Процесуальна співучасть

а) кожен зі співучасників  відносно іншої сторони виступає самостійно;

б) при співучасті проглядається своєрідне представництво - кожен із співучасників може мати свого представника або всі вони можуть доручити ведення справи одному із співучасників.

В результаті здійсненого  дослідження питання про рішення  суду першої інстанції в цивільному процесі України можна зробити  такі висновки.

 

1. Рішення суду в цивільному  процесі являє собою одночасно  й акт підтвердження наявності  чи відсутності між сторонами  спору певних правовідносин, і  наказ суду діяти відповідно  до встановлених судом прав  та обов'язків, і акт застосування  норм права, і процесуальний  документ установленої форми,  і юридичний факт, який породжує, змінює чи припиняє правовідносини  Всі ці аспекти рішення суду  органічно поєднані між собою  і взаємообумовлені. Таким чином,  можна дійти висновку, що сутність  рішення суду являє собою сукупність  властивостей та проявів, а  всі вони доповнюють один одного  та разом відбивають сутність  цього багатогранного акта правосуддя.

2. Класифікація рішень  суду в цивільному процесі  здійснюється за різними підставами  Однією з найбільш поширених  підстав є класифікація за  видом провадження, в якому  ухвалюється рішення. При цьому  необхідно пам'ятати, що рішення  суду як таке ухвалюється тільки  в позовному та окремому провадженні.  Крім зазначеної підстави класифікації  рішення суду також поділяють  за способом захисту, який використовується  судом у позовному провадженні,  за видами матеріально-правових  відносин, які є предметом спору  і, відповідно, предметом судового  рішення, за критерієм суб'єкта  ухвалення рішення та за змістом  рішення суду.

3. Рішення суду в цивільному процесі відповідають певним вимогам, які пред'являються до них як до актів правосудця. Такі вимоги, як законність та обґрунтованість, прямо закріплені в нормах цивільного процесуального законодавства, інші - прямо в законі не закріплені, а випливають із його змісту і розроблені правовою наукою. Серед них: вимога дотримання процесуальної форми рішення суду, повноти, визначеності, безумовності, виховної ролі, публічності, легітимності і своєчасності.

4. Кожне рішення суду  в цивільному процесі складається  з кількох структурних елементів:

предмет рішення суду - це те спірне цивільне правовідношення, або  те питання в порядку окремого провадження, яке вирішив суд;

підстави рішення суду - ті міркування, за допомогою яких суд  дійшов своїх вирішальних висновків. Вони поділяються на фактичні підстави рішення (встановлені судом фактичні обставини справи) та правові підстави (застосовані судом норми матеріального  і процесуального права),

зміст рішення суду - зазначення того, яким чином судом вирішено спір у позовному провадженні, чи поставлене перед судом питання  в окремому провадженні .

Розглянувші рішення Дніпровського місцевого суду м. Києва від 05 березня 2009 року цивільної справи  про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом   ми бачимо, що не завжди в якості позивача або відповідача виступає одне й те саме фізична або юридична особа. Відповідно до ст. 35 ГПК позов можебути пред'явлений спільно кількома позивачами або до декількох відповідачів. Згідно до ч.1 ст.1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України, власник майна  може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право  оспорюється або не визнається іншою  особою.

Згідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним  права користування та розпорядження  своїм майном.

  Згідно із статтею 2 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991р.

1. Право власності - це  врегульовані законом суспільні  відносини щодо

володіння, користування і  розпорядження майном.

2. Право власності в  Україні охороняється законом.  Держава забезпечує

стабільність правовідносин  власності.

При частковій власності  частка кожного участника визначена  наперед і є точно відомою. На підставі рішення суду, відбувся виділ частки із спільної сумісної власності і кожному із співвласників  визначили його частку в арифметичних дробах, які складають цю частку. Відповідно до ст. 361 Цивільного кодексу  України кожен із співвласників  має право самостійно розпорядитися  своєю часткою у праві спільної часткової власності, але при  реалізації своїх прав повинен керуватися вимогами ст.362 ЦК України. Саме так  повинно бути зазначено і у  витягу про реєстрацію прав власності  на цю частку нерухмості, яку отримано в БТІ.

ЦК України не містить  окремих загальних вимог щодо форми правочину про поділ  спадщини між спадкоємцями, тому він  має підпорядкуватися загальним  вимогам кодексу щодо форми правочинів. Спеціальні норми наведено лише у  частинах 2 та 3 ст. 1267 ЦК України, які  стосуються спадкоємців за законом і за змістом яких угода про поділ може бути усна (якщо предметом поділу є рухоме майно) і письмова (якщо предметом поділу є нерухоме майно). За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними.

