Гетьманщина

Мазепа

1687 року новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини. За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була створена нова титулована козацька аристократія — знатні товариші, встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину та елементи кріпацтва. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепа до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати російський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в 1695–1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки запорожців і татар.

1699 — Повстання Палія

1704 — Похід Мазепи на  Правобережжя

1708 — Союз з Швецією  → розкол старшини.

1708 — Батуринська трагедія, Битва під Полтавою

1710 — Конституція Пилипа  Орлика

Занепад

1715 — ліквідація виборності  посад.

1722 — Малоросійська колегія  (перша)

1723 — Арешт Полуботка

1728 — Рішительні пункти (Апостол)

1734 — Правління гетьманського  уряду (Шаховський)

1750 — відновлення гетьманства  (Розумовський)

1754 — ліквідація українсько-російського  митного кордону

1764 — ліквідація гетьманства,  Малоросійська колегія (друга)

1781 — ліквідація полково-сотенного  устрою, утворення намісництв

1783 — закріпачення селян

1791 — місія Капніста  до Прусії з метою відновлення незалежності

 

Адміністративний поділ

Полковий устрій України

Богдан Хмельницький з  полками, що позначені булавами (18 століття).

В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва. Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. Курені об'єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200–300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складав з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими — органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана.

Полки за Крипякевичем

На 1649 рік в Гетьманщині нараховувалося 21 полк. Білоцерківський полк, Борзнянський полк, Брацлавський полк, Гадяцький полк, Іркліївський полк, Ічнянський полк, Кальницький полк, Канівський полк, Київський полк,  Корсунський полк, Лубенський полк, Могилівський полк, Паволоцький полк, Переяславський полк, Полтавський полк, Прилуцький полк, Сосницький полк, Уманський полк, Черкаський полк, Чернігівський полк, Чигиринський полк, Запорозька Січ.

Гетьманщина (1750)

Після Андрусівського розколу та скасування полкового устрою на Правобережжі, Гетьманщина продовжила існувати лише на Лівобережжі. На 1712 рік вона складалася з 10 полків: Гадяцький полк, Переяславський полк, Київський полк Полтавський полк, Лубенський полк, Прилуцький пол, Миргородський полк Стародубський полк, Ніжинський полк, Чернігівський полк.

Столиця держави розташовувалася  на місці гетьманської резиденції. За час існування Гетьманщини  нею були міста Чигирин, Батурин, Глухів. Тут зберігалися державні клейноди — гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького.

 

Державний устрій

Влада: Гетьман та Генеральна старшина

Система влади в Гетьманщині  була закладена під час Хмельниччини. В середині 17 століття вона нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. З кінця 17 століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої.

Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.

Верхівку влади складала генеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входили наказний гетьман, обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.

Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта  станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням.

Військо

Козаки та Військові звання Україна

Козак-переможець

Міжнародні  відносини

Кримське ханство - українсько-кримськотатарські відносини

Молдова - українсько-молдовські відносини. Розанда Лупул

Московія - українсько-російські відносини

Березневі статті · Переяславські  статті · Слободищенський трактат  · Батуринські статті · Московські статті · Глухівські статті · Корсунська угода · Острозька угода ·  Конотопські статті · Коломацькі статті · Московські статті (1689) ·  Решетилівські статті · Рішительні пункти

Пруссія - українсько-німецькі відносини

Після ліквідації Гетьманщини московським царатом колишня козацька старшина делегувала Василя Капніста до Пруссії в 1791 році. Він намагався встановити контакти з Евальдом Фрідріхом фон Герцбергом щодо надання допомоги антиросійському повстанню в Україні.

Річ Посполита - українсько-польські відносини, українсько-білоруські відносини та українсько-литовські відносини

Зборівський договір · Білоцерківський мир · Гадяцький договір · Підгаєцька угода

Трансільванія - українсько-угорські відносини та українсько-румунські відносини

Швеція - українсько-шведські відносини

Корсунський договір · Шведська угода · Конституція Пилипа Орлика

Османська імперія - українсько-турецькі відносини

Корсунська угода

Населення

Українці

Населення Гетьманщини в  часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн осіб. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству.

В часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося  населення Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674–1678 років, населення  подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Самойловича  на Лівобережжя та Слобожанщину. Частина  біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь.         Населені пункти й рештки фортифікацій були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Дорошенка. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московії, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До 18 століття район Подніпров'я залишався незаселеним.

В гетьманування Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього 18 століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів — бунчукового, значкового і військового — сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти 17 століття, використовувала шляхетські герби.      

На момент ліквідації в  Гетьманщині проживало 1 027 928 чоловіків. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків — 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.

Шляхта мала майнові прерогативи  і не була зобов'язана до військової служби. На середину 17 століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.

Міщани зберігали при  собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50 — 80 % міського населення покозачилося. Проте у 18 столітті, через кристалізацію козацького стану, існував бар'єр же між міщанами й козаками.     Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. До підсусідків належало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей — 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей — 25 000 осіб, до селян інших категорій — 25 000 осіб.

Економіка

Фінансами Гетьманщини завідував  генеральний підскарбій, який очолював Військову скарбницю, перейменовану на Генеральну скарбову канцелярію. В часи головування Хмельницького фінансові справи гетьман контролював особисто. Скарбниця поповнювалася за рахунок прикордонного торгового мита на товари експорту й імпорту. Населення платило також натуральну данину на військо, поземельний чинш, податки за виробництво алкогольних напоїв, за користування млинами, оренду, рудні і дігтярні, продаж тютюну. Ймовірно Хмельницький намагався карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 і 1652 роками.

Певне уявлення про вартість грошей і товарів в другій половині 18 століття дають описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку 1766 року. Так, хата рублена з сінями і прикомірком коштувала від 10 до 25 карбованців, комора рублена — 3 карбованців., віз під коней — 40 — 50 копійок, плуг — 12 копійок, відгодована свиня — 1,5 карбованці, вівця — 50 копійок., гуска — 10 копійок, курка — 2 копійки, кожух звичайний — 1,2 карбованці., смушева шапка — 30 копійки, чоботи — 20—30 копійок.

Релігія

Київська митрополія (1620—1685), Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату та Київська митрополія (1686–1770)

Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування було православне християнство. Козацькі землі входили до складу Київської митрополії, що підпорядковувалася Константинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолював Сильвестр Косів (1647–1657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита — Діонісій Балабан (1657–1663) та Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663–1675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осіти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитом Антонієм Винницьким (1663–1679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі цих господарювали намісники митрополичного престолу Лазар Баранович (1659–1661, 1670–1685) і Мефодій Филимонович (1661–1668). Наприкінці 18 століття лінія правобержних архіпастирів перервалася, а частина населення прийняла греко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя.  

Починаючи з середини 17 століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополію Московському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина» Івана Самойловича, в липні 1685 року, за дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Незважаючи на саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни і гетьманські посланці обрали митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріарх Йоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинополського патріарха Діонсія, добилися від нього передачі московській патріархії Київської митрополії[9]. Наступники Гедеона — Варлаам Ясинський (1690–1707) та Йоасаф Кроковський (1708–1718) вже висвячувалися в Москві. Загалом, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було сприйнято українськими ієрархами позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в «Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями.