ЗМІСТ
- Б.Хмельницький як політичний діяч
- Повстання під проводом Б.Хмельницького
- Політичні відносини з Річчю Посполитою за часів правління Б.Хмельницького
- Політичні відносини з Туреччиною за часів правління Б.Хмельницького
- Політичні відносини з Росією за часів правління Б.Хмельницького
- Політичні відносини з Кримським ханством за часів правління Б.Хмельницького
- Політичні відносини з Молдавією за часів правління Б.Хмельницького
- Політичні відносини зі Швецією за часів правління Б.Хмельницького
- Висновок
"Богдан-Зиновій Хмельницький, який
провів глибоку межу поміж
добами історії України, поклав
початок Української Козацької
Держави, був найбільшим державним
мужем, що його будь-коли мала
Україна"
В. Липинський.
Богдан Хмельницький був першим
і на жаль останнім в історії України
ХІІІ – ХХ ст. політиком, який зумів
не лише очолити боротьбу за національну
незалежність, а й за допомогою
гнучкої соціально-економічної політики
об’єднати для досягнення цієї мети
зусилля різних класів, станів і
груп українського суспільства, пом’якшити
гостроту соціальних суперечностей, запобігти
їх переростанню в громадянську війну.
Цим були створені умови для завершення
в основних рисах процесу формування
Української держави. Важко переоцінити
роль гетьмана у становленні державного
апарату та налагодженні його функціонування.
Незважаючи на своє шляхетське походження,
Богдан Хмельницький, дбаючи про інтереси
козацтва пішов шляхом розвитку тих
зародків національної державності, які
почали формуватися на Запоріжжі
та Півдні Київського воєводства з
другої половини ХVI ст. Так на політичній
карті Європи з’явилася Українська
козацька держава з демократичними
рисами політичного устрою та соціально-економічних
відносин. Незважаючи на деяку непослідовність
і суперечливість у діях, певні тактичні
прорахунки, Хмельницький першим із політичних
діячів не лише висунув завдання створення
незалежної держави, до складу якої мали
ввійти всі етнічно-українські землі,
а й зробив усе можливе для його розв’язання.
І лише вкрай несприятливий для України
стан міжнародних відносин не дозволив
йому досягти мети. Про те в конкретно-історичних
обставинах середини ХVIІ ст. гетьман, пішовши
на Переяславсько-Московську угоду, обрав
найоптимальніший варіант з усіх можливих:
вона передбачала створення воєнно-політичного
союзу з Росією на конфедеративних засадах
і таким чином дозволяла зберегти основні
політичні та соціально-економічні завоювання
українського народу в період найвищого
розвитку Визвольної війни, а також відкривала
шлях включенню до складу держави західно-українських
земель. Як показали події 1654-1657 р., Хмельницький
самостійно проводив не лише внутрішню,
а й зовнішню політику, діючи часто всупереч
російському уряду. На жаль, нащадки не
зуміли належним чином оцінити результати
соціально-економічної політики гетьмана.
Однак є всі підстави стверджувати, що
він зумів піднестися над становими прагненнями
і діяти в загально-національних інтересах.
Велич його, як політика й державного діяча
полягає в тому, що на відміну від своїх
наступників він враховував особливості
політичного устрою Української держави
та специфіку суспільних відносин, що
склалися внаслідок Селянської війни,
зокрема пішов на визнання основних соціально-політичних
завоювань селянства. На подібний крок
була здатна людина справді реформаторської
вдачі, спроможна відмовитися від усталених
в епоху середньовіччя понять і поглядів.
За гетьманування Богдана Хмельницького
на території Української держави
були ліквідовані магнатське та шляхетське
землеволодіння, фільварково-панщинна
система господарства, кріпосницькі
відносини, що зумовило грандіозний
соціально-економічний переворот. Переважна
більшість селян отримала особливу волю,
право спадкоємного володіння землею
та сільськогосподарськими угіддями,
а також можливість вступати до козацького
стану. Таким чином, було зроблено важливий
крок на шляху до утвердження в Україні
селянської власності на землю. Крім того,
вважаємо, що тоді виникли сприятливі
умови для еволюції козацького господарства
в господарство фермерського типу. Не
випадково в історичній пам’яті наступних
поколінь українців Богдан Хмельницький
постає, як визволитель не лише з “ляцької
неволі”, а й кріпацтва та панщини. Славетний
син українського народу, Богдан Хмельницький,
був полководцем європейського масштабу.
