Державне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Міністерство  освіти та науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Національний гірничий університет»

 

 

Юридичний факультет

 

Кафедра конституційного та адміністративного  права

 

 

 

 

ДОМАШНЯ КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни «Державне право зарубіжних країн»

ВАРІАНТ №9

              

 

                                                                     Виконав : ст.гр. Бс-ПР-11-2

                                                         Іщенко Г.Г.(П.І.Б.)

Перевірив : ст. викладач Мягких А.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2013

ПЛАН

 

1. Державне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

 

          2. Класифікація конституції зарубіжних країн

 

3. Задача

 

ВИСНОВОК 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Державне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

 

Наука державного права вивчає державно-правові норми  й інститути, а також суспільні  відносини, які регулюються або  повинні регулюватися ними. Наука  вивчає також практику реалізації державно-правових норм та інститутів, прагнучи осягнути закономірності їхнього розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві та правозастосовнику щодо вдосконалювання і застосування відповідних правоположень.

Таким чином, наука  конституційного (державного) права  зарубіжних країн має своїм предметом  вивчення процесу формування, еволюції та реального функціонування інститутів і норм конституційного права.

Державно-правова  наука є порівняно молодою, історично  склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального  права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от.

Це порівняно  пізнє виникнення пояснити неважко. Для того щоб конституційне право  як юридична наука сформувалося у  структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього. Один із російських дореволюційних вчених влучно сказав: "...доти, доки монарх може сказати про себе "держава – це я", науці державного права немає й не може бути місця".

Сказане не означає, що в системі юридичних знань  раніше не поставали питання, що входять  до сфери державного права; визнавався поділ права на приватне і публічне, використовувався термін "державне право". Однак це є далеко не рівнозначним існуванню самостійної систематизованої дисципліни високого теоретичного рівня і великої практико-црикладної значимості.

Не менш показовим є й те, що питання державного права тривалий час розглядалися в рамках прийнятої в цивільному праві, такої, що походить від римського права, триланцюгової системи інституцій: про осіб, про речі, про позови. За цією схемою, наприклад, вищі органи державної влади потрапляли до розділу про осіб, територіальні питання - до розділу про речі, а до розділу про позови потрапляла в деяких авторів не лише судова влада, а й виборні органи. Наприкінці ХVІІІ ст. У. Блекстон у знаменитих коментарях англійського права в розділі про осіб говорить про парламент, про короля і його титул, про панів і слуг, про чоловіків і жінок, про батьків і дітей. Ці інститутціональні підходи, запозичені у приватного права, мали об'єктивну підставу, оскільки на основі приватноправового принципу (на підставі особистих прерогатив і привілеїв) будувалися переважно й самі відносини державної влади.

Отже, наука  конституційного права, що формувалася  в XIX ст., не знайшла в попередньому розвитку юридичної науки скільки-небудь значної вихідної опори, на відміну від цивільного права, підданого після рецепції римського права тривалій науковій обробці, багато результатів якої виявилися досить адекватними новій системі товарно-грошових ринкових відносин.

Однак у науки  конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це – політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність.

У XIX ст. державознавці  створюють класичні теорії державного права, включаючи такі державно-правові доктрини, як парламентаризм, правова, соціальна держава. Найвидатнішими представниками сучасної західної науки розробляються доктрини, обумовлені сучасним етапом розвитку суспільства. У зв'язку з цим можна назвати теорії плюралістичної демократії, правлячої еліти, технократії та ін.

Дореволюційна Росія мала цілу плеяду вчених-державо-знавців. Серед них Б. Чичерін, С. Градовський, В. Гессен та ін., які розвивали цю науку в умовах самодержавства. Зокрема, вони знайомили студентів з досягненнями демократи на Заході й разом з тим робили свій внесок у розвиток теоретичних уявлень про неї і відповідні конституційно-правові інститути.

Однак розвиток російської науки державного права  було перервано більшовицьким переворотом 1917 р. Після 1917 р. будь-яка сфера суспільствознавства мала спиратися на праці "класиків марксизму-ленінізму".

Характеризуючи  міжвоєнний період (1921–1941 pp.), не можна  не згадати видання в російському  перекладі конституцій зарубіжних країн, що давало можливість долучитися до нормативних першоджерел широкому колу дослідників. Було здійснено фундаментальне видання "Конституції буржуазних країн", що охопило практично всі держави світу, що існували тоді.

