Розвиток музичного мистецтва в Київській Русі. Особливості стилю бароко в образотворчому мистецтві України XVII - XVIII ст

Вступ.

Процес розбудови української  держави зумовив помітну тенденцію  суспільства до всебічного, глибокого  вивчення і творчого використання кращих традицій мистецької спадщини минулого. Це накладає відбиток і на політичне життя нашої країни.

Для правильного розуміння  сучасного українського мистецтва  вкрай важливою передумовою є  вивчення культури народів тих країн, до складу яких входила Україна. Своєрідність мистецтва кожного з народів, його специфічні досягнення, викликані  географічними, економічними та суспільно-історичними  чинниками, становлять внесок, який збагачував на тому чи іншому етапі культури народу.

        Географічне положення України з давніх-давен робило її територію перехрестям торгових шляхів із півночі на південь, зі сходу на захід і в зворотних напрямках. Не маючи природних кордонів, Україна не тільки не була ніколи ізольованою від сусідніх держав, а навпаки, з ними щільно пов’язана економічними, політичними і найважливішими культурними відносинами. Природно, що це в якійсь мірі позначилося на всьому розвитку української національної культури. Ґрунтом її, також як і в культурі російській та білоруській, були традиції Київської Русі. Але Києву і Москві судилася неоднакова історична доля. Тоді, як Москва, подолавши монголо-татарську навалу, зміцніла як суверенна держава і почала двобій з польським королівством, змагаючись за першість у Східній Європі, у Києві порядкували литовські, а потім польські магнати. Ще раніше спустошена монголо-татарськими загарбниками Україна змушена була і надалі відбивати періодичні напади кочовиків. Економічно і політично вона перебувала у стані занепаду, тоді як Московська держава набиралася сили.

1. Розвиток музичного мистецтва в Київській Русі.

         Музика складала невід'ємну частину  культури Київської Русі. Умовно  можна виділити три основні  напрями тогочасного музичного  життя — народну музику, професійну  інструментальну музику і професійні  церковні співи.

           Народна музика за тих часів  не записувалася (принаймні такі  записи науці невідомі). Уявлення  про неї черпаємо з літописів  та інших писемних джерел, з  давніх малюнків, зображень на  ювелірних виробах тощо, але головне  — на підставі окреслення архаїчних  рис у фольклорі східних слов'ян, насамперед в українському фольклорі.  Тому народну музику часів  Київської Русі можна відтворити  лише у загальних і приблизних  рисах. Зародилася музика ще  за язичницьких часів, протягом  тисячоліть зазнала певних змін  і заховалася в сучасному слов'янському  фольклорі. Тому виділити києворуський  шар досить складно.

               Найдавніші форми народної музики  пов'язані з календарною обрядовістю,  зі змінами в житті природи,  трудовою діяльністю людини, хліборобським  культом, скотарством. Це обряди, пов'язані із закликом весни,  пробудженням природи, з літнім  і зимовим сонцестоянням, осінніми  польовими роботами, збиранням врожаю, весільні, поховальні обряди тощо. З введенням християнства обряди  зазнали певного впливу, в них  почали переважати християнські  елементи і символи, утворився  певний симбіоз язичницьких і  християнських рис. Такими, зокрема,  стали Різдвяні свята з колядками,  щедрівками, Купальські свята та  ін. Наспіви, що мають дуже давні  корені, звучать і сьогодні в  нашому бутті. Літописи називають  язичницькі обряди "Ігрища". Вони  згадують, наприклад, про звичаї  східнослов'янських племен радимичів,  вятичів і сіверян: "І весіль  не бувало в них, а ігрища  межи селами. І сходилися вони  на ігрища, на пляси і на  всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок..." .

        Подібні ігрища зображені на одній з мініатюр Радзивилівського літопису: це багатофігурна сцена, в центрі постать танцюристки, поруч троє музик, ще сім чоловік плещуть у долоні. Танцюристка у довгому підперезаному одязі з дуже довгими опущеними рукавами, які підкреслювали пластику рухів танцю. Подібні зображення жінок трапляються на браслетах XI—XIII ст., що походять з князівських та боярських скарбів. Вважають, що це язичницькі русальні ритуальні танці на честь русалок, танці родючості, коли жінки немовби перетворювалися на русалок з довгими рукавами-крилами. Поруч нерідко зображувалися музики-гуслярі.

         У християнській літературі "ігрища" називають не інакше як "бісівськими", тому що вони справді пов'язані з дохристиянськими віруваннями. Боротьба християнської церкви з "ігрищами" була не боротьбою з народною музикою як такою, а з її язичницьким змістом як виразником культу. Відома розповідь про ченця Києво-Печерського монастиря Ісакія Затворника, якого спокушали біси, представлені як ансамбль музик, що грали на сопілках, бубнах, гуслях і танцювали . Саме в таких ігрищах містилися зародки української народної музики (вокальної та інструментальної) і танцю.

              Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна творчість. Це було літературно-музичне мистецтво — поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Очевидно, саме так і звучало "Слово о полку Ігоревім". До таких творів належать також билини, що збереглися на східнослов'янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської Русі. Сліди києворуського епосу можна знайти і в пізніших козацьких думах . Музика розвивалася разом з поезією. Репертуар епічних поем складався в дружинних колах і згодом набув широкого розповсюдження. До створення епічних творів були причетні професіонали-поети і співці. До таких належав згадуваний Галицько-Волинським літописом під 1242 р. "славетний співак" Митуса, який колись із гордості не захотів служити князю Данилу , а також Боян зі "Слова о полку Ігоревім", який свої пісні супроводжував грою на струнному інструменті, ймовірно гуслях.

         У текстах літописів і на мініатюрах, де зображено язичницькі ритуальні ігрища, постає певний перелік музичних інструментів; бубни, сопелі, гуслі та ін. Бубном називали круглий або конусоподібний барабан. На згаданій мініатюрі "Ігрища" видно, що інструмент висить через плече на ремені над лівим коліном музики; обидві руки вільні в рухах, у правій — спеціальний пристрій для удару по мембрані у вигляді палиці-ручки, на кінці якої висить кулька на ремінці. Сопелі — це дерев'яні духові інструменти (пізніші народні дудки-сопілки). В літописах згадуються насамперед як сигнальні інструменти сурми і роги (ймовірно, типу знаменитих рогів, знайдених в кургані Чорна Могила). На мініатюрі "Спокушання Ісакія" зображено біса з металевими тарілками — ударним інструментом.

           Особливе місце серед інструментів посідали гуслі, їх ще називали "псалтеріум" (псалтир) — від грецького "бряцати по струнах" . Струни натягувались на резонаторний ящик прямокутної, трапецієподібної або трикутної форми. Залишки гусдІв часів Київської Русі знайдені в Новгороді. Бони мали 5—6 струн і були прикрашені різьбленими зображеннями. На одному з інструментів на корпусі вирізане слово "Словнша" (тобто "соловейко"), яке, ймовірно, було ім'ям-прізвиськом гусляра .

            Гуслі — це інструмент широких виконавських можливостей і гра на них вимагала певного вміння. В "Слові о полку Ігоревім" є свідчення про деякі прийоми гри на цьому інструменті: Боян"...своя віщія пръсты на живая струны въскладаша, они же сами князем славу рокотаху". (До речі, "рокотання" — звучне перебирання струн — характерний прийом гри українських кобзарів-бандуристів). Очевидно, Боян тримав гуслі горизонтально на колінах і грав двома руками, як і біс-гусляр, якого зображено на мініатюрі "Спокушання Ісакія".

          На підставі архаїчних рис в українському фольклорі можна припустити, що народна музика часів Київської Русі включала переважно невеликі наспіви обмеженого діапазону. Широко був вживаний речитатив. Танці мали чітку ритмічну побудову, про що яскраво свідчить зображення на мініатюрах музик, що б'ють у бубни й тарілки, а також людей-глядачів, які плещуть у долоні. Давні ігрища-обряди включали не тільки співи і танці, а й магічні дії, рядження, елементи міміки, тобто виразні зародки театрального мистецтва.

       Невід'ємну і дуже вагому частину музичної культури Київської Русі становили християнські церковні співи, які стали відомі на Русі ще до офіційного хрещення і після введення християнства князем Володимиром набули значного розвитку і поширення.

      На відміну від народної пїсні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні співи записувались. Це була невменна (тобто знакова) нотація, поширена у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали "крюками" або "знаменами", звідки й самі церковні співи Київської Русі, записані "крюками", дістали назву "знаменного співу". З XI— XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів 20, Більшість "крюків" спільні із грецькими невмами, що викликано схожістю мелодії наспівів. Це було безлінійне письмо. Знаки ("крюки") ~ їх понад 70 — писали безпосередньо над текстом. "Крюки" не позначали точної висоти або тривалості звуку, за кожним з них стояли різноманітні значення (напрям руху мелодії, характер видобування звуку, емоційне забарвлення тощо). В цілому знаменна система нотації набула вигляду складного організму. Окремі знаки також мали певний зв'язок з християнською символікою, що надавало їм сакрального змісту.

        Цікаві пояснення "крюків" знаходимо в московських теоретичних працях XVII ст., зокрема в О. Мезенця. Про значення окремих знаків сказано, наприклад, так: "Крюк простый (v) возгласити его мало выше строки. Мрачный (v.) паки простого повыше. Светлый крюк (v..) мрачного повыше. Стрела простая (і|і) протягнути ни ниже строки, ни выше. Светлую стрелу (і|і) подернути гласом вверх и дважды ступити поддерживаючи...Голубчик (,): гаркнути из гортани". Знак "стаття" (II) означав уповільнення руху мелодії і оспівування одного тону, знак "столиця" (v) означав речитативне виконання тексту на одній висоті в рівній тривалості. Знак "фіта" (Ф) називали "тайнозамкненим" знаменем, яке означало не один-два звуки, а розвинуту мелодійну побудову . З наведеного видно, що розшифрувати "крюкові" нотні знаки дуже складно, тим більше що більшість з них вже не вживалися в пізніші часи. А деякі найдавніші "крюкові" записи взагалі не піддаються розшифруванню.

          Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). Ці жанри витримали випробування протягом майже 2000 років і в більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято близько 70 візантійських жанрових різновидів, які переважно зберегли свої назви, призначення, місце в службах, духовний зміст . Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розумінні) не було, метрику визначав сам текст.

          Говорячи про музику Київської  Русі, необхідно також зазначити,  що на території держави жили  окремі угрупування різних народів  — половців, іудеїв, вірмен та  інших, які мали власні храми,  де звучали відповідні відправи. Ці невеликі струмочки музичної  культури інших народів також  влилися в загальну музичну  культуру Київської Русі, для  якої були притаманні: різноманітність  змісту, звучання, жанрів, стилістики, форм і видів, яка відбивала  загальносвітові музичні процеси.

          Музика Київської Русі стала тим підґрунтям, на якому розвивалася подальша українська музика і яка вплинула на мистецтво східних слов'ян у цілому.

2. Особливості стилю бароко в образотворчому мистецтві України XVII - XVIII ст. Портретний живопис.

        Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.

Архітектура і образотворче мистецтво  України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.

     З активізацією суспільного  життя в архітектурі намічається  небувале піднесення. Хоч для  будівництва  через історичні  умови цей період був надзвичайно   несприятливим, проте на Україні  будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала  в себе відновлення зруйнованих  і будівництво нових міст,, зведення  оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського  будівництва є визначальною рисою  тогочасної архітектури.

У нових історичних умовах зодчество  набувало нового змісту, оновлюючи  свою конструктивну систему та пластично-декоративні  засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному  розвитку національних будівельних  традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами,  глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас будуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської корони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.