Економічне становище українських земель у литовсько-польський період

     Православне духовенство покладало на унію певні  надії. Воно намагалось подолати кризу  церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об'єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.

     Уряд  Речі Посполитої вважав унію обов'язковою  для всіх православних на території  держави. Таким чином, православна  церква була поставлена поза законом.

     Рішення уніатського собору не відповідало  ані інтересам, ані настроям української  більшості населення, для якого православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол в Україні. Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Для православної знаті ареною боротьби став сейм. Активно виступали проти унії міщани та селяни. Так, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким заборонили будувати православні храми. Уряд змушений був відступити. У1629 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь Дерманського монастиря, ченці якого прийняли унію. Виступ селян був придушений урядовими військами. Закінчилось поразкою і повстання міщан Острога у 1638 р., які виступили проти закриття православних храмів та передачі їх уніатам.

     Однак, наляканий розмахом боротьби на початку 30-х років XVII ст., польський уряд був  змушений дещо поступитися і видати «Статті для успокоєнія руського народу», які повертали на Україну православну віру і священиків. Щоправда, «Статті» не зупинили наступу католицизму та уніатства на землі українців. 
Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення. 

     Соціально-економічне становище України після Люблінської унії. 

     Наслідки  Люблінської унії були не тільки політичними. Вона також справила великий вплив  на спосіб життя українців та соціально-економічні відносини на українських землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців.

     Протягом  другої половини XVI — першої половини XVII ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтенсивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. В Галичині знаходились  землеволодіння Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших у формі «ключів» — декількох поселень та містечок, які в адміністративному відношенні становили єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими у всій державі латифундіями. За відомостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знаходилось 3/4 всіх селянських господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Острозький. На початку XVII ст. йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі, Пронські та ін.

     Після Люблінської унії, яка відкрила польським  магнатам та шляхті широкі можливості для придбання земель в Україні, вони захопили на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р. юридично затвердив всі форми феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати шляхті землі в Придніпров'ї, причому це стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином земель із селянами. Так, наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з'явилися численні володіння шляхти — магнатів Замойських, Жолкевських, Казановських, Потоцьких та інших, на Лівобережжі — Вишневецьких. На отриманих від короля та захоплених самочинно землях Вишневецький збудував міста Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів. Наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам та великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських та міщанських дворів.

     Великими  землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні  монастирі. Найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир. А на Волині на початку XVII ст. уніатській церкві належало до 2,1 тис. селянських господарств.

     Маючи в своєму розпорядженні величезні  наділи, польські феодали почали поступово  перетворювати свої володіння на комерційно зорієнтовані господарства, що отримали назву фільварків. Причиною цього була зміна економічної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих географічних відкриттів. Багатолюдні західні міста потребували великої кількості хліба, який в XVI — на початку XVII ст. почала активно експортувати Річ Посполита. Намагаючись отримати з селянських господарств якомога більше зерна, шляхтичі включали їх до складу своїх володінь. Замість оброку вони почали вимагати від селян регулярної щотижневої панщини. Щоправда, процес переходу до фільваркового господарства, що охопив всю Польщу, в Україні розвивався повільнішими темпами. Але в тих районах, де був вільний доступ до ринків та значна робоча сила (а такі умови склалися в Галичині та на Волині), протягом XVI — на початку XVII ст. все більше вкорінювався новий тип господарства.

     Зміцнення та зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва, що проявлялося  в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі. 
Правове становище українського селянства в Галичині та західному Поділлі визначалось головним чином цольським державним законодавством, яке передавало землю в необмежену власність шляхті. На решті території України після Люблінської унії поширювалися і польське феодальне право, і Литовський статут. Доповнена редакція статуту 1588 p., як і польські закони, залишала селян без жодних прав. Вони не вправі були брати участь у роботі центральних та місцевих органів влади, мати своє самоврядування та суди, переходити на інші землі. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.

     Після Люблінської унії всі українські селяни втратили право в один установлений день на рік переходити до іншого хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам залишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення поширилося на всі українські землі. Коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. До середини XVII ст. на території етнічної. України була закріпачена чверть селянства.

     Рівень  закріпачення селян в Україні  був не скрізь однаковий. У густо  заселених районах (Галичина та Волинь), де був особливо відчутний польський  вплив, кріпацтво існувало у жорстоких формах. На початку XVII ст. панщина тут досягала 4—5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах (Карпати та Подніпров'я), де не вистачало робочої сили, поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, наприклад, на Київщині панщина 2—3 дні на тиждень була стабільною понад 100 років. Крім того, українське селянство, що становило 80% населення краю, не давало закріпачити себе без боротьби.

     Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес формування шляхетського стану, розпочатий двома століттями раніше.

     У той самий час, коли селянство  втрачало свої права, польська шляхта посилювала свої позиції та політичний вплив. Спочатку шляхта намагалася обмежити свої обов'язки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля починати військові дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, бо можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків. На початку XVI ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що становила 8—10% населення, більше, ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.

     Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу. Тому шляхта розпочала боротьбу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією на високі посади і величезними земельними маєтностями) та проти міських заможних верств, оскільки вбачала в них суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можливості його обмежувати і втручатися в міські справи. Перевага сил була на боці польської шляхти. На початку XVI ст. більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі, а місцевим купцям було заборонено їздити по товари за кордон. У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в руках щляхтичів. 
Основним товаром експорту в Західну Європу із земель України був хліб. Його кількість весь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст. — близько 84 тис. лаштів (лашт — приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, дубовими колодами, смолою тощо. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду військовій службі з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас нема вояків... зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...». Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати і шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі і робила їх малопродуктивними. Одержувані кошти йшли на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювались інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення або будь-що намагались прилучитись до польської еліти, зраджуючи власний народ.

     Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком продуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалося становлення фільваркової системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного права. На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.

     Розвиток  науки і техніки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. 
Потреби економіки, комерціалізація сільського господарства, розвиток міст, зростання матеріальних запитів населення зумовили потребу в нових технічних засобах, пристроях, механізмах. Тому прогресивно мислячі феодали, шляхта, ремісники, купецтво впроваджували у виробничі процеси західні технічні нововведення, сприяли вітчизняним винаходам, поширенню освіти, наукових знань.

     Вплив західної культури, який частково почався  в першій половині XVI ст. і значно посилився після Люблінської унії, сприяв поширенню в українському суспільстві передової європейської думки і наукових знань. Українське населення долучалось до світової науки і техніки не тільки завдяки використанню на виробництві виробів, пристроїв і механізмів. Через Литву і Польщу в Україну почали проникати ідеї Відродження і Реформації, що пробуджували інтерес до рідної культури, мови, історії, викликали потребу в освіті й наукових знаннях.

     Вихідці з України навчались в університетах  Кракова, Базеля, Сорбони, Болоньї, Падуї, Праги. Тільки в Краківському університеті в 1510—1560 pp. здобули освіту 352, а протягом XVI—XVII ст. — 800 вихідців з України. Прізвища студентів-українців значаться в документах паризької Сорбони в другій половині XVI ст. Українці були й серед бакалаврів, ліцензіатів, магістрів. В середині XV ст. Сорбона мала і кілька докторів-українців. 
Абсолютна більшість з них поверталась на батьківщину, несучи з собою ідеї гуманізму, Реформації, фундаментальні наукові знання. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської науки і культури: Павло Русин, Станіслав Оріховський, Юрій Котермак, більш відомий як Юрій Дрогобич. Закінчив він Краківський та Болонський університети, послідовно здобув ступінь бакалавра, магістра, а згодом доктора філософії та медицини. Був ректором Болонського університету. У світовій науці відомий працями з астрономії, математики, медицини, філософії. Розвитку міжнародних культурних зв'язків, поширенню наукових знань сприяла також друкарська справа. Піонером східнослов'янського кириличного друкарства був Швайноль Фіоль, який в 80-х роках XV ст. заснував у Кракові друкарню. Майже водночас починається кириличне друкарство в Чорногорії, а в середині XVI ст. друкарська справа налагоджується і в Україні. Пов'язана вона з іменем Івана Федорова, який організував у Львові 1569—1570 pp. першу в Україні друкарню. У 1578 р. він переніс її до .Острога. Після смерті І. Федорова (1583) друкарське обладнання викупило Львівське Успенське братство, заснувавши свою друкарню. У другій половині 80-х років XVI ст. відновилась діяльність Острозької друкарні, яка видавала навчальні та богословські книги, публіцистичні твори.

     У 1604—1606 pp. у Стрятині та Крилосі діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. Згодом обладнання стрятинсь-кої друкарні було викуплено і перевезено в Києво-Печерську лавру. Невдовзі києво-печерська друкарня стала найбільшою в Україні. У Києві в 1624—1628 pp. була ще друкарня київського міщанина і реєстрового козака Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 — друкарня Спиридона Соболя. Діяли «мандрівні друкарні». Усього протягом 1574— 1648 pp. їх було понад 20.