Значна частина  зарубіжної наукової літератури була схована в спеціальних фондах бібліотек і видавалася обмеженому колу читачів. Ця ситуація зберігалася до другої половини 80-х років. До того ж один з результатів "культурної революції", здійсненої більшовиками, полягав у тому, що переважна більшість фахівців вищої кваліфікації не володіла іноземними мовами й не могла читати навіть доступну літературу за фахом. Сьогодні потрібно відтворити справжню науку державного права, розвиток якої було на три чверті століття перервано "соціалістичним" періодом історії нашої країни.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна  дисципліна в тій або в іншій  формі викладається у всіх юридичних  ВНЗ і на факультетах. До 1990 р. навчальні  плани включали, як правило, дві навчальні  дисципліни: "Державне (конституційне) право буржуазних країн і країн, що розвиваються" і "Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн".

Події 1989 p. показали, що навчальна дисципліна Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн фактично втратила свій предмет. У таких умовах оптимальною стала відмова від безпідставного поділу країн на буржуазні" і "соціалістичні", що дало змогу створити єдиний курс "Державне (конституційне) право зарубіжних країн .

За програмою  навчального курсу "Державне (конституцій не) право зарубіжних країн" навчальний матеріал складається із двох частин.

У цьому курсі  розкриваються інститути конституційного  права, що мають у більшості країн  світу подібні принципи регулювання  і, таким чином, належать до загальної частини.

Вивчення державного (конституційного) права передбачає, що студентам уже відомі основи теорії держави і права, історія держави  і права та низка інших дисциплін.

Знання цієї дисципліни слугує фундаментом для  засвоєння ряду нових предметів, зокрема міжнародного публічного права. Опанування державного права зарубіжних країн дасть змогу, крім того, орієнтуватися в основах будь-якої галузі права цих країн, оскільки такі основи становлять важливий елемент державного права.

Отже, вивчення цієї навчальної дисципліни необхідне для формування широкого професійного світогляду, без якого немає і не може бути повноцінного фахівця. Ця навчальна дисципліна – така ж цеглинка у фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і будь-яка інша наука.

У кожній країні діє її власне державне (конституційне) право. Як переконує досвід держав, що входять до Європейського Союзу, процеси інтеграції та централізації поступово ведуть до створення на їх території "єдиного правового простору", що означає певну уніфікацію державного права. Проте державне (конституційне) право зберігатиме свою особливість для кожної країни доти, доки існуватимуть суверенні держави.

Головні тенденції  розвитку державного (конституційного) права – це поширення правового  регулювання на основи суспільного ладу і демократизація політико-державної організації суспільства. В окремих країнах часом виникають і протилежні тенденції, але зазначені переважають, оскільки зумовлені загальним прогресивним розвитком людства.

Наука формує теорію державного (конституційного) права, вивчаючи та порівнюючи позитивне державне (конституційне) право конкретних країн, його реалізацію, а також погляди дослідників. Наша наука раніше ґрунтувалася лише на марксизмі-ленінізмі, нерідко – на псевдомарксистських концепціях, однак для об'єктивного дослідження важливо використати досягнення різних течій минулого й нинішнього суспільствознавства.

Зарубіжне державне право у зіставленні з вітчизняним  правом завжди цікавило нашу юридичну науку. Про це свідчить великий теоретичний  інформаційний матеріал про державне право, накопичений вітчизняною наукою за кілька минулих десятиліть.

Державознавство є наукою, без якої осмислити суть того, що відбувається в зарубіжних країнах, неможливо.

 

2. Класифікація конституції зарубіжних країн

 

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави. Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

У науці конституційного (державного) права поняття "конституція" застосовується у двох значеннях. У формальному розумінні – це юридична конституція, тобто основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути. Однак під час практичного застосування приписів юридичної конституції обстановка змінюється. З'являються нові установи, приймаються конституційні, органічні та звичайні закони, що суттєво змінюють і доповнюють норми юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається такий порядок здійснення державної влади, що може значно відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією, або конституцією в матеріальному значенні слова. Фактична і юридична конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної.

У деяких країнах  політична еліта прагне правити  незважаючи на конституцію. Цей процес супроводжується як офіційним культом  конституції, так і теоретичним  обґрунтуванням необхідності та доцільності  позаконституційного правління. Показовим  є вислів американських професорів Д. Коррі й Г. Ебрегема: "Конституція – це рама або шасі, на якому встановлений працюючий двигун уряду. У межах певної терпимості тип і система двигуна можуть бути модифіковані без зміни самої рами. Конституція взагалі повинна пристосовуватися до відомих змін працюючих механізмів уряду". Виходить, що, з одного боку, конституція потрібна, тому що без неї не може обійтися жодна демократична держава. З іншого боку, конституція вступає в суперечність із діями політичної еліти. Історична колізія між законністю та доцільністю щоразу вирішується залежно від впливу політичних сил у суспільстві.

Найбільш стійкою  виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції  складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Писані конституції  можна поділити на два підвиди  – кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1968 р. і Японії 1947 р.