Подвійність джерел у міжнародному приватному праві

Крім  спеціального закону повністю присвячені регулюванню міжнародних приватних  відносин також закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994р.[17], «Про правовий статус закордонних українців» від 04.03.2004 р.[20] та ін. В економічній сфері спеціальними є закони України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. , «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р.

Спеціальними  підзаконними нормативно-правовими актами, які повинні детальніше урегулювати певні відносини, є:

- Консульський  статут України від 02.04.1994 р.;

- Правила  в'їзду іноземців та осіб без  громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію від 29.12.1995 р. ;

- Порядок  оформлення іноземцям та особам  без громадянства дозволу на  працевлаштування в Україні від 01.11.1999 р. ;

- Порядок  надання медичної допомоги іноземцям  та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, від 28.01.1997 р.;

- Положення  про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 06.09.2001р. та ін. [10,c. 27-29]

Фединяк вирізняє класифікацію,звужуючи її лише до поділу на закони та нормативно-правові  акти,які є джерелами міжнародного приватного права.

Вони  поділяються на такі, що :

1) повністю регулюють відносини цієї галузі права

2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.[15,c.33]

До першої групи належать, наприклад, закони держав про міжнародне приватне право. У державах, особливо тих, що належать до «сім'ї континентального права», приблизно з 60-х років широко практикується прийняття зазначених законів, які діють і до сьогодні. Наприклад, прийнятий у 1963 р. в Чехословаччині Закон з міжнародного приватного права та процесу (у редакції Закону 1969 р.) діє сьогодні в Чехії та Словаччині. Чинним є Закон з міжнародного приватного права Польщі 1965 р.

До порівняно  нових кодифікацій у сфері  міжнародного приватного права належить Закон про міжнародне приватне право Венесуели 1998 р. (набув чинності з 6 лютого 1999 р.). У державах «сім'ї загального права» чинними є Закон з міжнародного приватного права штату Луїзіана 1991 р., Закон про міжнародне приватне право (різні положення), прийнятий у Великобританії 1995 р. та ін.

Другу групу законодавства становить значна кількість юридичних актів, в яких тільки спеціальні розділи чи окремі норми регламентують правовідносини з «іноземним елементом». В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів. Такими є, наприклад, норми розділу VI Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. за назвою: «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства». Це також норми Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р.; «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. та ін.[15,c.34-35]

       Проаналізувавши позиції зазначених  авторів,можна зробити висновок,що  закони з міжнародного приватного  права є комплексними актами, бо в них міститься  система матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють такі основні питання: кваліфікації, встановлення змісту іноземного - права, взаємності, зворотного відсилання, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регламентують право власності, зокрема інтелектуальні,зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; правовий статус фізичних та юридичних осіб, засади спадкування тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іноземної держави. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  ІІІ. Міжнародні договори в міжнародному приватному праві

Існують різні дискусії з приводу того,чи можна вважати міжнародний договір  джерелом права в МПрП. Деякі з них (Л. А. Лунц , І. С. Перетерський та ін.) вважають, що міжнародний договір отримує своє закріплення як джерело МПрП тільки шляхом «трансформації» його положень у національне законодавство. Інші прихильники звужують можливість застосування норм міжнародного договору, лише частково, коли відбувається інкорпорація відповідних норм у відповідне законодавство, що виключає можливість їх застосуванні на підставі норм міжнародного приватного права перед внутрішнім законодавством.[11,С.26]

 Щодо  України, то відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,є частиною національного законодавства України». [3]Згідно із ч. 2 ст. 19 ЗУ « Про міжнародні договори України» «якщо міжнародним договором України,який набрав чинності в установленому законом порядку,встановлено інші правила,ніж ті,що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору». [5]

Міжнародний договір – це укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [ 3 ].

Конституція США прирівнює за юридичною силою  міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідно до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)).

