Принципи демократії у державно-правовому та суспільному житті античних полісів на території України

          Іншим законодавчим органом влади у містах були народні збори які називалися еклесія. У них брали участь усі вільні громадяни – чоловіки яким виповнилося 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики обирали  посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.

Рис. 1  Державне управління в грецьких містах -державах Північного Причорномор’я у VII-II ст . до н . е.

Коло питань, які розв'язували  народні збори:

· укладання миру чи оголошення війни;

· взаємовідносини із сусідами;

· грошовий обіг та сплата мита;

· надання статусу  «громадянина міста» іноземцям;

· нагородження громадян за особливі заслуги.

          Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем.

Рада міста (сенат) виконувала такі функції:

· подання питань для  розгляду народними зборами;

· контроль за діяльністю виконавчих органів;

· розгляд кандидатур претендентів на державні посади.

До складу ради входили  суд присяжних і головний жрець –базилевс який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки [3].

        В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї. Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори) [4].  

         Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. 
   В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

          Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.

            Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції. 
   Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів.  

       Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

            В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему афінської рабовласницької демократії. Певною мірою на правовому розвитку міст позначилися звичаї місцевих племен, які перебували у сфері впливу грецьких держав або жили по сусідству з ними.

         Основними джерелами права було звичаєве право, закони народних зборів, декрети ради міста, розпорядження колегій посадових осіб. Законодавчому процесу греки приділяли особливу увагу. Проект нормативного акта розробляла спеціальна комісія юристів. Потім його передавали до ради міста, а після її ухвали виносили на затвердження народних зборів. Підготовлений проект закону мав бути юридично відшліфованим, оскільки ні рада міста, ні народні збори не могли вносити до нього зміни чи доповнення. Вони голосуванням приймали чи не приймали законопроект. Ухвалений документ видавали від імені ради і народу.

          Правовій регламентації підлягали передусім майнові відносини, оскільки приватна власність набула в полісах широкого розповсюдження, їх об'єктами були земля, худоба, раби, будівлі, рухоме майно господарського призначення тощо [3].

           Достатньо розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгівля, вагома роль купецтва в економіці міст зумовили появу договорів позики, дарування, поклажі, успадкування, купівлі-продажу тощо. За загальним правилом, важливі угоди укладали при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, які тут-таки брали податок на торговельну угоду. Сплату податків контролювали агораноми. Набули поширення оренда землі й застосування вільнонайманої праці - рідкісне явище у материковій Греції.

           Бідність джерел заважає простежити класифікацію злочинів і застосування покарань. Відомо, що тяжким злочином вважали правопорушення, які зачіпали інтереси держави, а відтак - і всієї грецької общини поліса. До таких належали спроби повалення демократичного ладу, змови, розголошення державної таємниці, надання допомоги ворогові. Перебувала під захистом приватна власність. Покараннями, що їх застосовували до вільних людей, були смертна кара, конфіскація майна, штраф. Рабів здебільшого піддавали тілесним покаранням або страті. Покарання здійснювали публічно і, передусім, із метою залякування.

       Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне.

          Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої правової дієздатності громадян [9].

             Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.

          Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна поділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадянам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадянської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному  Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобов’язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу [8].

         Детально розробленим було зобов`язальне право. Жвава зовнішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Багатий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купівлі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приватному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір [8].

         Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

В основу права  грецьких міст-колоній  було покладено  правову систему Афінської рабовласницької  республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв аграрному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.

Основні злочини  – державні: змова, спроба повалення  демократичного ладу, розголошення державної  таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам  міста чи його володіння, злочинний  задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.    

      Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

Грецький поліс став такою формою античного суспільства  і держави, в рамках якого були створені сприятливі умови для розвитку економіки, суспільних відносин, політичних установ, блискучою грецької культури, що відкрила одну з найяскравіших сторінок в історії світової цивілізації.

           

 

Література

1. Гавриленко О.А. Елевтерія та автономія античних держав Північного Причорномор’я у римський період// Південноукраїнський часопис.–2005. –№3.
2. Гавриленко О.А. Магістрати античних держав Північного Причорномор’я // Матеріали ХІ історико-правової конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект”. 2004. – Суми, 2004.
3. Гавриленко О.А. Стадії процесу в античних державах Північного Причорномор’я// Південноукраїнський часопис. – 2006. – № 1.
4. Гайдукевич В.Ф. Боспорське царство. - М.-Л., 1949.
5. Греки Украины: история и современность / Под ред. И.А. Яли. – Донецк, 1991.
6. Жебелев С.А. Северное Причерноморье. - М.-Л., 1954.
7. Заруба В.М. Державні утворення, суспільство і право стародавніх народів Північного Причорномор’я та Приазов’я. Лекція. – Дніпропетровськ, 2005.
8. Кадєєв В.І. Очерки истории экономики Херсонеса таврического в  I – IV веках н.э. // Харьков. Харковского ун- та , 1970.
9. Павленко Ю.В. Раннеклассовые общества: генезис и пути развития. – К., 1989.
10. Антична цивілізація / під ред. В.Д. Блаватського. М, - 1973.
11. Боннар Андре, «Грецька цивілізація». I-III книги .- Мистецтво, 1992.
12. Вернан Ж.-П. Походження давньогрецької думки. - М., 1988.
13. Гаспаров М. Цікава Греція. - Наука і релігія, 1990-1991.
14. Історія стародавнього світу / за ред. І.М. Дьякова, В. Д. 1998.
15. Крип`якевич І. «Всесвітня історія» - Львів. 1995.
16. Паїк В. « Корінь безсмертної України і українського народу» - К. 1990.
17. Бойко О. «Історія України»- К.2008.