Відповідно до ч.1 ст.1276 Цивільного кодексу України, якщо спадкоємець  за заповітом або за законом помер  після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття  належної йому частки спадщини, крім права  на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців.

Згідно до ч.1 ст.1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право  на спадщину.

Відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України, власник майна  може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право  оспорюється або не визнається іншою  особою.

 

Згідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним  права користування та розпорядження  своїм майном. Виходючи з вищевикладеного рішенн суду правомірни.

 

Судове рішення Про  відшкодування матеріальної та моральної  шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди

     Питання про   відповідальність  за  шкоду,  заподіяну  під час

зіткнення джерел підвищеної небезпеки  самим  джерелам  підвищеної

небезпеки, кожного з їх володільців перед іншим із них  вирішується

за правилами  ст.  440 ЦК ( 1540-06 ):  шкода,  заподіяна одному з

володільців з вини іншого,  відшкодовується винним; за відсутності

вини  володільців у  взаємному заподіянні шкоди жоден  із них не має

права на відшкодування.

     Відповідно до вимог ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог ст.23 Цивільного кодексу України  особа  має право на відшкодування моральної  шкоди, завданої внаслідок порушення  її прав, в тому числі, моральна шкода  полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у  зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства та роз’яснень, що містяться в п.5 Постанови Пленуму  Верховного Суду України від 31.03.1995 року „Про судову практику в справах  про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, при вирішенні спорів про  відшкодування моральної шкоди  в судовому засіданні з’ясовано, що позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що завдана моральна шкода пов’язана із сильним психотравмуючим стресом, викликаним хвилюванням, пов’язаним з пошкодженням його автомобіля, неможливістю користуватись автомобілем для сімейних потреб. Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав частково не зважаючи на зобов’язання відшкодувати позивачу матеріальні збитки, визначені звітом спеціаліста,  відмовився в добровільному порядку відшкодувати завдану позивачу матеріальну шкоду.

За вимог Цивільного кодексу  України майнова шкода, завдана  неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну  фізичної або юридичної особи, відшкодовується  в повному обсязі особою, яка її завдала. ОСОБА_1 , не заперечує той факт, що автомобіль позивача отримав механічні пошкодження, та не заперечує факт надання розписки про визнання вини у вчиненні зазначеної ДТП та про зобов’язання відшкодувати матеріальні збитки, визначені згідно оцінки спеціаліста, однак, заперечує розмір завданого матеріального збитку, який визначений за висновком спеціаліста, вважає оцінка завданої шкоди значно завищена, також повідомив суд, що пропонував позивачу викупити його транспортний засіб з виплатою різниці його вартості, однак оскільки в нього тяжкий матеріальний стан він не може виплатити позивачу відразу суму такої різниці, тому позивача така пропозиція не влаштувала. Крім того, він заперечує проти задоволення заявлених позивачем вимог, які стосуються витрат на послуги автостоянки та послуг евакуатора, оскільки ці вимоги позивача не підтверджується відповідними доказами, також просив суд при винесені рішення врахувати його матеріальне становище, що він не має постійної роботи, має сім’ю та новонароджену дитину, тому на даний час не може відшкодувати завдану позивачу шкоду.  

З огляду на викладене, позивачем  правомірно заявлено вимоги до відповідача  з приводу відшкодування шкоди, завданої в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Однак, виходячи з матеріалів справи не вбачається підстав для відшкодування позивачу витрат за послуги евакуатора в сумі, та послуги стоянки, оскільки ці послуги були надані позивачу ОСОБА_1  за його замовленням та оплачені ним з власної ініціативи, що підтверджується товарними чеками, копії яких долучено до матеріалів справи, однак позивачем не наведено підстав, які мали підтвердити, що ці витрати безпосередньо пов’язані з наслідками дорожньо-транспортної пригоди. 

Правила ст.454  ЦК  (  1540-06  )   про   зменшення   розміру відшкодування або  відмову  у  відшкодуванні  шкоди  з врахуванням  ступеня вини  потерпілого  застосовуються  і  в   інших   випадках заподіяння шкоди майну, а також особі  громадянина, однак у кожному  разі підставою до цього може бути груба необережність  потерпілого (знаходження в нетверезому  стані,  нехтування  правилами  безпеки  руху і т.п.), а не проста необачність. Правила цієї  норми  закону про  можливість зменшення розміру відшкодування  шкоди,  заподіяної громадянином, залежно  від його майнового  стану  застосовуються  у виняткових  випадках,  коли  стягнення  шкоди  у  повному  розмірі неможливе або поставить  відповідача в дуже тяжке становище.( Абзац третій пункту 2 із змінами, внесеними  згідно з  Постановою Пленуму Верховного Суду України N 7 ( v0007700-94 ) від 08.07.94 ). Тому враховуючи вищенаведене суд позов  задовольнив частково. Тобто, стягнути з ОСОБА_2  на користь ОСОБА_1  матеріальну шкоду в розмірі 39352,17 грн.,  моральну шкоду в розмірі 500,00 грн.. В іншій частині позовних вимог відмовив.

