Податкова система Гетьманщини

Національний університет  «Киево-Могилянська академія» 

     Реферат  
 
 

                                                      на тему  
 

«Податкова система       Гетьманщини»  
 
 
 
 

Виконала:    студентка ФЕН-2

Макеєнко  Марина

Перевірила:             Небрат В.С. 
 

                          «Київ-2011» 

                                        Зміст

1. Вступ.
2. Розвиток Гетьманщини та її податкової системи.
3. Висновок
4. Список використаної літератури.

 

Вступ. 

Перша письмова згадка про козаків відноситься  до 1499 року. У привілеї великого литовського князя Олександра місту Києву зазначалося, що міщани повинні брати мито з козаків за рибну ловлю.

Таким чином, ще за часів Великого князівства Литовського  на півдні України зароджується феодальна  республіка – Запорізька Січ, з переважанням елементів самоврядування. За твердженням В.Л. Андрущенка і В.М. Федосова „Січ Запорізька аномального походження з точки зору теорії про те, що держава виростає з родоплемінного ладу після появи сім’ї, суспільного поділу праці, приватної власності і класового розшарування населення”.

Козаки-поселенці  створили на нових землях, це передусім  стосувалося Подніпров’я та Брацлавщини, нову суспільно-політичну організацію  – громаду, засновану на засадах  селянського демократизму. Кожний, хто вступав до неї, одержував формально рівні з усіма права на користування господарськими угіддями та промислами, на участь у самоврядуванні. 

 

Розвиток  Гетьманщини та її податкової системи. 

Після заселення  нижнього Дніпра за порогами засновувалися  укріплені засіками містечка й населені пункти, які отримали назву Січі. У першій половині XVI ст. їх мешканці – козаки – об’єдналися в одне організаційно структуроване товариство „кіш”, що поклало початок існуванню Запорізької Січі.

Під час національно-визвольної війни (1648–1654 рр.) для утримання війська  необхідні були величезні кошти. Тому необхідно було налагодити систему збору податків. Гроші, що раніше надходили до казни Речі Посполитої, тепер отримувала військова скарбниця. Учасники повстання від податків звільнялися.

Після закінчення національно-визвольної війни існуючим у той час законодавством козацька старшина в правах прирівнювалася до духовенства. Усі вони також звільнялися від сплати державних податків і повинностей

На Запоріжжі  земля вважалася об’єктом власності  всього Коша і щорічно розподілялася  між тими, хто міг її обробляти.

Частина отриманих  коштів з підпорядкованих кошу територій, як і у Великому князівстві Литовському, залишалися на місці та використовувалися  на потреби місцевої адміністрації. Інша частина доставлялася на Січ і потрапляла в розпорядження коша.

 Основними доходами козацької скарбниці були: доходи від експлуатації земель (на хуторах та зимівниках), мисливських і рибальських угідь; військова здобич; допомоги та плати за послуги від польського короля та російського царя; судові штрафи; орендна плата за крамниці і вантажні човни (дуби), що належали куреням; плата за перевезення через річки (мостове); податки.

Податкова система  Запорізької Січі одночасно включала до свого складу: традиційні, характерні для нашого народу фіскальні інструменти  з минулого; запозичені елементи; оригінальні, що були лише в козацькій державі, доходні статті. Її основними складовими були військовий оклад, мито, господарська частина та кладове, торговельні акцизи („торгове”), куфовий збір, податок із шинків, подимне, руга та роговщина.

Після довготривалої  визвольної боротьби українського народу проти польського уряду козацька старшина на чолі з гетьманом намагалася відродити українську державність, створити свою фінансову і податкову системи.

Для впорядкування  фінансової системи в цей час  була запроваджена одна з вищих особливих  посад у старшинській адміністрації  – генеральний підскарбій. Особа, яка її займала, відповідала за стан фінансів козацького війська, розподіл натуральних і грошових податків, встановлювала мито, очолювала скарбову канцелярію тощо.

