Контрольна робота з дисципліни: історія України

Очевидно, це пояснюється  тим, що на початку індустріалізації необхідно

було зміцнити базу для  розгортання процесу модернізації. Робилося це, як

правило, там, де були найсприятливіші  для цього умови, а згодом зростаючі

масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили  союзне керівництво

подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді

ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз... наша промисловість,

як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-

металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима

індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного  господарства

полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати...

створювати другу вугільно-металургійну базу ... на Уралі».

4.4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей.

Зокрема, у харчовій промисловості  України виникли нові галузі:

маргаринова, молочна, масло-переробна, комбікормова, хлібопекарська.

Коли став до ладу 1932 р. завод  «Дніпроспецсталь», у республіці виникла

електрометалургія я^к галузь металургійної промисловості. Після  введення в

дію 1930 р. Костянтинівського  цинкового і 1933 р. Дніпропетровського

алюмінієвого заводів  в УСРР з'явилася також кольорова  металургія.

4.5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від

важкої індустрії внаслідок  менших масштабів капітального будівництва  і

недостатньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у

важку індустрію України  передбачалося вкласти 87,5% асигнованих  коштів,

а в легку та харчову  — лише 12,5% .

4.6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у

СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у

республіці давав 25% виробництва  промислової продукції, то 1928 р. на його

долю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

 

5. соціально-економічні  наслідки.

Незважаючи на те, що жодна  з перших довоєнних п'ятирічок не була

виконана в повному  обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно

новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру

господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з  часткою сільського

господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій

продукції самої промисловості  дедалі більше домінує виробництво  засобів

виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства,

окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією.[ 8]

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити

за рівнем розвитку індустрії  кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-

ге місце в Європі (після  Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за

виробництвом сталі (після  Німеччини та Англії), 4-те місце у  світі за

видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню

процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в  містах проживав

лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною вже

кожен третій. Наслідком  швидкого процесу урбанізації стала  певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний

український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції

в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А»

(виробництво засобів  виробництва) порівняно з групою  «Б» (виробництво

предметів споживання) в  умовах фактичної ліквідації ринкових зв'язків вело

до відриву підприємств  групи «А» від кінцевого споживача, а це

зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення

державою для неї тепличних  умов.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію

підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар»

перетворила його на найбільше  у світі підприємство з виробництва

зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод  у

Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі  заводу

кампанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку

поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом

фактично підім'яли під  себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії  вів до збільшення кількості об'єктів, що

мали будуватися чи реконструюватись, але планові цифри не завжди були

обґрунтованими. Так, в Україні  в цукровій промисловості планом п'ятирічки

передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак з часом  виявилося,

що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною  таку кількість

потужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво  сотень

об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу  сировини, палива,

обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в

промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

Промисловий потенціал України  формувався диспропорційно:

посилювалися і розширювалися  традиційно індустріальні райони —  Донбас

та Придніпров'я, а промисловість  досить густо заселеного Правобережжя

помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції

економіки. Наростаюча централізація  економічного життя призвела до

формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко

виявляється тенденція фактичної  монополізації центром управління

промисловістю республіки. Вже 1927— 1928 pp. важка промисловість

України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а

група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювали

відчуженість робітничого  класу від засобів виробництва, зниження

життєвого рівня народу.[1 ]

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із

загальносоюзними тенденціями, мав свої особливості: інвестування в

промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації,

значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок

більшості запланованих промислових  об'єктів; нерівномірність процесу

модернізації промислового потенціалу республіки; поява в

республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення

приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це

позитивні зрушення: вихід  України на якісно новий рівень промислового

розвитку, прогресивні зміни  в структурі господарювання на користь

промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних

індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація,

швидке формування національного  робітничого класу та ін. З іншого —

форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних

тенденцій: домінуюче, привілейоване  становище виробництва засобів

виробництва, побудова і  реконструкція підприємств-монополістів,

заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і

нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча

централізація економічного життя, повернення до командних методів

управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості

робітничого класу від засобів виробництва.[ 1]

 

6.Історіогріфія та джерела.

значна частина матеріалів стосовно основної проблематики дослідження,

використовувалася дослідниками епізодично, однобічно або тенденційно

висвітлювалася та інтерпретувалася. Насамперед, це - документи, які

зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів  влади і

управління України, зокрема  у Ф.1 (Всеукраїнський Центральний

Виконавчий Комітет), Ф.2 (Рада Народних Комісарів УСРР), Ф.5 (Народний

комісаріат внутрішніх справ  УРСР), Ф. Р-166 (Наркомпрос УРСР), Ф.257

(Всеукраїнська Центральна  Комісія незаможних селян), Ф.  Р-377 (Держплан

УРСР. Секція енергетики), Ф.572 (Центральне Правління важкої індустрії

при Українській РНГ), Ф.582 (Центральне статистичне управління УРСР),

Ф.760 (Центральне Правління  кам’яновугільної промисловості) та ряд  ін.

