Незалежність України

Зовнішня політика

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року — 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

 Основні принципи  зовнішньої політики України  визначені в Декларації про  державний суверенітет України  (1990 р.), у нормативно-правовому акті  Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р.):

 • невтручання  у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними;

 • відмова  від участі у військових блоках;

 • участь у  процесі ядерного роззброєння  (улітку 1996 р. Україна стала без’ядерною державою);

 • визнання  пріоритету міжнародного права;

 • визнання  існуючих у світі кордонів.

 Після проголошення незалежностіУкраїна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров’я, Союзі електрозв’язку. Україна має п’ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.

9 листопада 1995 р.  Україна стала членом Ради Європи і пов’язує з участю  в  роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи. Участь делегації  України   в  засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку  в  Україні. Наприкінці січня 2001 р.  в  ПАРЄ відбулися слухання про свободу слова  в  Україні.

 Співпраця   України  з Організацією європейської  безпеки і співробітництва дозволила  нашій країні одержати гарантії  безпеки, поваги до  незалежності  й суверенітету, територіальної  цілісності з боку Росії, США, Великої Британії.

 Улітку 1997 р.  в  Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО).

 Як країна-співзасновник  Ради Євроатлантичного партнерства  й активний учасник програми  «Партнерство заради миру» Україна  поглиблює практичне співробітництво  з НАТО (проведення спільних операцій  і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

 Важливим напрямком  зовнішньополітичної активності  України  є налагодження відносин  з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід.

Україна виступає проти  перетворення СНД на наддержавну  структуру зі своїми органами влади  й управління. Україна виходить з  того, що основні надії слід покладати  на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. У квітні 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість налагоджувати стосунки, у яких Україна зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.

Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР.

 Проте у відносинах  між Україною і Росією немає  нездоланних труднощів. Важливе  значення в розвитку двосторонніх  відносин має досягнення домовленостей  щодо розподілу Чорноморського  флоту та підписання широкомасштабного  Договору про дружбу, співробітництво  і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов’язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них. Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної.

 Перспективи розвитку  відносин України і Росії вимагають створення нормативно-правової бази в фінансовій, податковій, банківській і митній сферах. Наприкінці 1999 — на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов’язана з роз’єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000— 2001 рр. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні.

12 лютого 2001 р. відбувся  візит в Україну Президента Росії Володимира Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії.

16 лютого 2001 р. у  Харкові міністри закордонних  справ України, Росії і Молдови  обговорювали питання митного  врегулювання. 13—14 грудня 2001 р. у  Харкові пройшов російсько-український  економічний бізнес-форум за участю  В. Путіна й Л. Кучми, на  якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Дінець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. був проголошений «роком України в Росії», а 2003 р. — «роком Росії в Україні». Протягом 2002 р. відбулися ряд зустрічей президентів України та Росії, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні  проблеми .

 У 1996 р. на  конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України — Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації створює можливості для розширення співробітництва в таких галузях, як транспорт, зв’язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура.

 Досить активно  розвиваються українсько-польські  відносини. У січні 1997 р. відбувся  візит Л. Кучми до Польщі  й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі; у серпні 1998 р. Україну відвідав президент Польщі А. Кваснєвський.

 В українсько-румунських  відносинах існують певні територіальні  проблеми (претензія Румунії на  острови в Чорному морі), хоча 1997 р. президенти обох країн  підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

 До першочергових  пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без’ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов’язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України.

11—12 травня 1995 р.  відбувся офіційний візит Президента  США Б. Клінтона до Києва. 19 вересня 1996 р. було проголошено  створення Міждержавної комісії  зі співробітництва між Україною  і США. Її очолили Президент України Л. Кучма і віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяє взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій.

 На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем — від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між країнами. Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Було досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «Схід—Захід» від Каспійського регіону до світових ринків.

 У травні 2002 р.  Україна оголосила про свій європейській вибір, проте шлях у цьому напрямку не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся самміт «Україна — ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС».

 Щоб домогтися  підтримки США, уряд України у 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція в країні була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб).

 Курс на інтеграцію  України в Європейське співтовариство  поєднується з участю в інтеграційних  процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

 Крім європейської  інтеграції та тісних відносин  з Росією основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

 • економізація  зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні  зв’язки повинні підкріплюватися й економічним співробітництвом;

 • розвиток  зв’язків зі стратегічними партнерами;

 • створення  позитивного іміджу України;

 • забезпечення  диверсифікації постачання енергоносіїв;

 • підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора);

 • реалізація  переваг свого геополітичного  положення.

 Важливим напрямком  української зовнішньої політики  стала участь українських військових  у миротворчих операціях ООН.

 Після президентських виборів 2005 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію. Перед країною відкрилися нові перспективи отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається також вступ України в НАТО. Але реалізація цих амбітних планів потребує наполегливої праці.

Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева революція»

 Вибори Президента  України 2004 р., як і передбачалося,  стали переломними в історії  України. Ще задовго до офіційного  початку передвиборчої кампанії  всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем’єр-міністр України В. Янукович.

 Опозиційні сили  згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього  голови Національного банку України,  Прем’єр-міністра 2000—2001 рр.

 Однією з особливостей  передвиборчої кампанії стала  велика кількість кандидатів у Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.