Саме він створив одну з найсильніших
армій у тодішній Європі, зумів належним
чином озброїти її, значно підніс ефективність
української кінноти та артилерії. Не
програвши жодної битви, він завдав Речі
Посполитій найважчих поразок за всю її
історію. Блискучий стратег і тактик, прихильник
блискавичних і рішучих дій, неперевершений
майстер маневру, Хмельницький заслуговує
на почесне місце в історії воєнного мистецтва
. Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні
здібності Богдана Хмельницького. За короткий
час він зумів налагодити дипломатичну
службу, яка уважно стежила за подіями
у Східній та Південно-Східній Європі.
Чигирин став визнаним центром міжнародного
життя середини ХVIІ ст. Сюди прибували
посольства з Польщі, Росії, Криму, Порти,
Молдавії, Валахії, Трансільванії, Швеції,
Австрії, Бранденбурга, натомість до цих
країн виряджалися українські місії та
посольства. В роки визвольної війни Хмельницькому
вдалося паралізувати дії польського
уряду, спрямовані на створення антиукраїнської
коаліції. Й лише грубі прорахунки московського
двору в оцінці співвідношення політичних
сил у Східній Європі та у визначенні пріоритетних
напрямків зовнішньополітичної діяльності,
а також не послідовність у діях шведського
короля не дали змоги Хмельницькому добитися
поставленої мети – возз’єднати під гетьманською
булавою всі землі України в межах незалежної
держави. В умовах розбудови держави особливо
важливе значення для зміцнення її централізації,
запобігання сепаратизму, приборкання
анархічної стихії охлократії й отаманства
олігархії мав політичний курс Богдана
Хмельницького на зміцнення прерогатив
гетьманської влади, який В. Липинський
справедливо назвав проявом “самодержавних,
монархічних устремлінь”. Хмельницький
спочатку добився фіксації в договорі
з Росією пункту про довічність гетьманської
влади, а в останній рік життя реалізував
ідею її спадковості, що відкрило шлях
до утвердження володарювання династії
Хмельницьких. Викликають повагу висока
освіченість гетьмана, його глибокі знання
життя й культури народу. Тому не випадково
саме йому належить честь сформулювання
основоположних принципів української
державної ідеї, яка утверджується в ментальності
українців і стає гаслом їхніх визвольних
змагань у другій половині ХVIІ – ХХ ст.
Рідко коли окремі особи так вирішально
визначали хід епохальних подій, як це
зробив стосовно Великого українського
повстання 1648 року Богдан Хмельницький.
З огляду на його величезний особистий
вплив на події, що змінили перебіг української
та майже всієї східноєвропейської історії,
вчені вважають Хмельницького найвизначнішим
військовим і політичним діячем України.
Його дебют на історичній сцені відбувався
під кінець життя, до того ж майже випадково.
Смаглявий і приземкуватий "Хмель",
як його прозвали в народі, був звичайно
стриманою, непретензійною, чемною, навіть
трохи флегматичною людиною. Але він також
міг несподівано вибухнути потоками пристрасті
й енергії. В такі хвилини його слова заворожували,
ідеї водночас захоплювали й наводили
острах, а рішучість діяти здавалася непохитною.
На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром
здобув загальну пошану і його обрали
гетьманом. Він вміло використав свій
військовий та дипломатичний талант і
очолив козацьке повстання, яке згодом
переросло у Національно-визвольну війну
і отримало величезну підтримку з боку
населення. Хмельницький розумів, що для
успіху повстання необхідна підтримка
іззовні. Відтак він дедалі більше уваги
звертав на зовнішню політику. Першу свою
дипломатичну перемогу гетьман здобув,
залучивши до союзу з козаками кримських
татар. Але цей союз виявився ненадійним.
До того ж він не розв'язав ключової для
Богдана Хмельницького проблеми взаємин
між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку
гетьман ще не був готовий до цілковитого
розриву. Метою його стосунків з Річчю
Посполитою, гнучким представником якої
був великий православний магнат Адам
Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію
для українського козацтва шляхом перетворення
його на окремий і рівноправний стан Речі
Посполитої. Але вперте небажання шляхти
визнати колишніх підданих рівними собі
в політичному відношенні виключала можливість
досягнути цієї мети.
