Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року

МІНІСТЕРСТВО  ВНУТРІШНІХ СПРАВ  УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ  СПРАВ 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС 

На  тему: “ Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року”

                                                                                                             
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                   Студентки юридичного 

                                                                                                                   факультету

                                                                                                                   4-го курсу групи 4-842

                                                                                                                   Кучерук О.В. 

                                                                                                                  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Запоріжжя

2011

1. Основні етапи становлення інституту процесуального представництва у радянській правовій доктрині. 

       Досить  важливим етапом у формуванні інституту  цивільного процесуального представництва  є період радянської доби. Важливість та необхідність проведення дослідження даного періоду полягає у тому, що, до 1 вересня 2005 року залишалися чинними норми Цивільного процесуального кодексу прийнятого ще у 1963 році, хоча 18 березня 2004 року Верховною Радою України було ухвалено новий Цивільний процесуальний кодекс України. З огляду на зазначене, радянський період становлення інституту цивільного процесуального представництва заклав необхідне науково-теоретичне та практичне підґрунтя для розвитку останнього у ринкових умовах. І, до речі, саме цьому відповідає призначення нового ЦПК України.

       Історично склалось так, що інститут цивільного процесуального представництва у радянську  добу пройшов декілька важливих етапів у своєму розвитку. Тому, у контексті  даного дослідження, вважається за необхідне  виділити окремі правові особливості, здобуті інститутом цивільного процесуального представництва у період панування  радянського законодавства.

    Перший  етап розвитку інституту процесуального представництва у радянський період був зумовлений прийняттям 30 липня 1924 року  Цивільно-процесуального кодексу  УРСР. Його головною особливістю стало  посилення ролі держави у здійсненні цивільного судочинства, що, безперечно, зумовлювало тенденцію до звуження договірного представництва та посилення  ролі держави у забезпеченні представництва громадян у судах.

       Подальше зміцнення радянського  державного апарату, в тому  числі ї судових органів,  розвиток  цивільного обороту зумовили  необхідність змін у цивільному  судочинстві. До того ж, у  процесі застосування ЦПК УРСР, виявились його вади, у тому  числі недосконалість цілої низки  норм, що зумовило прийняття нового  ЦПК, який    було затверджено  ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня  1929 року.

    Такі  обставини зумовили виникнення та розвиток  другого  етапу  інституту  процесуального представництва. Новий ЦПК, зберігаючи всі основні принципи кодексу 1924 р., багато в чому відрізнявся від нього. В ЦПК 1929 р. були значно вдосконалені всі основні стадії цивільного судочинства. Крім того, зазнала змін структура кодексу, а саме кількість статей була збільшена з 316 до 412.

    Новий ЦПК більш  детально регулював  питання представництва в суді, підсудності  справ, судових витрат, штрафів, процесуальних  строків, виклику до суду, судових  проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Зокрема, у ньому з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. Його норми встановлювали порядок визначення особи або організації неспроможною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна. З метою охорони публічного інтересу або “інтимного життя сторони” ЦПК передбачав слухання деяких справ у формі закритого засідання.  Було значно деталізовано інститут мирової угоди тощо. Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1929 року значно вдосконалив судочинство по цивільних справах і забезпечив підвищення якості роботи судових органів.

    На  підставі загальносоюзних "Основ" в Україні було розроблено та прийнято у липні 1963 року Цивільний процесуальний кодекс. За розділами він містив загальні положення цивільного судочинства, впроваджував норми про осіб, які брали участь у справі, регулював їхні права та обов'язки, встановлював порядок провадження справ у судах першої інстанції, у касаційній та наглядовій інстанціях, визначав порядок виконання судових рішень та врегульовував відповідними нормами цивільно-правові стосунки з іноземними громадянами, особами без громадянства та з державами на підставі міжнародно-правових угод. Основні засади і принципи ЦПК 1963 р. можна звести до такого:

1) прерогатива  державних інтересів над інтересами громадян;

2) визнання  правосуддя лише через суд  на підставі рівності всіх громадян перед законом, незалежно від їхньої статі, національності, раси, віри, майнового та службового стану;

3) правильний  і швидкий розгляд справ з  метою захисту інтересів держави  та прав і свобод громадян.

