Поняття, система принципів цивільно-процесуального права

     В залі засідань суду дозволено робити письмові замітки і заборонено проведення фото - та кінозйомки, теле-, аудіо- і відеозапису та його трансляція без дозволу суду. З метою захисту прав громадян та забезпечення контролю за об'єктивністю судового розгляду, згідно Закону України «Про судоустрій» з 2005 року передбачена повна фіксація (відеозапис) судових засідань в порядку, визначеному законодавством [13, с. 20].

     6 Всебічність, повнота та об'єктивність  дослідження обставин справи. Даний принцип юридична наука відносить переважно до кримінального судочинства, визначаючи його як принцип забезпечення доказовості вини. В той же час норми, які зобов'язують суд застосовувати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного вияснення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, містяться в ЦПК України. Неповне вияснення чи недоказовість обставин, які мають значення для справи, які суд вважає встановленими, є підставою для відміни рішення суду в цивільній справі. Даний принцип передбачає відсутність будь-якої упередженості чи порушень при формуванні складу суду. Метою діяльності суду є встановлення об'єктивної істини — відповідності висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Об'єктивне і всебічне з'ясування обставин справи, правильні висновки про фактичний її склад, правову кваліфікацій сторін, їх прав та обов'язків є принципом цивільного процесуального права, порушення якого є підставою для скасування рішення і постановлення нового рішення[8, с.15].

Розділ  3. Галузеві принципи цивільно-процесуального права 

     3.1. Аналіз принципу диспозитивності 

     Цей принцип є одним з основних цивільно-процесуальних принципів. Згідно з ним зацікавлені особи, які беруть участь у справі, можуть вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи відповідні процесуальні дії.

     Диспозитивність (від лат. dispositus — упорядкований, розподілений) — можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд. Суд розглядає цивільні справи тільки за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до Кодексу і в межах заявлених ними вимог та на підставі доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Тобто, сторонам належать важливі диспозитивні права, розпоряджаючись якими, вони відкривають процес, впливають на цей процес і можуть змінювати його рух і спрямованість. Цими можливостями сторони розпоряджаються на свій розсуд[10, с. 25].

      Відповідно  до ст. 55 Конституції України кожному  гарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої заінтересованої особи (ст. 3 ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципом диспозитивності, оскільки частина 2 статті 3 ЦПК зазначає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси ( ст. 3 ЦПК). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.

      Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінчення справи (відмова позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).

      Принцип диспозитивності визначає також  виникнення, розвиток і припинення апеляційного, касаційного та інших видів провадження у цивільному судочинстві. Як і при розгляді справи у суді першої інстанції, сторони можуть розпоряджатися своїми правами по впливу на рух справи в апеляційному (ст.ст. 300, 306 ЦПК, та ін.), касаційному (ст. 330, 334 ЦПК) та виконавчому (ст. 372 ЦПК) провадженнях [10, с. 20].

     Принцип здійснення правосуддя на засадах поваги та рівноправності сторін. Даний принцип закріплений у ст. 5 ЦПК України. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом, повинно забезпечуватися не тільки положеннями закону, але і всією судовою діяльністю. Суд зобов'язаний не тільки поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу, але не допускати порушення цих прав з боку учасників процесу [9, с.138].

     Приклад: У справі за позовом Г. про стягнення заборгованості, адвокат відповідача К. заявив на адресу адвоката другої сторони у судовому засіданні: «У відповідача нема бажання підігрувати шахраю». Суд не відреагував на такий випад, принаймні, зауваженням. Це є порушенням адвокатської етики з боку К., але ці дії є і порушенням судової етики з боку судді, який зобов'язаний був певним чином відреагувати на неправильні дії з боку адвоката.

     В іншому випадку суд прослухав  магнітофонний запис розмови відповідача, в якому звучали нецензурні вислови (ненормативна лексика). Таке прослуховування у відкритому судовому засіданні не можна визнати правильним і законним .

