддя в Збройних силах України й  інших військових формуваннях, передбачених законодавством України.

У нашій державі діють  військові суди гарнізонів як місцеві  суди, військові суди напрямків і  Військово-Морських сил як апеляційні суди. Військовим судам гарнізонів, відповідно до ч.2 ст. 123 Цивільного процесуального кодексу України, підсудні як судам  першої інстанції цивільні справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення посадових осіб та органів військового управління крім тих, які підсудні військовим судам  регіонів і Військово-Морських сил; справи щодо захисту честі й гідності сторонами в яких є військовослужбовці і військові організації; інші справи, пов'язані з захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій. Військовим апеляційним судам регіонів, апеляційному суду Військово-Морських сил на підставі п.2 ст. 18 Закову України «Про судоустрій» як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії і рішення військових посадових осіб та органів військового керівництва на рівні військових з'єднань і вище.

Основним суб'єктним критерієм  для визначення юрисдикції військових судів є належність до військовослужбовців, військовозобов'язаних, які скликані на військові збори, окремих працівників  оборонних підприємств [28, с.54].

За суб'єктним критерієм  переважну більшість справ, де позивачами чи відповідачами є фізичні та юридичні особи, державні органи й установи, розглядають місцеві суди.

Відповідно до третього критерію — наявності процесуальної ініціативи вищестоящого суду — Голова Верховного суду України, його заступники, а також  Голова Верховного суду АРК, обласних, Київського і Севастопольського  міських судів, військових судів  регіонів, ВМС в рамках своєї компетенції  вправі витребувати будь-яку цивільну справу, яка знаходиться в провадженні  того чи іншого суду в рамках їх компетенції, і прийняти її до власного провадження.

Відповідно до четвертого критерію — вказівки вищестоящого суду — апеляційний суд може виступати  як суд першої інстанції в тому випадку, коли Верховний суд України  чи Касаційний суд України скасує в касаційному порядку все  рішення і вкаже на необхідність вирішення цієї справи по суті апеляційним  судом.

За п'ятим критерієм, місцевий суд чи будь-який інший суд, у провадженні  якого знаходиться справа, може передати її на розгляд іншого суду, якщо суд  визнає, що даний позов зручніше розглянути в суді за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці та коли прохання відповідача, місце перебування якого було невідоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким, то заслуговує задоволення [11, с.174].

Територіальна підсудність  необхідна в цивільному судочинстві  для того, щоб розділити підвідомчі суду цивільні справи між окремими судами усередині кожної ланки судової  системі в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція кожного  з цих судів. Визначити територіальну  підсудність — це значить установити, в якому конкретному суді повинна  бути розглянута і вирішена дана цивільна справа. Ця підсудність визначає територіальну  компетенцію кожного суду з вирішення  цивільних справ.

Цивільне процесуальне законодавство  виділяє кілька видів територіальної підсудності, у залежності від місця  знаходження сторін, характеру спірних  правовідносин, угоди сторін, наявності  зв'язку між справами. До них відносяться:

загальна територіальна  підсудність;

альтернативна підсудність;

договірна підсудність;

виключна підсудність;

підсудність кількох пов'язаних між собою справ.

Встановлення різних видів  територіальної підсудності передбачає в одних випадках надання визначеній стороні пільг для захисту  своїх суб'єктивних прав і захищених  законом інтересів, а в іншій  — створення найбільш сприятливих  умов для вирішення спору.

Правила загальної територіальної підсудності полягають у тому, що за загальним правилом, позови пред'являються  в суді за місцем проживання відповідача [11, с.105].

Відповідно до ст. 109 Цивільного процесуального кодексу України  України позови до фізичної особи  пред’являються в суд за місцем її проживання. Позови до юридичних  осіб пред’являються в суд за їхнім  місцезнаходженням. Правила про  загальну територіальну підсудність  спрямовані на те, щоб попередити пред'явлення  необгрунтованих позовів і захистити від зайвих витрат відповідачів, оскільки подання позову не за місцем їх проживання чи знаходження пов'язане з певними матеріальними витратами.

Альтернативною є підсудність, при якій позивачеві надається право  за своїм вибором пред'явити позов  в одному з кількох судів, —  або за місцем проживання відповідача, або за місцем свого проживання, або за місцем заподіяння шкоди, або  за місцем виконання угоди. Так, позови щодо стягнення коштів на утримання (аліменти) і про встановлення батьківства, позови робітників і службовців, які  випливають з трудових правовідносин  можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача. Позови про відшкодування  шкоди, заподіяної каліцтвом або  іншим ушкодженням здоров'я, а  також втратою годувальника, можуть пред'являтися позивачем за його місцем проживання або за місцем заподіяння шкоди. Позови про розірвання шлюбу  можуть пред’являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або  неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших  поважних причин виїхати до місця  проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них. Позови, що виникають з соціальних, пенсійних і житлових правовідносин, позови про повернення майна або  його вартості, про відшкодування  шкоди, завданої особі незаконними  рішеннями, діями чи бездіяльністю  органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред’являтися  також за місцем проживання позивача. Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних  осіб, можуть пред’являтися також  за місцем завдання шкоди. Позови, що виникають  з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися  також за їх місцезнаходженням. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або  виконувати які через їх особливість  можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів. Позови до відповідача, місце проживання якого  невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або заостаннім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи). Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна [7, с.290].