 

При розгляді справи про стягнення заборгованості за комунальні послуги видно, що у фізичних та юридичних осіб при укладені договорів з підприємствами, які надають їм комунальні послуги, виникають певні права та обов’язки. При цьому головним обов’язком осіб є сплата коштів за отримані послуги. В разі невиконання цього обов’язку фізичні та юридичні особи порушують права підприємств, які надають комунальні послуги, а тому останні змушені звертатися до суду з метою захисту своїх цивільних прав.

На мою думку вирок  Дніпровський районний суд м. Києва рішення суду правомірно.

Відповідно до З акону  У країни  Про житлово-комунальні послуги ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 47, ст.514 ) { Із змінами, внесеними згідно із Законом N 882-VI ( 882-17 ) від 15.01.2009, ВВР, 2009, N 24, ст.297 } Стаття 19. Учасники договірних відносин у сфері  житлово-комунальних послуг ч.3. Споживач зобов'язаний:

5) оплачувати житлово-комунальні  послуги у строки, встановлені  договором або законом;

Відповідно до ст.68    Житлового Кодексу Української РСР { Із змінами, внесеними згідно з Указами Президії ВР N  2394-VI ( 2394-17 ) від 1.07.2010, ВВР, 2010, N 39, ст.513 }

     Наймач зобов'язаний  своєчасно  вносити  квартирну   плату  та плату за комунальні  послуги. 

    Згідно п.35 Правил  користування приміщеннями житлових  будинків і при будинковими  територіями, затверджених Постановою  Кабінету Міністрів України від  08.10.1992 року №572, обов’язок по  сплаті за обслуговування і  ремонт будинку, комунальні та  інші послуги покладається на  власника, наймача, орендаря житлового  приміщення.

Станом на 01.11.2008 року. відповідачі заборгували підприємству позивача  по оплаті за житлово-комунальні послуги на суму 14 359 грн. 77 коп., що підтверджується представленими підприємством позивачем розрахунками .

Відповідно до частини  другої статті 625 Цивільного кодексу  України боржник, який прострочив виконання  грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого  індексу  інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від  простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором  або законом.

Так, предметом виконання  грошового зобов’язання  є певна  грошова сума, що має бути сплачена: за будь-яким оплатним договором; за договором, предметом якого виступають безпосередньої гроші; за зобов’язаннями по відшкодуванню не договірної шкоди, у випадках передбачених гл.82 ЦК України Загальні положення про відшкодування шкоди.

Однак, як випливає з предмету спору,   відносини, які виникли  між сторонами справи регулюються  нормами житлового законодавства  та спеціальними нормами чинного  законодавства, які регулюють питання  використання та утримання житлового  фонду,  нарахування квартплати та плати за комунальні послуги.

Відповідно до ст.32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»  плата  за житлово-комунальні послуги  нараховується щомісячно відповідно до умов договору. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з  розміру затверджених цін/тарифів  та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому  порядку.

 

В рішенні суду щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням суддя Дніпровського районного суду м. Києва рішенням від 03 лютого 2009 року цей позов задовольнив, розглянувши справу без участі відповідача.

Відповідно до ст. 72 ЖК визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок  відсутності цієї особи понад  встановлені строки, провадиться  в судовому порядку. Відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу  пересування та вільний вибір  місця проживання в Україні" від 11.12.2003 р. № 1382 зняття з реєстрації місця  проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення  суду (про позбавлення права власності  на житлове приміщення або права  користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Стаття 72 ЖК УРСР доживає свій вік і бездумне її застосування позбавляє всякого розумного смислу ч. 6 ст. 29 Цивільного кодексу України, яка надає право фізичній особі мати кілька місць проживання. Або ж особі для того, щоб не бути визнаною такою, що втратила право користування займаними жилими приміщеннями, доведеться з періодичністю не рідше одного разу в шість місяців переїздити з одного займаного приміщення в інше. Важко назвати таку ситуацію цілком логічною з позиції принципу верховенства права. Тому при вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, слід застосовувати вимоги ст. 8 Конвенції, яка відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” має пріоритет порівняно зі ст. 72 ЖК УРСР.