Гетьман Іван Мазепа

     Петро I дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через  кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин  напав командуючий російськими  військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про  бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські  війська, заарештовуючи й страчуючи  за найменшою підозрою в симпатіях  до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро I наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 2 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад  Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в  них настороженість. Тому велика частина  українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала  на бік гетьмана, були запорожці. Хоч  вони й часто сварилися з ним  за потурання старшині, та все ж  вважали Мазепу меншим злом порівняно  з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного  пійманого запорожця.

     Протягом  осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові  сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні  позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася  Полтавська битва — одна з найважливіших  битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро I, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер  забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися  на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро I вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

     Втікаючи  після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля міста  Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер[1, c. 198-200].

      3. Внесок  в культуру І.Мазепи

     Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої  Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими  були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому  з високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії і  в Падуанському університеті, відвідав кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична  ерудиція Івана Мазепи викликала  захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником  найкращої в Україні великої  і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними  виданнями на багатьох мовах.

     Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Навіть у старшому віці міг закохатися пристрасно, сильно й глибоко, наче юнак. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. його розумна, змістовна розмова  або виступи й висловлювання  втілювалися в елегантну, яскраву, образну, емоційну форму. Іван Мазепа володів  особливими чарами. Може, це була якась  концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе, але  він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи  їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру.

     І над усім панували його могутній дух  і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий  європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв із 1687 до 1709 р. біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність  якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й  тероризувала, остаточно знищивши в 1764 р[13, c. 56-57].

     З самого початку свого гетьманування  Іван Мазепа виявив себе як великий  покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, котрі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдарував її маєтностями. У 1693 р. наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися».

     Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб, близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі  мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а, можливо, й витончений художній смак гетьмана втілилися в цих церквах. Він  відновив Києво-Печерську лавру, обніс  її монументальною кам'яною стіною, поставив дві гарні брами (Економічну й  так звану Святу) з церквами над  ними.

     Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом знову обновив Софійський собор і побудував Софійську  дзвіницю, яка збереглася до нашого часу. В Пустинно-Миколаївському монастирі  в Києві вибудував у 1690 р. нову величаву церкву св. Миколая (у 1831 р. була обернена у військовий собор). У ризниці  на стіні вівтаря тривалий час  залишався портрет Мазепи як «зиждителя храма», хоч у ньому гетьману проголошували  анафему. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі, яку  згадував у своїх творах Тарас  Шевченко.

     Ім'я  Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через  те, що робив дорогоцінні дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі  переслав срібну плиту, художньо вироблену, з гравіюванням, очевидно італійського майстра, яку використовували замість  антимінса. На його ж кошти був  надрукований арабський переклад Євангелія.

     Жодного українського гетьмана не славили так  сучасники, як Мазепу — видатного  протектора українського культурного  й духовного життя. Нікому з гетьманів  не було присвячено стільки панегіриків, поем і драм. В Україні статті про Івана Мазепу, в яких робляться  спроби об'єктивно висвітлити життєвий шлях цього видатного діяча й  водночас неоднозначну постать нашої  історії, почали з'являтися з 1988 р. І  все ж деякі автори досі не скинули  з очей імперської полуди, над ними ще тяжіє хибний марксистсько-ленінський постулат, згідно з яким «класова боротьба є рушійною силою розвитку суспільства».

     Водночас  виявилися ознаки протилежної тенденції  — прагнення перетворити Мазепу на ікону, ідеалізувати його, приписати  йому риси, яких у нього не було. При  цьому дещо з його характеру замовчується. Проте Іван Мазепа цього не потребує. Велич українського гетьмана, борця  за незалежну самостійну Україну  не зменшиться, коли ми розкриємо його особу такою, якою вона була насправді, з усіма її гранями. Звісно, окремі з них можуть бути нам і не до вподоби. У боротьбі за владу, за збереження та утвердження свого гетьманства  він вдавався до таких засобів, які  не заслуговують на схвалення. Бувало й так, що межа між дипломатією  та інтригами зникала.

