Незалежність України

Україна  в роки  незалежності

Економічний розвиток

На економіку  України  руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила  СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення  незалежності  Україна виявилася  немічною і деформованою  в  економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад 1990—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука — Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 р.), розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

 Із 1990 до 1994 р.  валовий національний продукт  скоротився на 44 %, обсяг промислової  продукції — на 41 %, національний  доход — на 54 %. У 1994 р. спад  промислового виробництва  України   досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності).

 Ця ситуація  потребувала рішучих невідкладних  заходів. Вони були викладені  в Посланні щойно обраного  Президента України Леоніда Кучми  до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» у жовтні 1994 р. і отримали схвалення. Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були:

 • фінансова  стабілізація, що включає зниження  податків, подолання платіжної кризи,  поглиблення банківської реформи;

 • регульована  та контрольована з боку держави  поетапна лібералізація цін;

 • докорінна  структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яка має базуватися на приватному секторі;

 • децентралізація  управління економікою;

 • лібералізація  сфери зовнішньоекономічних зв’язків;

 • реформи  заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування.

 У 1999 р. вперше  за останнє десятиріччя проявилися  ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано  падіння виробництва валового внутрішнього продукту. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Було досягнуто відносно низький рівень інфляції.

 У другій половині 1990-х рр. було сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи. Відбувся перелам у реформуванні відносин власності, утвердженні механізмів приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному було завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн громадян. В Україні утверджено ринкові механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Це забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.

 Пріоритети подальших  перетворень в Україні на наступні  п’ять років знайшли своє відображення  у Посланні Президента України  до Верховної Ради (лютий 2000 р.) «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 рр.». Основним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання в 1,3—1,4 разу реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

 Відповідно до стратегічного курсу Президента України, викладеного у Посланні, уряд В. Ющенка розробив програму діяльності «Реформи заради добробуту», схвалену в квітні 2000 р. Верховною Радою. Але протягом 2000 р. помітні процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями у вітчизняній економіці, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій у соціальній сфері. Попередній тривалий спад виробництва унеможливив досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

Державотворчі процеси

Державне будівництво  незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Основними державотворчими  подіями йпроцесами в незалежній Україні є:

 • заміна назви  «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);

 • визначення  правового статусу населення  законом від 8 жовтня 1991 р. «Про  громадянство України»: громадянство  України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;

 • прийняття  закону «Про Державний кордон  України» (4 листопада 1991 р.), яким  встановлювалися кордони, порядок  їх охорони і перетину;

 • прийняття  Верховною Радою «Декларації  прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;

 • формування  Збройних сил на основі закону  «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини  України (19 жовтня 1993 р.), яка базується  на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;

 • створення  Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у  захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;

 • затвердження  Верховною Радою державної символіки  України (січень—лютий 1992 р.): Державний  Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла  Вербицького (1815—1870 рр.) до національного  гімну «Ще не вмерла Україна...»,  текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.);

 • створення  Національного банку України,  Української фондової біржі, посольств  і консульств, експортно-імпортних організацій;

 • формування  трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних  владних інститутів;

 • формування  багатопартійної системи;

 • розробка  й прийняття нині діючої Конституції  України (1996 р.) (конституційний процес  триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

Конституційний процес

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про  державний суверенітет, створила Конституційну  комісію для розробки проекту  Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.

 Конституційний  процес умовно поділяють на  два періоди.

 У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990—1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.

 У другий період (1994—1996 рр.) Конституційну комісію  очолили Президент України Л.  Кучма і Голова Верховної Ради  О. Мороз. Нові проекти Конституції  створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

 У діючій Конституції  Україна визначена як незалежна,  суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.

Формування багатопартійної  системи

Без партій, які є  одним із базових інститутів демократичного суспільства, посередником між владою і народом, неможливе нормальне функціонування органів влади. Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, у 1990 р. стала на шлях формування багатопартійної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. Їх за традицією поділяють на праві, ліві й центристські. До правих належать націонал-радикальні партії (Консервативна Республіканська партія, Українська Національна Асамблея та інші). Ліві — партії соціалістичного і комуністичного спрямування (Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші). Центристські партії — це партії націонал-демократичного, націоналдержавницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування (Народний Рух України, Демократична партія України, Партія Зелених України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) та інші).

 Прийняття закону  «Про політичні партії в Україні» (28 квітня 2001 р.) було викликане саме  потребою сприяти процесам зміцнення  й консолідації політичних партій.

Внутрішньополітичні події після 1996 р.

У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.

 • Комуністична  партія України (24,7 %)

 • Народний  Рух України (9,4 %)

 • Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)

 • Партія Зелених  України (5,4 %)

 • Народно-демократична партія (5 %)

 • Всеукраїнське  об’єднання «Громада» (4,7 %)

 • Соціал-демократична партія України (об’єднана) (4 %)

 • Прогресивна  соціалістична партія (4 %)

 Головою Верховної  ради було обрано О. Ткаченка.

 Вибори Президента  України 1999 р. закінчилися переобранням  Л. Кучми на другий термін (у  другому турі виборів Л. Кучма  набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).

 Повторне обрання  Л. Кучми зумовило значні зміни  в керівництві державою. Спершу  Президент запропонував Верховній  Раді дати згоду на повторне  призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.