Киевская Русь

Отже, запровадження  християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло  формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню  міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

 
 
Велику увагу приділяв князь Володимир  добродійності, допомоги злиденним  і вбогим. Він велів постійно роздавати  й навіть розвозити їм їжу й  питво, одяг і гроші. 
 
Бенкети — важлива риса руського соціального життя з незапам'ятних часів — тепер набули нового значення — як святкування нових для Русі християнських свят. Гостинність князя вражала уяву народу більше, ніж що-небудь інше й у всіх ранніх билинах оспівуються його розваги з богатирями й іншими людьми. Саме як розумний хазяїн Володимир переважно фігурує в давньоруському фольклорі, у пам'яті народу він залишився як «Красне Сонечко». 
 
Для поширення освіти Володимир наказав зібрати дітей з кращих сімей і послати їх до школи «в книжное учение». 
 
Володимир запровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі порушення християнських норм, як «умикання» нареченої, двоєженство, шлюб між особами, які знаходяться у близькому родстві, розлучення, майнові суперечки між чоловіком і жінкою, побої та бійки в сім'ї, а також ведівство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій системі суспільства. 

Володимир уклав мир з  булгарами, які підтвердили його характерною формулою: «Так буде мир між нами доти, поки камінь не попливе, а перо не потоне». 
Велику увагу приділяв Володимир зміцненню рубежів своєї держави, захисту її від нападів ворогів. За його вказівкою була створена складна і розгалужена система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км. 
У міжусобній боротьбі, яка розгорнулася після смерті Володимира, переможцем вийшов його син Ярослав Мудрий. Він розширив свої володіння на півночі, заснувавши на Чудському озері місто Юр'єв, у 1036 р. остаточно розгромив давніх ворогів Русі печенігів. На честь перемоги в Києві було збудовано знаменитий Софійський собор, а при ньому — першу бібліотеку на Русі. З іменем Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури. Літописець пише, що Ярослав «часто читав книги вдень і вночі». Книжкові майстерні були відкриті в найбільших містах. У 1037-1039 pp. створено перший літописний звід, який називається давнім. Ярослав заснував Києво-Печерську лавру, митрополію у Києві, прагнучи звільнитися від впливу Візантії (1051 p.). Велику увагу приділяв Ярослав розбудові Києва — своєї столиці. Київ стає суперником Константинополя, його населення сягає близько 50 тис. Лондон досяг цієї цифри лише через 100 років. В місті було 8 ринків, 400 церков. Земляні вали навколо міста мали довжину 3,5 км, висоту 14 м, а товщину — 30 м. На них стояли високі дубові стіни. Головний в'їзд у місто був через Золоті ворота. 
 
Одним з головних досягнень Ярослава, за що його, очевидно, й прозвали Мудрим, стало зведення основних норм тогочасного права в збірник законів «Руська правда». її норми не передбачали рівності перед законом різних верств населення, а забезпечу вали привілейоване становище феодалів та їх оточення. Наприклад, життя смерда оцінювалось законом в 16 разів менше, ніж життя князівського тіуна. Велика увага приділяється закріпленню і захисту феодальної власності на землю, особливо князівської. «Руська правда» передбачала відповідальність за нанесення людині каліцтва, ран та побоїв, образи. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родича. Переважаючим видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна вилучала ся на користь князя, друга у вигляді компенсації за причинений злочином збиток йшла потерпілій стороні. Вищою мірою покарання був так званий «потік і пограбування». Він призначався за вбивство в розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця (пограбування) і вигнання його разом з сім'єю з общини (потік), що прирікало їх на загибель або рабство. Смертна кара і калічницькі покарання цим кодексом не передбачалися. 
 
Розшук злочинця відбувався за допомогою «заклику», «зводу» і «гоніння сліду». Про пропажу потерпілий оголошував на торжищі («заклик»). Якщо протягом трьох днів пропажу знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем і сплачував штраф. «Звід» був процедурою розшукування кінцевого злодія, коли шляхом дізнання, очних ставок прослідковувався весь ланцюжок руху вкраденої речі і встановлювалась особа зловмисника. «Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Використовувались такі види судових доказів як свідчення послухів (свідків доброї слави сторони), видоків (свідків факту), речові докази, «суди Божі». До «суду божого» відносили судові клятви, різні випробування (залізом чи водою), судовий поєдинок (хто переміг у фізичному єдиноборстві — той і правий). У Київській Русі не було регулярних загонів, які б охороняли правопорядок. Порядок в князівському палаці та навколо нього підтримувався молодшими членами дружини, в маєтках бояр — управите лями та сторожами. У великих містах тисяцький та його підручні повинні були попереджувати тяжкі злочини та бунти. 
 
