Киевская Русь

З VIII ст. іноземні джерела  починають вживати для позначення племен полян та сіверян назву  «Русь». Походження цього тер міна до кінця не з'ясовано, але головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від шведського (норманського, варязького) племені, яке  прийшло на східнослов'янську територію; 2) теорія місцевого походження цього  терміна. Це знаходить підтвердження  в топоніміці України (назвах місцевостей  і річок, наприклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу — Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вживався стосовно Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто в етнічному плані він стосувався тих племен, які започаткували український народ.

Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських  племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською  Руссю. Існують три основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу 3) 3) Теория анти норманистов ( Ломоносов). Норманська теорія була висунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст., яка стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повесть временных лет», в якому йде мова про запрошення до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. В процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи племен перетворюються в племінні княжіння (VIII ст.) Не можна заперечувати, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклавши початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їх приходу), а скоріш за все, каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.  
У другій половині IX ст. у Східній Європі сформувалися три значні політичні утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією, Славією та Арсанією. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна частина східнослов'янських земель з центром у Ладозі; Артанія — нинішня Тамань. 
 
Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція. 
 
 
История К. Р. условно делится на 5 этапов. 1-й этап (до 882) - образование феодального государства со столицей в Киеве, которое охватывало ещё не всех восточных славян и ограничивалось территорией племён полян, руси, северян, древлян, дреговичей, полочан и, возможно, словен. 2-й этап (882-911) - захват власти в Киеве Олегом, по всей вероятности, предводителем варяжской дружины (см. Варяги), 3-й этап (911-1054) - расцвет раннефеодальной монархии К. Р., обусловленный подъёмом производительных сил, развитием феодальных отношений, успешной борьбой с кочевниками-печенегами, Византией и варягами. В этот период К. Р. объединила почти все восточнославянские племена, 4-й этап (1054-93) - появление первых ощутимых элементов распада К. Р. Одновременно происходит рост производительных сил, связанный с прогрессивной ролью феодальной формации в это время, 5-й этап (1093-1132) - усиление феодальной монархии, так как князья в связи с натиском половцев в конце 11 в. стремились консолидировать свои силы. Снова создаётся более или менее единое государство, но развитие феодальных центров, возросшая роль бояр усиливали стремление его отдельных частей к самостоятельности. В 1132 К. Р. распалась, начался период феодальной раздробленности.

У 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик  стає князем у Новгороді, створивши  базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879 р. влада переходить до Олега (Хельга), який у 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда і Діра і об'єднує основ ні східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. У 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя й уклав досить вигідну угоду з Візантією. За договором 907 р. греки повинні були заплатити величезну контрибуцію — по 12 руських гривень за кожну уключину, 2 тис. руських човнів і додатково виділити спеціальні фонди для найважливіших руських міст (Києва, Чернігова. Переяслава та інших). З цих фондів візантійський уряд повинен був заплатити за їжу для купців цих міст за весь час їх перебування в Константинополі, а також за вантажити їх човни провізією для зворотного шляху на Русь. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., за яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї країни проти громадян іншої. Передбачалося надання допомоги тим купцям, корабель яких зазнав аварії. Договір 907-911 pp. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, що не поступається перед Візантійською імперією, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні грекам. 
 
Лінію на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега — князь Ігор (Інгвар) — 912-945 pp. Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. У 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигідну, ніж та, що була укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням збору податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їжджаючи країну (так зване «полюддя»). У листопаді князь з дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися назад. Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян, які, обурившись з цього приводу, вбили його. 
 
Його вдова Ольга, яка стала княгинею (945-964 pp.), жорстоко помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини — «уроки», місце їх збору — «погости». Ольга прийняла християнство, майже 20 років мирно правила державою, приділяючи основну увагу внутрішнім справам. У добу середньовіччя, коли скрізь панувала фізична сила, а кожен володар був, перш за все, воєначальником, Київський престол займала жінка, яка головним чином мудрістю, а не силою управляла своєю великою державою. При ній значно зміцніло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель. У результаті виникли нові замки, центри феодального землеволодіння. Найбільшим земле власником була сама княгиня Ольга: їй належали місто Виш-город біля Києва, село Ольжичі у районі Десни, кілька сіл біля Новгорода. Вона здійснила дві важливі дипломатичні місії в Візантію і Німеччину, зміцнюючи престиж Руської держави. 
 
