Економічне становище українських земель у литовсько-польський період

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Марта 2011 в 19:39, реферат

Описание

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.
Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

Работа состоит из  1 файл

Економічне становище українських земель у литовсько.doc

— 153.00 Кб (Скачать документ)

     Роль  друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, не обмежувалася поширенням літературної та наукової продукції. Вони були важливими осередками освіти, які об'єднували високоосвічену громадськість. Крім продукції українських друкарень, в Україні поширювались видання Московського Друкарського двору, різноманітна література з Білорусі, Польщі, країн Західної Європи. Не тільки діячі культури, а й окремі освічені міщани-ремісники, купці мали пристойні бібліотеки світської літератури, наукових праць з філософії, юриспруденції, математики, медицини та географії.

     У містах виникали школи грамоти. У  м. Острозі князь Костянтин Острозький заснував у 1578 р. перший вищий навчальний заклад — школу (колегіум), де кращі  вітчизняні та іноземні вчені викладали  граматику, риторику, арифметику, астрономію та інші науки. Згодом вона піднялася до рівня тогочасних європейських академій.

     Велику  роль у поширенні наукових, загальноосвітніх і технічних знань відіграли  братства — громадські православні  організації, що на свої кошти утримували школи, друкарні, бібліотеки для міського населення. На початку XVII ст. існували Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Луцьке та інші братства.

     На  початку XVII ст. центром освіти й науки  в Україні знову стає Київ. У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської  школи і колегіуму було засновано Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменований на академію), де викладали філософію, теологію, математику, грецьку, латинську, слов'янську, польську мови. Колегіум невдовзі став центром тяжіння слов'янської молоді з усієї Європи, а її вихованці часто продовжували освіту в університетах Парижа, Рима, Відня.

     Розвиток  освіти в Україні сприяв появі  наукових праць (компілятивних та оригінальних) з різних галузей науки. Науковими  центрами були Остріг, Львів, Київ. Острозькі  вчені написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії, бальнеології тощо. Пожвавився розвиток географічних наук. Значну роль в цьому відіграли «Опис України» французького інженера Гі де Боплана і складена ним карта України. З'явились також праці, які узагальнювали досвід сільського господарювання (книга з бджільництва, 1614 p.).

     Вдаючись  до технічних запозичень, місцеві  умільці створювали і власні оригінальні  конструкції, механізми, прилади, зброю  (плоскодонні козацькі «чайки», пристосовані до пересування в плавнях і на мілинах; зразки годинників, замків тощо).

     Отже, за несприятливих умов литовсько-польського панування, відсутності власної  держави українцям вдалося долучитися до передових гуманістичних європейських ідей і досягнень наукової думки, створити і розвинути власну систему освітніх закладів, друкарень., що стали носіями наукових знань, сприяли появі освічених людей, проникненню технічного прогресу в матеріальне виробництво і військову справу. 
Загроза українським етнічним землям з боку Московії, Туреччини та Криму

     Не  тільки Велике князівство Литовське  та Річ Посполита претендували на українську спадщину. Наприкінці XV —  на початку XVI ст. завершився процес формування єдиної Московської держави, яка  також розраховувала розширити  свої кордони за рахунок українських територій і претендувала на роль збирача спадщини колишньої Київської Русі. Це призводило до періодичних сутичок між Москвою, Литвою і Польщею. Так, у 1498 р, відбулося перше російсько-литовське зіткнення, успішне для Росії. У 1500 р. вибухнула нова російсько-литовська війна. У 1503 р. в Москві був укладений мирний договір, за яким до Москви відходили Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським Брянськом та іншими містами, що становило майже третину території литовської держави. Так було покладено початок входженню українських земель до складу Московського царства. З 1504 р. московське керівництво висунуло вимогу передати йому Київ і Смоленськ як спадкоємцю київських князів. Через деякий час внаслідок нової війни між Росією і Литвою, що тривала 10 років (1512—1522), Москва приєднала до себе Смоленську землю, а в 1523 р. — ще й Новгород-Сіверське князівство.

     З XV ст. Україні почала загрожувати  нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. Протягом XIV—XVII ст. Турецька військово-феодальна держава за правління султанів Баязида, Мурада та Махме-да захопила Візантію і весь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди. Основою його зовнішньої політики було пограбування країн-сусідів. За часів правління хана Менглі-Гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей, які раніше належали Литовській державі.

     У 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, змусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на берегах Чорноґо та Азовського морів. Турки побудували кілька фортець, які використовувалися для нападів на українські землі.

     Вже наприкінці XV ст. турки напали на Галичину і Поділля. У1498 р. вони зруйнували галицькі міста Перемишль та Ярослав. Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років XV ст. почали постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брац-лавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV — першій третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).

     За  підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до 1650 р. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн. осіб.

     Незважаючи  на те що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським  ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організувати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.

Информация о работе Економічне становище українських земель у литовсько-польський період