Директивні документи, в  яких висвітлюється партійна політика стосовно

Донецького регіону знаходяться  у Центральному державному архіві

громадських об’єднань України  у Ф.1 (Центральний комітет КП(б)У) та ін.

Радянські дослідники були поставлені в жорсткі ідеологічні  рамки і не

могли об’єктивно вивчати  події, що відбувалися в суспільстві. Історико-

економічна наука позбавлялася можливості самостійно формувати свої

внутрішні потреби. Вони визначалися  тоталітарною системою, сталінським

режимом.

На рубежі 1920 – 1930-х рр. шляхом політичного цькування і  репресій

стосовно неугодних істориків (О.Гермайзе, Н.Дучинський, Н.Мірза-Авакянц,

М.Равич-Черкаський, М.Яворський  та ін.) та економістів (М.Кондратьєв,М.Макаров, О.Чаянов, О.Челінцев та ін.), комунізації  наукових інституцій

були знищені справді  наукові школи і напрямки. Політична  влада

перетворила марксистську ідеологію  в критерій теоретичного рівня наукових

праць, уніфікувала історичну  науку і перетворила її у прислужницю

офіційної політики.

На радянську історіографію  визначальний вплив зробив сталінський

короткий курс “Історії ВКП(б)”, який визнавав неп закономірною політикою

перехідного від капіталізму  до соціалізму періоду. Після його появи  праці як

українських (Д.Вязьмінов, Л.Калініна, М.Климко, Г.Кононенко, Н.Черненко

та ін.), так і інших  дослідників (Б.Багліков, М.Волін, Е.Генкіна, Г.Голіков,

І.Мінц та ін.), підручники з  історії та економіки лише ілюстрували  офіційно

визнані висновки з і орієнтували  своїм змістом на політичні аспекти  та

оцінки. Лише у працях М.Залеського та А.Яковлєва розглядався на основі

загальносоюзного матеріалу.. Але вирішували цю проблему автори на основі

тогочасних ідеологічних позицій.

Особливістю радянської історіографії  в 1930-ті  рр. було те, що практично

реалізований сталінський  варіант цієї політики подавався  як ленінська

концепція. Остання ж у  середині 1950-х рр. почала розглядатися як складова

частина плану побудови соціалізму.

Наприкінці 1940-х - у першій половині 1950-х рр. до історії

індустріалізації в Україні  почали звертатися науковці української  діаспори та

зарубіжні вчені. У працях Б.Винара, М.Ковалевського, Ф.Пігідо,

М.Трихреста причини впровадження непу визначалися прагненням

більшовиків утримати владу. Процес реалізації і наслідки індустріалізації

західні дослідники розглядали під національним кутом зору, чого уникали

радянські вчені.

На сучасному етапі  проблему індустріалізації в Україні  розглядали

наступні дослідники С.Кульчицький[6], Даниленко В., Касьянов Г. [2] , БутА., Добров П. [1] та ін. Вони аналізували сучасний стан досліджень даної

теми, спираючись на доступні сучасні дані, але можна вважати, що

дослідження є сенс продовжувати дали. На сучасному розвитку Української

держави розкриваються досі не відомі сторінки, публікуються нові,

документи , яки допомагають  пролити світло на події тих часів.

 

Висновок.

Економічна могутність держави  була спрямована не на задоволення  насущних потреб людей, а на зміцнення  тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних  ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

 Сталінська «революція  згори» спричинилася до приголомшуючих  змін в умовах життя українців  та інших народів СРСР. Основною  складовою економіки стала промисловість.  Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть  перетворило їх на головні  осередки населення країни. Докорінних  змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була  ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація  в Україні проводилися із застосуванням  нечуваного насильства й ціною  величезних людських жертв. Хоч  би які блага принесла Україні  радянська модернізація, безперечним  є те, що блага ці коштували  невиправдано дорого. Але попри  величезні жертви, нова Конституція  СРСР 1936 року закріпила висновок  про те, що СОЦІАЛІЗМ В СРСР  В ОСНОВНОМУ ПОБУДОВАНО.

 

Література

1.Бут А.Н./Добров П.В.// Укр.іст.жур. 2001.-№2- сс.133-136.

2. Верстюк В. Ф/ Демченко М. В. / Мельник Л. Г., та ін.- К.: Либідь, 1992. - 385 - С. 232- 255.

3. Даниленко В/ Касьянов / Кульчицький С. -К: Либідь, 1991.

4. Кормич Л.І., Багацький В.В.  навчальний посібник.— X.: ООО «Одісeй», 2001. — С.390-395.

5. Кравченко В.І./ Красноносов Ю.М/ Панченко П./,Перепелиця А.І.

    Мовою документів та очевидців. –Донецьк, 2002

6. Кульчицький С. УСРР в добу НЕПу , Історія України: нове бачення. -