У 946 р. Ольга відвідала Константинополь. У складі її посольства було більше 100 осіб (у тому числі 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі). Ольга вела переговори з імператором Костянтином Багрянородним, обговорювались торгово-економічні стосунки, а також проблеми християнізації Русі. 
 
Князювання Ольги — важливий етап у розвитку державності Русі, коли відбулося одержавлення племінних княжінь, перетворення земель племінних князів в державну територію Київської Русі. 
 
Ольга передала владу своєму сину Святославу (964-972 pp.), який основну частину свого правління провів у походах. Він під корив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, включив у свої володіння землі Північного Кавказу. Сучасники порівнювали Святослава з барсом за швидкість руху його війська. Спочатку візантійці запросили Святослава для боротьби з болгарами, згідно зі своєю тактикою нацьковувати варварів на варварів. Святослав як розумний політик попросив субсидії для підготовки до болгарського походу. Йому надали 1500 фунтів золо та як завдаток. Святослав легко розбив болгарську армію, але, на здивування візантійців, не збирався покидати Болгарію і на віть хотів перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї, який був перехрестям торгових шляхів. Протягом 969-970 pp. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але в 971 р. ситуація змінилася, імператор зміг зібрати велике військо і взяв в облогу фортецю Доростол, де знаходився Святослав. Тримісячні бої ослабили обидві сторони. Після переговорів Святослав змушений був відмовитись від завойованих земель і зобов'язався допомагати Візантії в боротьбі проти арабів. У договорі нічого не зазначалось про виплату Візантією данини. За це імператор не перешкоджав відходу руського війська зі зброєю і повинен був надати йому продовольство. Проте візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів з трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу, напали на невеликий загін Святослава і він загинув у нерівній битві. Куря, хан печенігів, наказав зробити з його черепа кубок, який покрили золотом та сріблом. На чаші був зроблений напис: «Чужого шукаючи, своє загубиш». Російський історик М. Карамзін порівнював Святослава з Олександром Македонським, називав його рівним героям Гомера. Святослав активно включився в міжнародні відносини, намагався відігравати в них значну роль, його ім'я гриміло по всій Європі. Але постійний відтік людей і матеріальних ресурсів ослабляв державу.

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління  князів Володимира Великого (978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км2 і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн. осіб. Ураховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Окрім слов'ян, до неї входило ще понад 20 різних народів. 
 
Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, по садників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету-сюзеренітету. 
 
Значну роль у політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярне військо). Узагалі збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо проведення політики. Київська дружина ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг включати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав корисним. З дружини виходили представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі. 
 
Певний час продовжує існувати віче (народні збори), в якому брали участь голови родин з жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри та «старці градські». Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. Віче збиралося не регулярно, тільки для вирішення найгостріших питань організації оборони і походів, опозиції діям князя. На вічах голосів не підраховували — перемагали ті, кого явно було більше. Зі зміцненням влади князів віче поступово відмирає. 
 
Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і від повідали вони теж тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький — соцький — десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками, мечниками, отроками. 
 
Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. 
 
Кожна «земля» концентрувалася навколо столиці — «міста». Усі інші міста в землі вважалися тільки «пригородами», тобто меншими містами. Сільські райони були відомі як «волості». Це термін, що означає «влада», використовувався для позначення сільського району тому, що він управлявся столичним містом. Князь представляв монархічний аспект у Київській Русі, дружи на — аристократичний, а віче — демократичний. 
 
За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни тощо) і з'являються територіальні: кияни, чернігівці. Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів. 
 
Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним принципом), збирання данини для утримання апарату влади. Території племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється його система управління. Ранньофеодальний характер держави виявлявся у тому, що власність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля належала панівній групі загалом, князеві з дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян обмежувались сплатою данини; зберігав ся звичай «кровної помсти»; для вирішення найважливіших питань населення збиралося на загальні збори — віче; для оборони скликалося народне ополчення. 
 