Вибух повстання Богдана Хмельницького
був певною несподіванкою для
Речі Посполитої, яка у той час
переживала чи не найкращі часи у своїй
історії. Десятиліття після розгрому попереднього
козацького повстання 1638 р. під проводом
Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра
Гуні називали "золотим спокоєм".
Річ Посполита втішалася своєю заможністю
та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої
Тридцятилітньою війною Європи, заворушень
у Туреччині, втрат Московії у Смоленській
війні. Однак цей спокій виявився "затишшям
перед бурею" — мирне життя країни пояснювалося
простим небажанням самозадоволеної і
забезпеченої шляхти втягуватися у військові
авантюри короля Владислава IV. Відносно
непоганий стан економіки ґрунтувався
на екстенсивному веденні господарства,
що супроводжувалося егоїстичним використанням
праці непривілейованих прошарків населення,
а внутрішня стабільність базувалася
на безкомпромісній політиці щодо козацтва,
котре оговтувалося після чергової поразки
від урядових сил. Видимий добробут Литовсько-польської
держави мав забагато суперечностей, щоб
це могло тривати надто довго і козацтво
стало чинником, який поклав край такому
стану речей. Цей неспокійний елемент
був тимчасово упокорений нав'язаною йому
"Ординацією війська запорозького реєстрового"
1638 р., але минув час, і сили були відновлені.
Козацтво зсередини "розпирала" енергія,
яка не знаходила належного виходу — передусім
з огляду на заборону походів на море,
а для козаків, чиє фінансування з боку
держави завжди було нерегулярним і недостатнім
(радше символічним), морські пригоди були
важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних
мешканців, які звикли добувати хліб щоденний
зброєю, цього разу була позбавлена такої
можливості. І без того незначний реєстр,
зменшений "Ординацією 1638 р." до 6
тис., залишав поза ним величезну масу
козацтва, якій пропонувалося повернутися
у стан звичайних підданих. Це все відбувалося
у світлі традиційної для польського уряду
політики, котра воліла не бачити те, що
було невигідно бачити — на козаків уряд
зважав тільки під час військових дій
з іншими державами. У мирний же час козацький
фактор існував лише у вигляді зла, яке
потрібно знищити. Така недалекоглядна
державна позиція рано чи пізно повинна
була дати збій. І справді, вистачило лише
незначного, на перший погляд, інциденту
особистого характеру, щоб виявилося,
що козацькі маси перебувають у повній
готовності відстояти власні права зброєю.
До активізації козацької енергії долучилися
також і події міжнародного характеру.
Польський король Владислав IV, котрий
славився своїми амбітними планами військового
характеру, вирішив розпочати чергову
війну — цього разу з Туреччиною. Як завжди
у таких ситуаціях, погляд короля звернувся
на козаків — дешевої і невибагливої військової
сили. Окрім того, козаки були потрібні
Владиславу IV ще з однієї причини — король
не повинен був розпочинати війну без
згоди сейму, хіба що це була б оборонна
війна. Тому козаки мали спровокувати
війну з Туреччиною. До того ж, плани короля
знайшли підтримку венеційського уряду,
чий посол — Джовані Тьєполо — повинен
був домовитися з козаками про морські
диверсії проти турків. Міжнародна ситуація
складалася нібито на користь Владиславо-
вих планів — правителі залежних від Туреччини
країн подавали сподівання, що у разі конфлікту
підтримають Річ Посполиту, а з планами
боротьби проти турків з'явився у Львові
давній авантюрист і претендент на турецький
престол Олександр Яхія. Король викликав
до себе у Варшаву в квітні 1646 р. козацьку
старшину і провів з нею таємну розмову
вночі у присутності сімох сенаторів,
яким монарх довіряв. Владислав IV доручив
козакам організувати похід на Туреччину,
давши їм при цьому гроші, привезені Тьєполо.
Старшина отримала листи з королівською
печаткою, в яких дозволялося будувати
човни і обіцялося збільшити реєстрове
військо до 12 тис. Козаки натомість зобов'язувалися
не розголошувати всіх цих фактів. Однак
таким королівським планам завадили брак
коштів і сильна опозиція більшості сенаторів,
а татари, наче на зло, не нападали на Річ
Посполиту. Жовтневий сейм 1646 р. заборонив
королю провадити військові приготування,
але Владислав IV продовжував таємно розвивати
свої плани, і в серпні 1647 р. вислав до козаків
канцлера Єжи Осолінського, котрий передав
їм гроші на виготовлення чайок і вручив
листа про набір козацьких загонів. Також
канцлер нібито вручив Б. Хмельницькому
корогву та булаву, чим затвердив його
на гетьманстві. Можливо, тут ішлося лише
про призначення гетьманом на час планованого
морського походу, але Б. Хмельницький
надалі використовував це для підтвердження
легітимності своїх дій.