На Русі склалася палацово-вотчинна система ведення господарства, коли державою керують ніби феодальною вотчиною. Керівництво державою є ніби продовженням управління доменом великого князя київського. 
 
Ярослава називали «тестем Європи» — він породичався з багатьма королівськими родами. Свого сина Всеволода він одру жив з дочкою імператора Візантії Костянтина Мономаха; одна дочка — Ганна вийшла заміж за французького короля і навіть деякий час правила Францією; інша — за норвезького короля; його сестра була польською королевою тощо. Все це свідчило про високий престиж Київської Русі і великий авторитет самого Ярослава Мудрого

В період централізації  держави Київський великий князь  стояв на чолі Староруської держави. Він здійснював законодавчу, виконавчу  і судову владу. До його повноважень  відносилося призначення державної  адміністрації. Він контролював  її діяльність, виконував функції  воєначальника, сам приймав участь у бойових діях. До його компетенції  включалося здійснення і міжнародної  політики. Право наслідування престолу спочатку здійснювалося за принципом "старшинства" і передавалося старшому братові. Після смерті Ярослава Мудрого провідним став принцип "отчини", тобто передачі влади  старшому синові. При здійсненні влади  князь спирався на військову дружину  та мав ідеологічну підтримку  збоку церкви.

Діяльність князя  спрямовувалася боярською радою. Вона була вищим державним дорадчим органом  і діяла як збори бояр. Разом  із князем вирішувала державні справи та мала вагомий вплив на життя  країни не маючи юридичного оформлення. Склад ради, її компетенція та порядок  проведення засідань залежали від волі князя. Спочатку рада складалася із старших  дружинників. Згодом до її складу було включено найбільших феодалів-землевласників, що мали високі посади в державному апараті, а також представників  вищого духовенства. Компетенція Боярської  ради характеризувалася значним  обсягом повноважень у внутрішній і зовнішній політиці держави. В  галузі внутрішньої політики діяльність ради полягала в обговоренні важливих питань і виданні нових законів. Рада виконувала і судові функції, брала  участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. У відсутність  князя або в разі його смерті на раду покладалися повноваження основного  органу державної влади, який не тільки вирішував усі проблеми внутрішньої  та зовнішньої політики, а й підтверджував  владні повноваження нового князя. В  галузі зовнішньої політики князь разом  із радою обговорювали питання оголошення війни, укладання миру, встановлення союзів з іншими державами.

Отже, до компетенції  боярської ради належало обговорення  всіх важливих державних справ та подання свого рішення для  остаточного затвердження його князем або вічем.

Загальними зборами  міського населення було віче. Участь у них мали право брати всі  дорослі чоловіки, крім холопів. Як правило, на них прибували князь, бояри, єпископ і духовенство. Регулярних вічових зборів не було. Скликалися збори князем у разі потреби. Збори  могли бути скликані одним із бояр, або за ініціативою народу. Компетенція  віче не була точно визначеною. Однак  до їх прерогативи належали питання  війни і миру, прикликання князя  на престол. Іноді віче домагалося зміни  урядовців князя, здійснювало судові функції, переважно для розгляду політичних правопорушень. У головних містах держави вічові збори набирали характеру одного з органів центральної  влади, який конкурував із владою князя і боярською радою. Тому рішення віча були обов'язковими для всієї держави чи окремого князівства.

Однією з форм демократії були княжі з'їзди як вищі органи влади. Вони проводилися особливо в період феодальної роздробленості, коли сила централізованого управління ослабла та зросли міжуосо-бицькі тенденції великих феодалів-землевласників. На з'їзді вирішувалися питання державного устрою, зовнішньої та внутрішньої політики держави тощо. Рішення з'їзду були обов'язковими для всіх князівств, що визнавали над собою владу великого князя.