Київська Русь складалася з різноманітних елементів, племен зі своєю культурою, релігією, тому Володимир шукає об'єднуючі чинники, особливо в ідеологічній сфері. Спочатку він реформує язичницьку релігію, зводить її до 6 богів, але потім звертається до християнства. Йому імпонувала ідея, яку вже втілили в сусідніх державах: єдиний бог в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Вибір впав на християнство в православному варіанті, оскільки воно було поширене у Візантії — найближчій сусідці Русі, яку київські князі певною мірою намагалися копіювати. Очевидно, що Володимиру подобалося те, що ця церква знаходиться під контролем держави, проповідує тезу про те, що будь-яка влада від Бога. У 988 р. Володимир охрещує Русь, за що його церква потім оголошує рівноапостольним, «святим». Князь призначив 1/10 (десятину) своїх доходів на утримання церкви. Введенням християнства Володимир підніс міжнародний авторитет Русі, сприяв поширенню культури в багатьох аспектах (архітектура, освіта, мораль). Проте прийняття християнства в православному варіанті істотно віддалило Русь від Західної Європи, де панував католицький варіант християнства і багато в чому детермінувала подальший розвиток та історію Русі-України.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла  остаточному розкладу родового  ладу й формуванню та зміцненню  нових феодальних відносин у  східних слов'ян. Християнство, сформоване  як релігія класового суспільства,  освячувало владу панівної еліти,  соціальну диференціацію та всю  феодальну систему. Водночас воно  рішуче стверджувало рівність  усіх перед Богом, чим закладало  принципово нові підвалини в  ідеологічні моделі майже всіх  соціальних рухів, у тому числі  антифеодальних.

2. Православ'я стало  надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства  сприяло зростанню міжнародного  авторитету держави. Хрещення  Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом  християнства поступово відбулася  докорінна зміна світобачення  та світосприйняття населення  Давньоруської держави. Особливістю  язичницького світогляду було  обожнення природи. Язичництво  пригнічувало людську душу і  виховувало страх перед природними  силами. Оголошення християнством  Бога надприродною силою, яка  керує світом, докорінно змінило  ситуацію, позбавивши людину цього  страху. Поступово відбувається  зміна акцентів у релігійній  вірі: він переноситься із зовнішнього  на внутрішній світ людини, внаслідок  чого людина отримує свободу  вибору поведінки. Справедлива  розплата чекає в потойбічному  світі. Такі якісні зміни помітно  вплинули на звичаї та мораль  ранньофеодального суспільства:  певною мірою пом'якшилися стосунки  між людьми, було усунено полігамію,  засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала  якісно нові підвалини в культурній  сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття  християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій  та процесів:

1. Православна церква  не стала справжнім гарантом  захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній  владі. Це зумовлено насамперед  візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським  самодержцям підім'яти під себе  духовну владу. По-перше, відповідно  до візантійських канонів, церква  мала підпорядковуватися світській  владі, тоді як за католицизму  навпаки — світська влада підкорялася  духовній. По-друге, відсутність  целібату (обов'язкова безшлюбність  у католицького духовенства) не  давала змоги духовенству православному,  переобтяженому сім'ями, законсервованому  практикою передачі своєї професії  в спадок, ні поповнювати свої  кадри за рахунок здібних людей  з низів, ні стати справжнім  духовним опонентом світській  владі. По-третє, православна церква  не одержувала такої могутньої  підтримки ззовні, яку мала завдяки  діям Папи Римського католицька  церква, і тому православ'я не  могло стати перешкодою на  шляху створення російськими  правителями системи загального  підкорення державі всіх сфер  суспільного життя.

2. Прилучення до  багатств світової культури було  обмежене. На противагу країнам  Західної Європи, а також слов'янським  державам Польщі та Чехії, де  утвердився західний католицький  варіант християнства і мовою  богослужіння та церковної літератури  була латина, на Русі церковна  служба правилася слов'янською  мовою. Безумовно, це сприяло  швидкому поширенню нової релігії  серед населення, але водночас  помітно звужувало русло культурного  потоку, адже прилучення до світової  культури відбувалося, головним  чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.