      До  міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.), Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.[24]

Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

• за предметом регулювання (зовнішньоекономічна діяльність (переважно є двосторонніми, укладеними на нетривалий термін - від 1 до 5 років, містять переважно матеріально-правові норми, як правило, мають додатки, інше); про шлюбно-сімейні відносини (переважно міжнародні багатосторонні договори, Україна, як правило, участі у них не бере, мають як матеріально-правові, так і колізійні норми; сьогодні можна вказувати вже на існування другого «покоління» цих договорів); стосовно авторських та суміжних прав (зазвичай це міжнародні багатосторонні договори, Україна бере у них участь, вони містять, як правило, матеріально-правові норми), інші);
• за видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально- правові, змішані);
• за кількістю учасників (дво- та багатосторонні);
• за суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці (далі - відповідно СНД, МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я.
• за ступенем потреби їх опосерсдкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).[12, c.76]

Україна, ставши суверенною державою,уклала з  багатьма країнами нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України  визначається, в першу чергу, Законом "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р.

До цих  угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах.
2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Україною укладені консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 p., В'єтнамом 8 липня 1994 p., Болгарією 24 липня 1996 p., Туркменистаном 29 січня 1998 p. Та ін.
3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права.[15,c. 62-64]

IV. Міжнародні та торгівельні звичаї

Звичаї  – це стереотипи поведінки, яких дотримуються спільноти людей, соціальні групи  за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого  історичного періоду, передаючись  із покоління в покоління. Звичай – це правило, яке склалося давно  внаслідок його систематичного застосування певною групою людей і є засобом  соціальної регуляції діяльності в  певному суспільстві.[21]

Міжнародний звичай не слід змішувати з звичаєм. Розмежування між ними проводиться  за ознакою юридичної сили: ... і  правовий звичай, і ділові звичаї в  рівній мірі виступають як засіб заповнення прогалин у договорі та нормативних  актах, але різняться тим, що в  першому випадку це зроблено у  вигляді норми, застосування якої санкціоновано  волею законодавця , а в другому - незалежно від такого санкціонування ». [10,c.54]

Фактично  фахівці розрізняють дві групи  міжнародних звичаїв – джерел міжнародного приватного права. По-перше, міжнародні звичаї, які є як джерелами міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права. По-друге, міжнародні звичаї, які є джерелами лише міжнародного приватного права – звичаї ділового обороту (міжнародні торгові звичаї).[13,С. 92].

Міжнародні  звичаї засновані на послідовному і  тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов’язковими  для них. Звичаї укорінилися з  давніх часів у свідомості суспільства  і складають право звичаїв. До таких правил, які визначаються більшістю  країн світу, можна віднести, зокрема, правила і принципи про те, що:

1. Форма виконання правочину визначається законом місця його виконання;
2. Право власності на річ визначається законом іншої країни, де ця річ знаходиться;
3. У зовнішній торгівлі сторони застосовують принцип автономії чи вибору права;
4. У процедурних питаннях застосовується право держави, де знаходиться суд.

     Щодо  торгівельних звичаїв, то вони використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо:

     1) норми законодавства безпосередньо  відсилають до них;

     2) сторони під час укладення  контракту дійшли згоди регулювати  свої відносини певним звичаєм.  Якщо ж відносини між сторонами  не врегульовані законодавством  та умовами контракту, суд,  вирішуючи спірне питання, може  також застосовувати торговельні  звичаї. [ 9 ]

     Прикладами  міжнародних звичаїв, які використовуються суб’єктами міжнародного приватного права є Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію. Ці правила були прийняті у 1949 р. Міжнародним морським комітетом в Амстердамі й застосовуються залежно від відсилання до них в самому договорі перевезення або страховому полісі.[23]

     Іншим прикладом звичаїв можуть слугувати  Міжнародні правила інтерпретації  комерційних термінів „Інкотермс”.

     Конвенція ООН „Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів” від 11 квітня 1980 р. має пряме і безпосереднє відношення і до українських учасників зовнішньоекономічної діяльності, оскільки вона була ратифікована Верховною Радою України і набрала чинності 1 лютого 1991 року. Стосовно звичаїв в ст. 9 цієї Конвенції, зокрема, говориться наступне:

     “ Сторони,пов’язані будь-яким звичаєм, відносно якого домовилися. При відсутності домовленості про інше, вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення звичаю, про який вони знали і який у міжнародній торгівлі широко відомий і постійно застосовується сторонами в договорах даного виду у відповідній області торгівлі”.[1]

     Застосування  міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що ґрунтуються  на принципі суверенітету та рівності держав, мають значення для колізійного  права. Інші тільки у не багатьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо нерухомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.