Гетьман Іван Мазепа

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ  І СПОРТУ УКРАЇНИ

кафедра: СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІСТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН 

Дисципліна  «Історія України»

Реферат

на тему: «гетьман Іван Мазепа» 
 
 

                                                                                                   студент 1курс

група 66

                                                                                                    Коваль Василь 
 
 

Київ 2011р. 
 

     Зміст

     Вступ 3

     1. Молоді роки І.Мазепи 4

     2. Гетьманування І.Мазепи 7

     3. Внесок в культуру І.Мазепи 12

     Висновки 16

     Список використаної літератури 18 
 

     Вступ

     Іван  Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Колединський (1639 —21 вересня 1709) — гетьман України в 1687—1709 рр. Спочатку вважав можливою співпрацю з Москвою, але політика Петра I в Україні в період Північної війни призвела до розриву Мазепи з Росією. У 1708 р. уклав угоду з Карлом XII про приєднання до антимосковської коаліції. Після поразки шведської армії під Полтавою емігрував. Помер у Бендерах, похований у Галаці.

     Із  часу встановлення над Козацькою  Україною зверхності Москви остання  прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І  все ж козацькі гетьмани виступали  за збереження того, що лишилося від  прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи  лояльність до Москви, переконають  царів у своїй надійності й  дістануть згоду на автономію.

     Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування  Івана Мазепи — одного з найвидатніших  і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою  у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись  у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві  й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського  посланця в Козацькій Україні.  

     1. Молоді роки І.Мазепи

     Мазепа  народився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, недалеко від Білої Церкви, який польський король Зігмунд-Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

     Батько  Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж  із великої української родини Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

     Дата  народження Мазепи не точна; вважається, що це приблизно 1640 рік.

     Щодо  його дитячих літ, то теж мусимо задовольнятися здогадами. Зате уявою можемо легко  змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав  у добі невпинних боїв козаків  із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися  їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які, напевно, вабили нащадка козаків. А  при цьому він не занедбував своєї  освіти. Адже належав до інтелігентної  рідні, де наука була завжди в пошані. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагнена індивідуальність. Мати вислала його на студії до Києва, де тодішні школи були прославлені на весь європейський Схід. Вчили там професори, що закінчували свої студії на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії "Ля Флеш", звідки запозичив методи навчання.

     Мазепа  студіює три роки риторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів  пером, у хвилинах дозвілля писав  вірші й цікавився всіма родами літературної творчості.

     Коли  закінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Мазепа зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонити серця[11, c. 82-83].

     Новий польський король Ян-Казимир, син  Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західною цивілізацією, підтримував з нею  зв'язки з практичних оглядів. Мав  звичку висилати щороку на чужину трьох  талановитих хлопців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа також потрапив до цих обранців. Він відвідав Німеччину, Францію та Італію, бажаючи так само, як пізніше Петро I, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і повернувся з чужини як людина світового знання та поглядів.

     У 1659 р. він знову при дворі Яна-Казимира ще у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародної  політики надали зовсім інший напрям його бурхливій долі.

     Шляхта  не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухнула  нова війна. На цей раз Україна, що мусила наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Ян-Казимир опинився у скрутному становищі: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян-Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа допомагав йому усіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипломатичні місії в Україні, з якими він вдало впорався.

     Спочатку  Мазепа був ротмістром надвірної  корогви (командиром гетьманської гвардії), а згодом виконував обов’язки  генерального осавула. Мазепа брав участь у війні Дорошенка, як союзника Туреччини  проти Польщі (похід у Галичину 1672р.), а головне відбував дипломатичні місії, зокрема до Криму (1673р.) й до гетьмана І. Самойловича (початок 1674р.). посланий влітку 1674р. до Криму й Туреччини, Мазепа попав у полон до запорожців, які видали його Самойловичеві; Мазепа скоро здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його “гетьманським дворянином” і не раз посилав його у різних державних і приватних справах до Москви. Мазепа брав також участь у Чигиринських походах (1677 – 1678рр.). 1682р. Мазепа був призначений на генерального осавула. Разом з політичними впливами росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в суміжних землях Московщини. Авторитет Мазепи і на Україні, і в Москві стояв так високо, що коли скинули Самойловича, рада на річці Коломаці 25 липня 1687р., за згодою московського уряду, обрала його гетьманом. Тоді ж було укладено новий українсько-московський договір, який визначив подальші відносини двох держав.

     Політична програма Мазепи визначилася ще в  часи Дорошенка і Самойловича. Він  твердо стояв на ґрунті української  козацько-гетьманської державності  і соборності українських земель. Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були: об’єднання українських  земель, насамперед Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України у складі єдиної української держави і встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського  типу, із збереженням традиційної  системи козацького устрою[9, c. 111-113].

      2. Гетьманування І.Мазепи

     Протягом  майже всього 21-річного гетьманування  Мазепа проводив традиційну для гетьманів  Лівобережної України політику. З  послідовністю він зміцнює становище  старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим дарам  від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він будує  по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянській колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

     Його  відкрита й послідовна підтримка  старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти  гетьмана. Оголосивши, що настав час  повстати проти старшини, яка «смокче  народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади  Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість  допомоги татари стали грабувати  населення, популярність Петрика серед  народу похитнулася й повстання  згасло.

     Своєю досвідченістю в міжнародних  справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

     Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким  повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після  того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати  звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь. Захар Іскра. Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак у 170му році полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра I — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра I наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

     Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так  спритно підтримував, з'являється  напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини[3, c. 53-56].

     Під час війни цар висунув перед  українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб  захищати свою землю від безпосередніх  ворогів — поляків, татар і  турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро I поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

     Війна викликала ремствування також серед  українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і  селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому  населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман  став відчувати загрозу, коли пішли  поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею[2, c. 134].

     Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане  з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав  Лещинський став погрожувати нападом  на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для  гетьмана останньою краплею. Петро I порушив зобов'язання обороняти  Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати  вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти  спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько  З тис. козаків і провідних  членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені  у пакті, підписаному наступної  весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав[17, c. 11].