     Ніщо  так негативно не впливає на авторитет  суду, як «вольності» на адресу сторін, висловлена негативна оцінка певної сторони або особи, особисте ставлення судді до тих чи інших обставин. Дійсно, інколи суддям важко утриматись від оцінок, особливо, якщо неправильно, неадекватно себе веде та чи інша сторона. Але права на особисту оцінку поведінки тих чи інших учасників процесу суддя не має права. Більше того, в цьому випадку він спускається з «олімпу» правосуддя на грішну землю і сам стає уразливим. Свою позицію суддя виражає в ухвалах, постановах і рішеннях. 

     3.2. Суть, значення принципу змагальності 

     Згідно  п.4 ст. 129 Конституції, Закону України «Про судоустрій», ст. 10 ЦПК суть даного принципу полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо. Даний принцип близький за змістом з принципом здійснення правосуддя на засадах рівності сторін, однак не ідентичний йому. Якщо принцип рівності стосується учасників правосуддя в цілому, то принцип змагальності поширює свою дію лише на осіб, які беруть участь у судочинстві, наприклад, позивача і відповідача. Реалізуючи принцип змагальності, сторони можуть активно і на рівних дискутувати, вільно висловлювати свої думки, давати тлумачення фактів, подій і доказів, пов'язаних з даною справою, відповідних законодавчих актів. Таким шляхом іде пошук істини, справедливості, забезпечення законності й обґрунтованості акту правосуддя. При цьому суду належить керівна роль в ході судового засідання, пошуку об'єктивної істини, неухильного дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом[9, с.22].

       Елементами змагальності є: 

     1) участь сторін у процесі; 

     2) обґрунтування ними вимог і заперечень;

     3) повноваження суду щодо забезпечення змагального процесу.

     Змагальність, в першу чергу, реалізується через  процес доказування. Суд зобов'язаний створювати всі необхідні умови  та рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед  судом їх переконливості. Однак суд «не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це є обов'язком сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості» І це правильно. Така тенденція пробиває собі дорогу у кримінальному процесі і такою вона повинна бути і в цивільному процесі. Якщо суд проявляє ініціативу у дослідженні тих чи інших обставин, то він мимоволі, може стати на ту чи іншу сторону. Певні особливості у цьому питанні є у справах окремого провадження, де Кодекс вимагає від суду проявляти ініціативу у витребуванні доказів тощо [6, с. 47].

     Тому  для суду є більш важливим —  організувати судовий процес так, щоб  створити всі умови для реалізації учасниками процесу своїх процесуальних  прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків.

     Стаття 10 ЦПК України в основному дублює норми Конституції України. Є побажання, щоб норми Конституції України у ЦПК були більш конкретизовані. Та й із реалізацією окремих положень, що стосується принципу змагальності не все гаразд. Наприклад, можна б вказати (а це логічно випливає із норм ЦПК), що суд не має права ухвалити рішення стосовно будь-якої сторони, не вислухавши її, або не викликавши її попередньо в суд. Потрібно б передбачити, що сторони повинні завчасно повідомляти один одного про фактичні аргументи, якими вони підтверджують свої позовні вимоги і про докази, які вони подають, а також правові обґрунтування, які вони викладають з тим, щоб кожна з сторін мала можливість підготуватись до захисту своїх інтересів. Якщо ж з певних причин сторона дізналася про такі додаткові матеріали тільки на судовому засіданні, то суд повинен надати розумний строк для вивчення цих матеріалів і підготовки до захисту своїх інтересів[12, с.218].

     Не  було би зайвим вказати, що суд у своєму рішенні має право визнавати аргументи, пояснення та доводи однієї сторони, якщо тільки друга сторона мала можливість оспорити їх у змагальному процесі. Суд також не має право мотивувати своє рішення правовими доводами, які він висунув за своєю ініціативою, не запропонувавши попередньо сторонам подати свою міркування.