Правда, маючи лише неофіційну підтримку
з боку короля, козацька старшина не
наважилася впроваджувати в життя
домовленості щодо походу на турків. Однак
залучення козаків до королівських планів
вплинуло на настрої козаччини — почали
поширюватися чутки про повернення принципу
виборності старшини та про пораду короля
відстоювати свої права зброєю. Ймовірно,
що восени 1647 р. під проводом Б. Хмельницького
відбулися таємні наради щодо виступу
проти поляків. Звинувачення у змові та
арешт Б. Хмельницького, подальше звільнення
його на поруки чигиринського полковника
Станіслава Кричевського й усвідомлення
неможливості досягнути правовим шляхом
справедливості у справі втрат від нападу
Д. Чаплинського, лише прискорили перебіг
подій.
Польський уряд не відразу усвідомив
усю масштабність повстання, що розпочиналося,
— наприклад, практично не привернула
увагу втеча Б. Хмельницького
на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок
антиурядового виступу сприймався
сучасниками як чергове козацьке
повстання, низка яких відбулася
починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення
розвитку подій виникало поступово
і не лише з боку засліплених самовпевненістю
урядових кіл Речі Посполитої, а
й з боку козацтва. Б. Хмельницький
вимагав лише відновлення справедливості
— скасування принизливих для
козаків обмежень 1638 р., дозволу морських
походів, виведення коронного війська
з України. Тому на початковому етапі
повстання польсько-українські відносини
не мали характеру двосторонніх міждержавних
стосунків.
Формально про такі відносини не
можна говорити навіть після укладення
Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р.,
за яким польський уряд був змушений
визнати козацьку автономію. У цьому
випадку козаки далі виступали як
піддані короля. Умови цього документу
були не надто вигідними для козацтва
через нещасливий фінал Зборівської битви,
в якій початковий військовий успіх козаків
був перекреслений фактичною зрадою з
боку кримського хана Іслама-Гірея III.
Сам договір опублікувала польська сторона
як односторонній акт із назвою "Декларація
ласки короля на пункти прохання Запорозького
війська". Договір у зміненому вигляді
був ратифікований сеймом 1660 р., однак
навіть у такій формі польська сторона
не мала на меті його виконувати.Натомість
суб'єктивне бачення незалежності українських
земель прийшло до гетьмана дещо раніше.
Зміни у сприйнятті повстання як визвольної
війни відбулися у Б. Хмельницького під
впливом низки перемог 1648 р., коли гетьман
дійшов аж до Замостя. Перед ним лежала
фактично безборонна Польща, але Б. Хмельницький
не мав на меті руйнувати Річ Посполиту
як державу, а лише прагнув установити
там владу, яка б виконала вимоги козаків.
Гетьман підтримав кандидатуру Яна Казимира
на польського короля, на якого покладав
певні сподівання у вирішенні польсько-українського
конфлікту. Ян Казимир був відносно поміркованим
політиком, однак це не завадило йому надалі
вдаватися до жорстких дій щодо козаків.
Козацький полковник та дипломат Силуян
Мужиловський повідомляв, що Ян Казимир
до обрання королем обіцяв Б. Хмельницькому
титул "руського короля" і мав підтвердити
за козаками "усе, що через шаблю взяли".
Після обрання Яна Казимира королем гетьман
вирушив із Замостя назад, що виявилося
фатальною помилкою, оскільки поляки знову
почали контролювати західноукраїнські
землі.
У грудні 1648 р. Б. Хмельницький здійснив
урочистий в'їзд у Київ, де був
зустрітий єрусалимським патріархом
Паїсієм і українським духовенством. Патріарх
разом із київським митрополитом Сильвестром
Косовим виїхав назустріч гетьману і привітав
його промовою, в якій назвав Б. Хмельницького
"пресвітлим господарем". Тоді ж гетьмана
назвали "новим Мойсеєм", який має
визволити українців із польської неволі.