    Інституту цивільного процесуального представництва у ЦПК 1963 року  присвячено окрему главу 12, яка має назву  “Представництво  в суді”.

    Стаття 110 ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє  його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб’єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих  осіб (у справах, що виникають з  адміністративно-правових відносин і  окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові  і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом  інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають  їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК). Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК). Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі  органи державної влади, органи місцевого  самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання  як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних  і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК).

    Так, ст. 110 ЦПК прямо не називає види представництва, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК називається третій вид – законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. 110 ЦПК, представництвом громадян.   

      Права і  охоронювані  законом інтереси недієздатних громадян, громадян,  які  не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено  дієздатними,  захищають  у суді їх батьки,  усиновителі, опікуни або піклувальники,  які  представляють в суд документи,  що посвідчують їх повноваження.

      По справі, в якій повинен брати участь громадянин, визнаний в установленому порядку  безвісно  відсутнім,  як  його  представник виступає опікун,  призначений  для  охорони  і  управління  майном безвісно відсутнього.

      По справі, в якій повинен  брати  участь  спадкоємець  особи, померлої або оголошеної в  установленому  порядку  померлою,  якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця  виступає опікун, призначений для охорони і управління спадковим майном.

      Процесуальний представник  не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників – батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК).

     Представництво  за ЦПК 1963 року могло здійснюватися  особами, склад яких визначено статтями 111, 112 ЦПК. Представниками могли бути:

     1) члени    органів    управління,    працівники    державних підприємств,  установ, організацій, колгоспів,  інших кооперативних організацій,  їх  об'єднань,  інших  громадських   організацій  - в справах цих  підприємств, установ і організацій;

     2)  уповноважені  професійних спілок - у справах осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

     3) уповноважені організацій,  яким  їх статутом чи  положенням  надано  право  представляти  інтереси членів цих організацій,  - у справах членів цих організацій;

     4) адвокати;

     5) один із співучасників за  дорученням  інших співучасників (стаття 104 цього Кодексу);

     6)    батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) 

     7) інші особи, допущені  судом,  який  розглядає справу,  до представництва в даній справі.

      Стаття 116 ЦПК визначае осіб, які не можуть бути представниками в суді:  
     1) особи, які не досягли повноліття;

     2) особи, над якими встановлено  опіку, піклування;

     3) адвокати, які прийняли  доручення   про  подання  юридичної  допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством , а також особи, виключені з колегії адвокатів,  у випадку, зазначеному в пункті 6 статті 112 цього Кодексу.

      Судді, слідчі і прокурори  не  можуть  бути  представниками  в суді,  крім  випадків,  коли  вони  діють  як   батьки,   опікуни, піклувальники або як  представники  відповідного  суду  чи  органу прокуратури, що є стороною в справі.

      Набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе  за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК і належно оформленими документами (статті 113, 114 ЦПК).

      Повноваження  представників сторін і третіх  осіб  на  ведення справи в суді повинні бути стверджені такими документами:

     1) членів колегіальних органів  управління колгоспами,  іншими  кооперативними організаціями, їх  об'єднаннями, іншими громадськими  організаціями - витягом з протоколу   засідання  належного  органу  управління, що уповноважив вести  справу в суді;

     2) представників  підприємств,    установ,    організацій  - довіреністю від імені підприємства, установи, організації;

     3) уповноважених  профспілок   -   довіреністю   відповідного  профспілкового органу;

     4) адвокатів - ордером, виданим юридичною консультацією;

     5) інших  осіб  -  довіреністю   чи  усною заявою довірителя  з занесенням її до протоколу  судового засідання(ст. 113 ЦПК).