Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року

     Зазначені документи набувають юридичної  сили повноважень на ведення справи в суді за умови належного їх оформлення відповідно до ст. 114 ЦПК.

      Довіреності  від  імені   державних   підприємств,   установ, організацій видаються   за   підписом   керівника   або    іншої уповноваженої  ним  службової  особи  і  з  прикладенням   печатки підприємства, установи, організації.

      Довіреності  від   імені   колгоспів,   інших   кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій  видаються за підписом службових  осіб, уповноважених  статутом  (положенням), і з печаткою колгоспу, організації.

      Письмові довіреності  громадян посвідчуються нотаріально.

      Громадяни можуть  також  посвідчити  довіреність  на  ведення справи в суді на підприємстві,  в установі,  організації,  де вони працюють,  або  в  управлінні  будинками,  де   вони   проживають; військовослужбовці - у відповідній  військовій частині;  особи, які  
проживають у населених пунктах,  де немає  державних  нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, селищної, сільської Ради народних депутатів;  особи,  які перебувають  на  лікуванні,  -  у відповідному лікувальному закладі.

      Довіреності осіб, які  перебувають у місцях позбавлення  волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

      Повноваження  на  ведення  справи  в  суді  дає представникові право на вчинення від  імені  особи,  яку  він  представляє,  всіх процесуальних  дій, крім передачі справи в третейський  суд, повної або  часткової  відмови  від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета  позову,  укладення  мирової  угоди, передачі повноважень  іншій  особі  (передоручення),  оскарження  рішення  суду,  подачі виконавчого  листа  до стягнення, одержання присудженого майна або  грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених в цій статті дій повинні бути спеціально обумовлені у виданій йому  
довіреності(ст.115 ЦПК).

      Представники  сторін та третіх осіб, що є службовими  особами, а також члени колегії  адвокатів  за  несумлінне  ведення  справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку  громадського впливу.

       Слід  відзначити, що у цивільному процесі  радянської доби представниками могли  виступати члени колегії адвокатів, юрисконсульти та інші співробітники  юридичних осіб у справах своїх  організацій, а також особи, допущені судом та співучасники. Натомість  добровільне представництво в радянському  цивільному процесі в основному  здійснювалося адвокатурою, яка  являла собою суспільну організацію, що здійснює у встановленому законом  порядку захист по кримінальним справам  та представництво інтересів сторін та третіх осіб по цивільним справам.

       Найбільш  істотні та важливі риси цивільного процесуального представництва радянської доби :

• процесуальне представництво у радянському цивільному процесі це діяльність однієї особи від імені іншої особи;
• така діяльність як правило явище тимчасове;
• основою представництва є волевиявлення довірителя, крім випадків законного представництва;
• повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю або іншим рівнозначним документів.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Особливості інституту цивільного процесуального

     представництва  на сучасному етапі. 

     Частина 1 статті 38 ЦПК говорить про те, що сторона, третя особа, особа, яка  відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

     Представництво  передбачене цивільним процесуальним  законодавством, по-перше, з метою  надання юридичної допомоги громадянам та організаціям при розгляді і вирішенні  цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є надання  допомоги суду в установленні дійсних  прав і обов'язків сторін та інших  осіб, які беруть участь у справі.

     Представництво  у суді є самостійним процесуальним  інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судовій практиці та літературі.

     Від загальноцивільного воно відрізняється тим, що:

     а) представництво в силу цивільного права  може бути в будь-яких угодах, а в  силу процесуального – тільки у суді;

     б) метою загальноцивільного представництва є надання допомоги довірителю, а  процесуального – і суду;

     в) при загальноцивільному представництві не може бути подвійного представництва,

     у процесі законний представник може доручити ведення справи договірному;

     г) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд  із представником може брати участь, а іноді й повинен, представлюваний;

     д) при загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються дорученням, а у процесі – в основному законом.

     Тому  за ЦПК України представник віднесений до числа осіб, що беруть участь у  справі, а, отже, він наділений юридичною  заінтересованістю і є самостійною  процесуальною фігурою .

     Стаття 38 ЦПК закріплює право сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть скористатися допомогою представника. У такий спосіб новий ЦПК розширив коло осіб, які можуть мати представника у суді, практично до кола осіб, які беруть участь у справі. Дана стаття частково вирішує питання про види представництва.

     Якщо  більш детально розглядати ст. ст. 38 – 44 ЦПК та ст. 60 ЦК України, то це нам дозволяє відзначити наявність чотирьох видів представництва:

     а) добровільного;

     б) законного;

     в) за призначенням суду;

     г) громадського.

     За  ступенем обов'язковості представництво може бути обов'язковим, коли на представництво не потрібно волевиявлення представлюваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і факультативним, коли волевиявлення представлюваного на представництво є необхідним.

     Регулюючи питання про добровільне (договірне) представництво, стаття 38 ЦПК необгрунтовано відносить до представництва участь у цивільному судочинстві органів  юридичних осіб та органів державної влади. Безумовно, участь зазначених органів не є представництвом, оскільки є участю юридичних осіб та держави через уповноважені органи.

     В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір. Перший підвид – представництво інтересів сторін і третіх осіб адвокатами. Підставою такого представництва є договір доручення на ведення справи у суді.

     Другий  підвид – юрисконсульт представляє у суді інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору.

     Третій  підвид – окремі громадяни представляють у суді інтереси сторін і третіх осіб за договором доручення. Наявність доручення у юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень. Тому дуже спірною є думка деяких авторів про те, що і юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

     Громадське  представництво полягає у тому, що в силу статуту, положення про громадську організацію вона може представляти у суді інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки).

     Стаття 39 ЦПК закріплює норми, коли представництво здійснюється за законом, а саме:

     а) права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а  також недієздатних фізичних осіб захищають  у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені  законом;

     б) права, свободи та інтереси неповнолітніх  осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені  законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежен;.

     в) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

     г) права, свободи та інтереси спадкоємців  особи, яка померла або оголошена  померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів  щодо охорони спадкового майна.

     Згідно  статті 31 Цивільного кодексу України  особи, які не досягли 14 років, мають  право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

     Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК має на увазі правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього, вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними. Частина 2 ст. 31 ЦК, також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть відсутність своєї провини у виникненні шкоди.

     Фізична особа може бути визнана судом  недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві.

     Оскільки  такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа  нездатна усвідомлювати значення своїх  дій та (або) керувати ними, то у неї  відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка  визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

     Згідно зі ст. 41 ЦК правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди. Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

     Для захисту інтересів потерпілого  суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин:

     а) смерть опікуна або відсутність  у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

     б) наявність такого майна у недієздатної особи;

     в) відшкодування шкоди за рахунок  недієздатного заподіювача шкоди  не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

     Згідно  статті 40 ЦПК представником у  суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Також в цієї статті зазначено що, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

     Ця  норма висовує головні вимоги до осіб, які можуть виступати представниками в суді. Перша вимога є професійною – представниками можуть бути адвокати. Вони володіють значними навичками юридичної діяльності, необхідними юридичними знаннями. Тому не випадково ст. 59 Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.