     Іван  Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в  Україні аристократію з середовища козацької старшини й української  шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав  зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас видавав універсали, наприклад 1691, 1692, 1701 рр., в яких прагнув  захистити інтереси посполитих селян  і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

     Саме  Мазепа першим виплекав ідею самостійної  незалежної української держави, підняв цю ідею на височінь загальнонаціональної історичної мети. Мабуть, неможливо  з'ясувати, коли виникла і як розвивалася  ця ідея в Мазепи. Завжди дотримуючись принципу улюбленого автора Макіавеллі — «таємниця — це душа справи», він виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри абсолютно від усіх. Мазепа поводив себе надобережно, оскільки ризик був величезний в умовах складної політичної й військової ситуації в Україні. Саме в часи руїни він  повернувся на Батьківщину й залишився  там назавжди[18, c. 32].

      Висновки

     Протягом  майже всього 21-річного гетьманування  Мазепа проводив традиційну для гетьманів  Лівобережної України політику. З  небаченою послідовністю він (зміцнює  становище старшини, роздавши їй понад  тисячу дарчих на землі. Не забуває  він і про власні інтереси. Завдяки  щедрим дарам від царя Мазепа накопичує  близько 20 тис. маєтків і стає одним  із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих  прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель  православ'я, він будує по всій Гетьманщині  цілу низку чудових церков, споруджених  у пишноту стилі, що його часом  називають мазепинським, або козацьким, бароко. За Мазепиного гетьманування  Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити  нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і  друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей  користуватися благами освіти».

     Проте якщо київські спудеї та духовенство  складали на його честь захоплені  панегірики, то селяни й козацька чернь  мало що доброго могли сказати  про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас  та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла  у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, котрий мав широкі політичні  зв'язки, втік на Січ і став піднімати  там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров і  «визволити нашу батьківщину Україну  з-під влади Москви», Петрик у  своїх намаганнях утворити незалежне  Українське князівство заручається  підтримкою кримських татар. Проте  коли замість допомоги татари повернули  проти нього й стали грабувати  населення, популярність Петрика серед  народу похитнулася й повстання  згасло.

     Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати  в покорі ненаситну й підступну  старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку.—  все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро I, гетьман  уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав  царю активну допомогу в грандіозних  походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова  — ключової турецької фортеці  на Азовському морі. Старіючий гетьман  також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських  справах: згодом між ними виникла  тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували. що «цар скоріше  не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого  і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

      Список використаної літератури

     1. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. Шаблі кар’єри. // Історичні постаті  України. – О., 1993. – с. 196-306.

     2. Гетьман Іван Мазепа і Москва (постановка питання) // Оглоблин  О. Студії з історії України.  – 1995. – с. 131-161.

     3. Гетьман України – Іван Мазепа // Альманах “Нового шляху”. –  1959. – с. 53-56.

     4. Горбач О. Універсал гетьмана  Івана Мазепи з 10.XII.1700 р. // Укр.  історик. – 1987. - № 1-4. – с. 67-69.

     5. Жила В. Гетьман Іван Мазепа  під турецькою опікою: історія  й оцінка // Альманах “Новий шлях”.  – 1994. – с. 96-111.

     6. Зоренко Ю. Остання пісня Мазепи. (Балада) // Альманах УНС. – 1993 –  с. 151-153.

     7. Луців В. Гетьман Мазепа і  його співпрацівники (Будівничі  мазепинської держави) // Визв. Шлях. – 1963. - № 6. – с. 623-636.

     8. Луцький Ю. Шевченкові зустрічі  з Мазепою // Сучасність. – 1986. - № 12. – с. 41-49.

     9. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в  працях М. Грушевського. I Вступ  // Укр. історик. - 1984. - № 1-4. – с. 111-122.

     10. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в оцінці М. Костомарова // Укр. історик. – 1986. - № 3-4. – с. 5-14.