Генеральний підскарбій був незалежний від гетьмана і  обирався шляхом виборів.

Він зобов’язаний був постійно проживати в гетьманській резиденції.

На місцях обиралися  полкові підскарбії, по два від  кожного полку, які підпорядковувалися генеральному підскарбію. До їх функцій поряд з іншими входило займатися збором податків. У цьому їм допомагали так звані комісарські десятники.

Особливою умовою обрання на посаду підскарбія була заможність і складання присяги. Напевно саме заможність вимагалася, для покриття в необхідних випадках збитків і витрат.

Гетьман повністю усувався від розпорядження військовим скарбом. Його доходи були визначені, якими він і повинен був задовольнятися.

Разом з тим  гетьман мав стежити за тим, щоб  старшина не утискувала (не обкладала  великими податками) „людей убогих”. Скасовувались усі тягарі. Запорізька Січ мала свою власну податкову систему, на формування якої Росія мала досить незначний вплив. Система оподаткування формувалася під впливом тенденцій розвитку фіскальних інститутів за Києво-руської, литовської та польської доби в Україні.

Та й сама організація і порядок функціонування фінансових установ дуже нагадували литовську адміністрацію. Скарбниця Січі являла собою одночасно, з одного боку, сховище грошей, цінностей, запасів, військових арсеналів, склад військових клейнодів, архів, з іншого – адміністративну систему.

Саме тоді розвиток податкової системи у козаків  був найбільшим.

Розміри та порядок  сплати податків пропонувалися шафарем  та старшиною і ухвалювалися козацькою  радою, про що потім видавалися грамоти. Саме грамоти і були тогочасними законодавчими актами козацької держави.

Одним з джерел прибутків державного скарбу універсалами Хмельницького були встановлені  загальні податки, якими обкладалося  все населення. Постійні податки називалися „поборами”, надзвичайні „стацією”.

Міщани і селяни сплачували стацію (податок, який йшов на утримання війська) та податок  з промислових прибутків.

Значну питому вагу у доходах бюджету козацької  держави складали різні види мита. Вони поділялися на привізні та вивізні, які називалися „індукти” та „евекти”. 

Було введено  так зване помірне – торгівельне  мито. Сплачувалося воно з певної міри привізного товару, а також при його перепродажу. Розмір помірного не був сталим. В Україні помірне становило два гроші за одиницю виміру товару. Пізніше, вже в другій половині XVII ст., у Гетьманщині помірне було замінено московським податком, що становив 5 % від реалізованої вартості товарів.

Поповнення казни  відбувалося за рахунок трьох  основних джерел податків: прибутків  за перевіз товарів із сусідніх країн  транзитом через запорозькі землі („мостові”, „мито”); прибутків від  торгівлі і доходів від оподаткування  мешканців.

Знаходячись на перетині декількох торгових шляхів, Січ займала досить вигідне становище. Найбільш відомими і прибутковими були Микитинський, Мищуріноріжський, Козацький, Каменський, Самарський перевози. Цей вид податку в основному носив сезонний характер. Прибуток від перевозів носив комплексний характер, до нього входила плата як за сам перевіз товарів, так і за їх конвоювання.

Одним із основних позаземлеробських занять українських  козаків і державних селян  був торговельно-візницький промисел – чумацтво. Чумацький промисел був добре організований і його механізми були відпрацьовані до дрібниць. Чумаки торгували сіллю, рибою, лісом, виробами ремесла, промислів тощо. Основними транспортними засобами чумаків були мажі – пароволові або чотириволові вози. Для безпеки чумаки об’єднувалися у валки, на чолі яких стояв отаман.

Запорожці лагодили греблі, мости, перевози та стягували  з проїжджих купців і чумаків  відповідні збори. Так, за перевіз через річку Самара (ліва притока Дніпра – Донецька та Дніпропетровська області) потрібно було стягувати такі податки: 

– з місцевих жителів по 2 коп. з двору на рік; 

– з купців, які  їхали до Криму або назад, по 10 коп. з пароволового воза, по 15 коп. з чотириволової і по 20 коп. з шестиволової хури. 