З розвитком і  посиленням держави здійснювати  всі владні функції великому князеві  ставало дедалі важче. Він об'єктивно  змушений був спиратися на допомогу призначуваних ним військових начальників, адміністраторів і суддів. Поступово  сформувалася так звана десяткова  система управління на місцях, що виникла  з дружинної організації. Місцева  адміністрація складалася з тисяцьких, соцьких і десяцьких. Тисяцькі (або  воєводи в Галичині) були найвищими  урядовцями князя, його намісниками  у військово-адміністративних округах. Очолюючи певний військовий округ" вони відали одночасно податковою системою і фінансами. У великих містах правили посадники. їх добирали із середовища бояр, або інших прошарків феодальної знаті. Як повноправні представники князівської влади на місцях, вони здійснювали судові функції, збирали  мито, відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. Управителями сільських волостей були посадники (волостелі) або старости. Посадники мали найближчих помічників до яких відносилися тіуни, мечники, мостники, вирники тощо. Місцевий апарат управління утримувався за рахунок поборів із населення.

З розвитком феодалізму система управління десятників поступово  змінилася двірсько-вотчинною, при  цьому не існувало різниці між  органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі управлінські важелі зосереджувалися в дворі  князя або боярина. Будь-яка особа, яка належала до князівського двору  або боярської вотчини, завідувала певною ділянкою господарства або прислуговувала князю чи боярину, могла з їхнього  дозволу виконувати й державні функції.

На чолі двору  стояв дворецький, канцелярію очолював печатник, князівським помешканням  завідував покладник. Господарством відали ключники й тіуни. Вони могли виконувати судові та адміністративні функції як княжі судді й намісники. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії, а саме: а) у великокнязівському дворі; б) у володіннях місцевих князів; в) у боярських вотчинах.

Судова влада  в Київській Русі поділялася на світські і церковні суди. Такий поділ було здійснено судовою реформою Володимира Великого. Світське судочинство зосереджувалось  в руках князя та його адміністрації. До компетенції виключно князівського суду відносилися справи, у яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Для вирішення  цивільних справ (розподілу спадщини, суперечки сусідів за межу тощо) князь посилав своїх чиновників. У судовому процесі брали участь писар, слідчі, офіційний обвинувач. З поширенням великого приватного землеволодіння виникали вотчинні суди. Вони здійснювалися  на основі надання феодалам так званих імунітетних судових прав щодо залежних людей: холопів, закупів. У справі холопа рішення такого суду оскарженню не підлягало. Що ж стосувалося закупів, то вони могли подати оскарження вироку до князівського суду.

До компетенції  церковного суду відносилися справи, пов'язані виключно з дотриманням  релігійних правил незалежно від  учасників судового процесу. Розглядалися також: а) цивільні справи, що стосувалися  церковного майна; б) справи про родинні  сварки, двоєженство, чаклунство, знахарство, ворожіння; в) злочини проти моралі тощо. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити в залежності від тяжкості скоєного злочину й статусу церковних людей, які його скоїли.

Отже, на різних етапах розвитку феодалізму в Київській  Русі формою правління була незавершена  абсолютна монархія. Публічну владу  в державі здійснював князь зі своєю адміністрацією. Поряд із князем діяли і такі безпосередні форми  демократії як віче, боярська рада, з'їзд  князів. Існували внутрішні і зовнішні причини, що привели державність  у Київській Русі до занепаду.

Владимир Всеволодович Мономах - тонкий политик, убеждавший князей объединиться для борьбы с половцами. Созванные им для этого съезды князей себя не оправдали (см. Любечский съезд 1097, Долобский съезд 1103). После смерти Святополка (1113) в Киеве вспыхнуло городское восстание. Мономах, приглашенный на киевское княжение, издал компромиссный закон, облегчавший положение должников (уступка восставшим), затем он усилил свои позиции, усмирив новгородцев, и посадил своих сыновей в Переяславле, Смоленске и Новгороде. Он почти единовластно распоряжался всеми военными силами К. Р., направлял их не только против половцев, но и против непокорных вассалов и соседей. В результате половецкая опасность была временно ликвидирована. Но, несмотря на усилия Мономаха, объединить К. Р. не удалось. Объективные исторические процессы продолжали развиваться, что выразилось прежде всего в быстром росте местных центров - Чернигова, Галича, Смоленска и др., тянувшихся к самостоятельности. Володимир Мономах (1053-1125) - видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський 1113-1125). Зумів тимчасово об'єднати під своєю владою більшу частину території Київської держави, припинити князівські усобиці. Автор "Повчання", яке князь адресував своїм дітям. Різко засуджував княжі міжусобиці, закликав до єдності руських земель.

Сыну Мономаха Мстиславу Владимировичу (См. Мстислав Владимирович) (княжившему в 1125-32) удалось ещё победить половцев и выслать их князей в Византию (1129). После смерти Мстислава (1132) К. Р. распалась на ряд самостоятельных княжеств. Начался период феодальной раздробленности Руси.