     Необхідно б встановити загальне правило, що у  випадку, коли закон дозволяє або  необхідність вимагає, щоб певний засіб  був прийняти без відому сторони, остання повинна мати право оскаржити у встановленому порядку судове рішення, яке нанесло їй шкоду[10, с. 23].

     Приклади: (1)У справі С. адвокат, який мав звичку передивлятись справу перед судовим засіданням, виявив, що у справі з'явились нові додаткові матеріали (довідка про рішення загальних зборів про виключення С. з кооперативу, інші матеріали), які були приєднані до матеріалів справи. Приєднання цих матеріалів відбулося без обговорення їх належності та допустимості. Адвокат одразу заявив клопотання про свої заперечення з цими додатковими доказами, а також просив поставити на обговорення питання про можливість приєднання цих додаткових матеріалів до справи. Ситуації коли докази з'являлись у справі без відому іншої сторони зустрічались часто. Тому повне фіксування судового процесу дозволяє усунути такі кроки з боку суду, які іноді мають місце. (2) У справі М. друга сторона пред'явила зустрічний позов. Суд надав другій стороні 30 хв. для ознайомлення з матеріалами зустрічного позову та продовжив слухання справи. На заперечення сторони, що для підготовки до захисту по зустрічному позову суд не зважив і постановив рішення. (3) Апеляційний суд у справі К., вирішуючи справу про недійсність рішення з підстав статті 57 ЦК 1963 р. висунув за своєю ініціативою правові доводи, що дані правові відносини слід вирішувати на підставі статті 48 ЦК 1963 р., а не статті 57 ЦК 1963 р. З цього питання суд не з'ясовував думку сторін, не надав їм можливості подати свої міркування.

     Такі  ситуації, на жаль, зустрічаються в  судах всіх рівнів. Тому сторони, а особливо адвокати, якщо вони беруть участь у справі, повинні бути пильними і реагувати на подібні факти, і ставити питання перед судом, а в необхідних випадках перед вищестоящими судами про недопустимість подібної практики. Особливо це стосується тих випадків, коли одна з сторін виступає без адвоката, або іншого спеціаліста, який би міг надати правову допомогу і своєчасно втрутитись з клопотанням, яке б враховувало захист прав сторони. Зрозуміло, що позиція суду, який йде на такі кроки, по суті є порушенням принципу рівності сторін.

     Частина З статті 16 ЦПК Франції встановлює, що «він (суддя) не має права мотивувати своє рішення правовими доводами (аргументами), які він висунув за власною ініціативою, не запропонувавши попередньо сторонам подати свої міркування щодо них». Такий підхід є правильним і Україні варто запозичити цей чужий, але важливий досвід, а судам мати на увазі, що дії з їх боку, спрямовані на застосування тієї чи іншої норми права без врахування думки сторін, по суті порушують принцип диспозитивності сторін.

     Частина 3 стаття 10 покладає на кожну з сторін обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Для цього сторони мають право подавати докази та брати участь у їх дослідженні, задавати запитання і клопотання, давати пояснення та подавати свої доводи і міркування по всім питанням, які виникають у процесі розгляду справи (стаття 27, 31 ЦПК). Принцип змагальності пронизує всі стадії процесу.

     В цьому плані є надзвичайно  важливою норма Конституції (пункт 4 частина З стаття 129), яка забезпечує сторонам свободу у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. На мою думку, ЦПК з реалізацією цієї норми Конституції не в повній мірі справився. А нововведення до Прикінцевих та Перехідних положень, за яким суд касаційної інстанції може не викликати сторін на судове засідання, на мою думку прямо суперечить Конституції (див. коментар до Прикінцевих та Перехідних положень).

     На  суд покладено обов'язок сприяти  всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі про їх права та обов'язки, попередженням про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Наприклад, шляхом забезпечення позову або забезпеченням доказів у справі (стаття 133, 152 ЦПК). Звертає увагу, що новий ЦПК відмовився від формулювань, які дають підстави для висновку про те, що в процесі діє принцип об'єктивної істини. Але дискусія з приводу принципу об'єктивної істини між процесуалістами продовжується.