З історичних джерел відомий факт спорудження запорожцями  гатки та мосту через р. Білозерку (ліва притока Дніпра – Херсонська область) довжиною 6 саженів. За проїзд цим мостом козаки стягували податок у розмірі 4–5 коп. з великого воза з вантажем, 2 коп. з меншого воза та 1 коп. з порожньогo.

Для збору прибутків  існувала спеціальна старшина, до складу якої входили військові шафари, підшафари, писарі та підписарі, по аналогії сучасних митників.

Так, військовий шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік  касових сум і матеріальних цінностей, при цьому були підзвітними кошовому та козацькій раді. Шафар – швидше державний казначей та інтендант, ніж міністр фінансів у сучасному розумінні цього слова. До того ж їх було два. До складу скарбової старшини входили також два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів.

Для збирання торгового  мита було також введено посаду військового  довбиша.

Усі перераховані посади були виборними. До їх функцій входило збирання мита, нагляд за порядком при переправах, ведення книг прибутків і витрат, утримання конвойних команд.

Усі торгівці за право торгувати на території  Січі сплачували податок як у грошовій, так і в натуральній формах. Збиранням податків і слідкуванням за порядком на базарі Січі займалися базарний отаман і військовий кантаржій. Кантаржій зберігав військові ваги та міри, розподіляв податки, встановлював за погодженням кошового ціни на товар, що підлягав реалізації. Перевищення цін строго каралось. Немалу частку військових прибутків становив „димовий”, який ще називали подимний податок, який запорізькі козаки збирали з так званих „сиднів”, що вважалися підданими січового товариства. Цей податок був постійним і тимчасовим. Постійний до 1758 року обмежувався 1 крб з родини, але з 1758 до 1770 року уже становив 1 крб. 50 коп..

Основним податковим доходом скарбниці коша, який був  не що інше як форма подушного оподаткування, був військовий оклад, що сплачувався  одруженими козаками, які платили  за сім’ю, і їх називали „гніздюками” або „сиднями”.

Тимчасові податки, які також бралися з одружених  козаків, встановлювалися від 300 до 500 крб. із паланки, але вони накладалися у тих випадках, коли організовувався великий похід на Туреччину.

На території  Січі існувало понад 4 000 зимівників старшин  і заможних козаків, які мали тимчасове  житло і вели дрібне господарство. Крім того, існували поселення у вигляді слобод, де проживали як козаки, так і посполиті. Подать сплачували лише одружені чоловіки, які вважалися підданими війська. Повністю підлягала звільненню від податків старшина.

За часів Гетьманщини  частину податків, що стягувалася  з населення, було скасовано. Від податків і повинностей були звільнені шляхта, старшина, духовенство, козацтво.

Залежно від  військової заслуги частково звільнялися  від податків інші козаки.

Податки сплачували лише селяни і міщани. Його розміри залежали від майнового стану та статусу платника. Наприклад, у XVII столітті він складав: 80 коп. з тяглових козаків, тобто з осіб, які мали тяглову худобу; 70 коп. з найманих працівників, 30 коп. з піших осіб. У другій половині XVIIІ століття ставка цього податку вже сягала 1 крб. 50 коп. з душі підданих Січі селян і з посполитих. Цей податок був головним прибутком коша Запорізької Січі. Незначна частина козацької скарбниці поповнювалася за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит („індукти”, „евекти”) та непрямі податки – оплата з млинів, рудень, тютюну, дьогтю, селітри, шинків тощо.

За гетьмана Брюховецького на українську землю  в 1666 році прибули московські переписувачі, які складали подушний опис сіл. Переписувалися двори „пашенних” людей (тобто хліборобських), які повинні були сплачувати податки в московську казну.