Також патріарх порівнював Б. Хмельницького
з римським імператором Костянтином Великим
і називав "князем Русі". Перебування
Паїсія в Києві не обмежилося лише публічними
похвалами Б. Хмельницького — патріарх
і гетьман часто усамітнювалися для бесід,
які, ймовірно, стосувалися і майбутнього
держави. Численні почесті, прихильне
ставлення усього народу, похвали духовенства
та викладачів Києво-Могилянської колегії
суттєво вплинули на сприйняття Б. Хмельницьким
власної історичної місії.
Уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький
приймав у себе послів від короля
Яна Казимира, його погляди на війну
та подальшу долю України суттєво
відрізнялися від торішніх. Перед
польськими послами гетьман сформулював
свою зовнішньополітичну програму: "Виб'ю
з лядської неволі руський народ
увесь! Перше я за свою шкоду і
кривду воював, тепер буду воювати
за нашу православну віру... За границю
війною не піду, шаблі на турків і
татар не підійму. Досить маю в
Україні, Поділлі і Волині тепер...
у князівстві моїм по Львів, по Холм
і Галич". У цій промові привертає увагу
релігійна мотивація війни, що, напевне,
було наслідком впливів духовенства на
формування політичної думки гетьмана.
Б. Хмельницький називає українські землі
князівством, тобто на цей момент він уже
бачив незалежною козацьку державу.
Незважаючи на те, що упродовж першого
року війни гетьман та старшина поволі
дозрівали до розуміння необхідності
утворення власної держави, від
початку бойових дій Б. Хмельницький
провадив активну зовнішню політику.
І першим серйозним кроком у цьому
напрямку був союз із Кримським ханством.
Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав
посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з
проханням надати військову допомогу.
Ймовірно, серед козацьких послів був
Тиміш Хмельницький, котрий мав би залишитися
як заручник у Бахчисараї. Хан, перебуваючи
на той час у складній ситуації через міжусобну
боротьбу кримських феодалів, вирішив,
що участь у війні проти Польщі на боці
козаків покращить політичну ситуацію
у ханстві. Те, що козаки обрали татар як
союзників, не повинно дивувати — тривале
тісне співжиття легко може зробити ворогів
товаришами і навпаки. Крім того, доки
козацька держава лише формувалася, легше
було знайти спільну мову, оскільки поважніші
сусіди — повноцінні та незалежні держави,
не поспішали вступати у спілку з козацтвом.
Після укладення козацько-татарського
договору до України було відправлено
чотиритисячний загін під проводом впливового
перекопського мурзи Тугай-бея, котрий
надалі брав участь у всіх значних битвах
1648 р, в облозі Львова та в поході під Замостя.
У Зборівській битві вперше взяв участь
сам хан Іслам-Гірей разом із візиром.
Інколи козацько-татарські відносини
набули ідилічних форм — наприклад, коли
Б. Хмельницький перед польськими посланцями
в Переяславі дуже красномовно та розчулено
розповідав про Тугай-бея, називав його
братом і обіцяв, що світ не розірве їхньої
дружби. В офіційному листуванні хан та
гетьман називали себе навзаєм "приятелями".
Між козаками і татарами існувала домовленість
щодо розподілу здобичі. Татари не повинні
були брати ясиру серед православних,
однак насправді татари цього не дотримувалися.
На початках татарська допомога справді
була корисною, і Б. Хмельницький покладав
на неї великі сподівання. Однак згодом
стало зрозуміло, що татари, котрі мали
власні інтереси, є ненадійними спільниками
— у вирішальний момент татари несподівано
могли зрадити козаків, як це і трапилося
під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем
(1653). Під час Берестецької битви татари
взяли у фактичний полон гетьмана, коли
той кинувся навздогін відступаючому
татарському війську, щоб його завернути
на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи
став невигідний Білоцерківський договір,
який обмежив чисельність українського
війська, територіальні межі козацької
держави та, зрештою, передбачав розірвання
козацько-татарського союзу. Зрадницькі
дії хана пояснювалися цинічною політикою,
відповідно до якої татари намагалися
не допустити до переваги однієї з воюючих
сторін, а навпаки, максимально виснажити
їх обох. Натомість татарська допомога
козакам була далеко не безкорисливою
— за це татари отримували значні суми
чи безліч невільників, які зганялися
з українських земель. Збирання ясиру
наводило жах на місцеве населення і не
додавало популярності В. Хмельницькому.
Зрештою, додатковим аргументом для негативного
сприйняття козацько- татарського союзу
був релігійний чинник, який для тогочасної
свідомості значив багато.