Контрольна робота з дисципліни: історія України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ  УКРАЇНИ

                   НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  

                                Інститут заочного та дистанційного  навчання    

 

 

 

 

 

 

                                   Контрольна робота

                                                з дисципліни:

                                              історія України                

 

 

 

 

                                                                                                        

 

                                                                                                          Виконала:

                                                                                    Студентка ІЗДН 1 курсу

                                                                                   Семенова Еліна Олександрівна

                                                                                    Напрям 6.020303 філологія

                                                                                     Група №

                                                                                    № зал. Книжки 18.12.0248

 

 

 

План

 

Вступ

Індустріалізація УРСР 1920-1930-х  рр. — форсований процес будівництва  промислових підприємств важкої і легкої промисловості на території  Української РСР з кінця 1920-х  років до 1941 р.

Українська РСР, увійшовши  до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні  ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер усі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.   Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924-1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво  країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно  було привести до "побудови матеріально-технічної  бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

 Недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29-1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів: 53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, ай в суспільстві в цілому.

 

1. Причини проведення індустріалізації.

У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав  від передових країн

НЕП і коренізація сприяли  досягненню СРСР довоєнного рівня розвитку економіки, проте цього була замало. Більшовики прагнули приступити до виконання  стратегічного завдання партії –  побудови соціалізму. Тому на XIV з’їзді ВКП(б) у 1925 р. був взятий курс на індустріалізацію, тобто на перетворення країни з аграрної та відсталої на високорозвинену  індустріальну.

На базі непу промисловий  розвиток СРСР у середині 20-х років  досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак  країна суттєво відставала від передових  капіталістичних держав: значно менше  вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку.

 Курс індустріалізації був спрямований на:

1)забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР;

2) зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; 3)стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).

Причини проведення індустріалізації в Україні:

.    необхідність технічного переозброєння економіки;

·   створення військово-промислового комплексу;

·    створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції;

·   необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо);

·   необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення чисельності робітничого класу.

.   стимулювання неухильного зростання продуктивності праці.

 

Україна визначалася як основний плацдарм проведення індустріалізації в СРСР, оскільки саме в Україні  знаходилися основні вугільні родовища і підприємства металургії.

2.Особливості  проведення соціалістичної індустріалізації  в Україні.

Ще ніколи в історії  будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні  пішли десятки років, то в 1930-х роках щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи російського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща.

 

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися  різні методи. Про господарську діяльність стали говорити, вживаючи військову  термінологію: «прорив на тракторобудівному  фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання  плану змагалися заводи, міста  й навіть республіки. Значною мірою  ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу  пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе виконанню завдань, поставлених партією. До тих. хто  працював із меншим ентузіазмом. застосовували  примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'язків  стали карними злочинами, за які  можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язненим , у сибірських трудових таборах.

 

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася  злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко  супроводжувався разючим безладдям, неумілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.

 

Комуністичний провід України  мав власні підстави критикувати  кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних  планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той  час як російська промисловість  монополізувала виробництво готових  виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову  на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів  скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим  розширенням традиційних промислових  районів Донбасу та Придніпров'я  тривав економічний застій на густозаселеному  Правобережжі.

Попри ці недоліки перші  п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940р. промисловий потенціал України  в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра  за виробничими потужностями приблизно  дорівнювала Франції) перетворилася  на одну з найпередовіших промислових  країн Європи.

 

3.Головні джерела  індустріалізації.

Джерелами фінансування закупок та індустріалізації були:

1) перекачування коштів  із легкої та харчової у  важку промисловість;

2) податки з населення  (для села «надподаток» — постійне  зростання цін на

промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку  добровільні, а згодом — «під  контролем

суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3

державні позики індустріалізації, і населення України підписалося  на суму

понад 325 млн крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у  роки першої

п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд крб.);

5) розширення продажу  горілки. У вересні 1930 р. Сталін  у листі до

Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки  можливо)

виробництво горілки. Необхідно  відкинути удаваний сором і прямо  й

відкрито піти на максимальне  збільшення виробництва горілки». У 1927 р.

завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн  крб., 1930

р. — 2,6 млрд, а 1934 р. — 6,8 млрд крб.;

6) збільшення вивозу за  кордон нафти, лісу, хутра та  хліба;7) режим економії. Так, у  республіці 1927 р. при РНК УСРР  було створено

комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок

скорочення адміністративно-управлінських  витрат зекономила за два з

половиною роки майже 65 млн  крб.;

8) небаченого рівня досягла  експлуатація селянства та робітничого  класу,

інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах  збігався із

загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені

широким спектром природних  багатств, спеціалізацією промисловості

республіки, структурою розміщення продуктивних сил.[ 6]

 

 

4. Методи та труднощі.

4.1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період

індустріалізації, значної  частини коштів. У 1926—1927 pp.

капіталовкладення в індустрію  СРСР становили майже 1 млрд крб., з  них

269,4 млн крб. припадало  на промисловість УСРР. Всього  ж за роки першої

п'ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20%

загальносоюзних капіталовкладень.

4.2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації

крупних промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х

років у промисловості  СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в

Україні знаходилося 7 новобудов  і 5 докорінно реконструйованих

підприємств. До новобудов  належали три металургійні заводи (Запоріжсталь,

Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд

(Краматорськ) і ХТЗ.  Гігантськими серед реконструйованих  об'єктів були

Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у  Макіївці,

Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

4.3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу

республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств,

що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в

Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів.