Історичні аспекти формування національної економіки

Контрольна робота

«Історичні аспекти формування національної економіки»

Зміст

1.                  Принципи функціонування національної економіки в працях дослідників Стародавнього світу...................................................................................................3

2.                  Становлення національної економіки за часів Середньовіччя....................9

3.                  Господарський розвиток українських земель в межах національної економіки інших країн.............................................................................................11

Список використаної літератури.............................................................................18

1. Принципи функціонування національної економіки в працях дослідників Стародавнього світу

Специфіка розвитку національних економік з найдавніших часів визначалася особливостями викликів, з якими зустрічалися мешканці тих чи інших територій. А отже, першопочаткові умови їх формування залишали чіткий відбиток у розумінні місцевими дослідниками головних ознак національних економік. Так, у Стародавньому світі неможливим було забезпечити цивілізаційний розквіт без активного втручання держави.

Кліматичні умови вимагали поєднання зусиль усіх членів громади на шляху до мети. На теренах Шинеару, Єгипту, Індії, Китаю звичайне рільництво, не засно­ване на використанні іригаційних споруд, було приречене.

Отже, окремі землероби були змушені об'єднуватися для створення мережі таких спо­руд. Об'єднання самостійних економічних суб'єктів за власною волею у жорстко обмеженому часовому періоді виглядало досить сумнівним. Тож нагальною була необхідність втручання додаткового гравця, в якості якого виступала держава. Саме вона примушувала землеробів створювати і за­безпечувати потрібні експлуатаційні характеристики іригаційних споруд. У свою чергу, це привело до посилення взаємозалежності між окремими суб'єктами національної економіки та інтенсифікації взаємозв'язків між ними [10;c.89-90].

Безумовно, ця специфіка виявляється в економічних працях учених давнини. Так, у пісні про Гільгамеша акцентується увага на ролі держави у створенні сприятливих умов для побудови й використання зрошувальних конструкцій. Аналогічно у «Повчанні писаря сину» та «Повчанні геракле-опольського царя своєму сину» увага звертається на необхідність втручан­ня держави в розвиток національної економіки, потребу існування правля­чої верхівки, як фактора, що консолідує національну економіку, визначає орієнтири її розвитку, виключає можливі загрози.

До подібних висновків приходять і дослідники Стародавньої Індії. У «Законах Ману» констатується, що за відсутності енергійного державного втручання «ні в кого не залишалося б власності, нижчі зайняли б місця ви­щих», наслідком чого стало б гальмування розвитку економіки. Разом з тим, на думку тогочасних мислителів, кордони національної економіки збігаються з державними, і вона розглядається як тотожна «нашому царству». В «Артхашастрі» розглядається роль держави в досягненні прискореного розвитку національної економіки.

Саме вона має очолити створення зрошувальних си­стем, оскільки вони є «джерелом врожаю, а поступове отримання вигод від дощу залежить від зрошувальних заходів». За спроби зашкодити іригаційним мережам держава має жорстко карати винуватців. З іншого боку, саме вона повинна забезпечити мирний розвиток національної економіки, запобігти зо­внішнім ворожим втручанням у процес зростання добробуту.

Подібна ситуація склалася і на теренах Стародавнього Китаю. У до­лині Хуанхе поступовий цивілізаційний розвиток призвів до погіршення екологічної ситуації. Освоєння нових територій, включення їх в господар­ську діяльність людини, знищення лісових масивів у верхів'ях ріки поси­лили загрозу нищівних повеней, призвели до загибелі багатьох общин, зна­чно ускладнили умови рільництва. Вийти з антропогенової кризи можна було лише забезпечивши створення іригаційних систем, зарегулювавши Хуанхе.

Досягти цього китайцям вдалося лише шляхом активізації діяль­ності держави. Саме про це йдеться в працях видатних китайських мисли­телів Конфуція та Мен-цзи.

Посилення державного втручання, створення єдиних правил економічної гри, підпорядкування єдиному економічному центру вимагає представник легізму Шан Ян.

Дещо інша ситуація характерна для розвитку національної економіки на теренах Стародавньої Греції. Активне державне втручання в господар­ську діяльність було притаманне лише тим територіям, де цього вимагали кліматичні виклики. Така ситуація, наприклад, склалася в Лаконії. Подіб­ність зі східними умов сільськогосподарської діяльності потребувала рег­ламентації діяльності населення з боку держави. Наслідком саме цього бу­ли антиринкові, пронатуральні закони Лікурга щодо обмеження зовніш­ньої та внутрішньої торгівлі, фактичного скасування грошового обігу, ні­велювання наслідків майнової диференціації громадян. З іншого боку, це втручання стимулює появу більш тісних взаємозв'язків між окремими суб'єктами спартанської національної економіки, оспіваних Платоном [2;c.115].

Інші кліматичні умови вимагають й іншого ставлення до економічної ролі держави. Орієнтація на торгівлю, ремісництво та судноплавство в Афінах стає запорукою ослаблення ролі держави (тоталітарної на сучасний погляд). Відсутність іригаційних мереж, менша залежність від кліматичних викликів, другорядність рільництва (значну частину пшениці афіняни ім­портують) зменшує потребу в примушуванні громадян до спільної праці, сприяє зростанню свободи дій індивідуума, забезпечує самостійність у прийнятті господарських рішень. Але держава не усувається повністю від господарської діяльності.

Так, реформи Солона стимулюють розвиток під­приємництва, мотивуючи виробників до збільшення обсягу випуску та експорту оливкового масла та забороняючи вивіз пшениці.

Проте менший ступінь втручання держави в господарську діяльність, градація соціально­го статусу громадян лише в залежності від їхнього майнового стану забез­печує більш інтенсивний економічний розвиток, відкритість економічних суб'єктів до нововведень, більшу адаптабельність національної економіки до мінливих зовнішніх умов.

Арістофан зазначає: «Афіняни полюбляють будь-які нововведення, вміють швидко розібратися в обстановці, виконую­чи те, що задумали. Вони рішучі, ... вони люблять їздити до чужих країн», де набувають нових знань, а представники більш традиційних суспільств (спартанці) «думають лише про те, як зберегти наявне, але не спроможні придумати щось нове і виконати необхідне», відставання їх в економічно­му розвитку неминуче [11;c.56-57].

Розвиток торгових взаємозв'язків загострює про­блему ідентифікації меж національної економіки. За одними ознаками її кордони наближаються до кордонів діяльності резидентів держав-полісів, а за іншими — створюється дещо аморфна, але загальна давньогрецька наці­ональна економіка.

Специфічним був розвиток національної економіки Стародавнього Риму. Початкове формування національної економіки на теренах Північної Кампанії потребувало активного втручання держави. Освоєння драглистих низовин Нижнього Тибру було б неможливим без її консолідуючої ролі. Цього ж вимагали демографічні проблеми, що постали перед Римом.

Шви­дке зростання населення сприяло появі постійного дефіциту продовольчих продуктів, у першу чергу пшениці. Розв'язання проблеми шляхом військо­вої експансії було б неможливим без участі держави. Саме демографічна напруженість за умов обмеженості ресурсів стала тим фактором, що обумовив постійне зростання територіального ареалу римської національної економіки протягом століть.

Разом з тим, державне втручання в господар­ську діяльність є досить помірним. Так, гідна відповідь на кліматичні ви­клики дозволила за часів Сервія Тулія відмовитися від общинного земле­володіння. Внаслідок його реформ «усе належить правителю, хоча за зако­ном прописано різним власникам, тобто кожна річ має свого власника. Правителям належить влада над усім, а приватним особам — право влас­ності. Ти не торкатимешся плодів, якщо тобі це не дозволить орендар, на­віть якщо вони й народилися в твоїх володіннях».

Подальший розвиток національної економіки відбувався на ринкових засадах. І тогочасні теоретичні розробки в першу чергу акцентували увагу саме на механізмах підвищення її ефективності.

Так, Варрон, розглядаючи рабовласницькі господарства як головну складову національної економіки, пропонує шляхи підвищення їх доходності за рахунок зростання ступеня експлуатації працівників, ефективного розподілу праці між вільними та невільними. З іншого боку, зростання кількості люмпенів-квіритів стає онтологічною детермінантою появи іншого розуміння подальших шляхів розвитку національної економіки.

Брати Гай та Тиберій Гракхи пропону­вали перейти до більш рівномірного розподілу землі, обмеживши володін­ня земельними ділянками 250 га на родину та роздавши люмпенату неве­ликі наділи — до 7,5 га [4;c.236].

Протягом досить значного проміжку часу залишаються не чітко визначеними кордони національної економіки Стародавнього Риму. Якщо в царський період вони є достатньо фіксованими, то за часів республіки набувають менш окресленого характеру.

В завойованих провінціях діють власні закони, грошові системи, специфічно розвиваються торговельні відносини. Це означає, що на теренах Римської держави функціонує переважно конгломерат національних економік, аніж єдина національна економіка. Лише з часів Октавіана посилення тенденцій до єдності набуває зримих обрисів. Ця тенденція ще більше посилюється під час правління Тиберія й Веспасіана та, з певними перервами, Діоклетіана.

Елліністична цивілізація розповсюджувала свій ареал і на терени сучасної України. Південна смуга нашої держави в ті часи була далеким краєм Ойкумени. Але внаслідок демографічного вибуху в Греції у VII ст. до н.е. тут з'являються перші колонії та утворюються поліетнічні держави полісного типу (Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес тощо).

Поліси фактич­но виконували роль перевалочних пунктів, саме через них ремісницькі ви­роби експортувалися з Греції на північ, а збіжжя зі степів півночі імпорту­валося у Грецію. Але в III ст. до н.е. українська пшениця стає неконкурен­тоспроможною на ринках Еллади, що призводить до глибокої кризи квазі-національних економік Північного Причорномор'я. Разом з тим, посилю­ється автаркічність полісних економік, їх незалежність, зростає ступінь їх­ньої національності із втратою статусу квазінаціональності.

Втім, такі тен­денції поширювалися одночасно з поширенням у полісах мультикультуралізму, коли місцеві стереотипи поведінки отримували все більшу кількість прибічників. На зламі тисячоліть, як наслідок поразки Мітридата IV, Пів­нічне Причорномор'я опиняється в зоні інтересів Римської держави, а еко­номіки полісів знову набувають статусу квазінаціональних серед числен­них мікронаціональних економік варварських племен. Напади кочовиків наприкінці доби античності призвели до остаточної загибелі полісів [1;c.47-49].

2. Становлення національної економіки за часів Середньовіччя

Варварські королівства, що утворилися на рештках Західної Римської імперії, важко сприймати в якості національних економік. Господарські взаємовідносини між окремими феодальними утвореннями мають обмеже­ний характер, а в певних випадках майже відсутні (наприклад, автаркізація герцогств Сполетто та Беневенто в межах Лангобардського королівства). Млявими залишаються і товарно-грошові відносини між меншими феода­льними володіннями, що входять до складу герцогств чи графств. Величе­зна кількість грошових систем, митних перепон є характерною ознакою тих часів. А отже, терени Європи були покраяні на численні мікронаціональні економіки. Фома Аквінський фактично обстоював думку про тотож­ність кордонів феодальних князівств та кордонів національних економік. З сучасних позицій ця думка є сумнівною, оскільки застосовується лише один критерій — межі дії єдиної грошової системи.

На території України в добу раннього Середньовіччя розвиток націо­нальної економіки фактично обмежувався кордонами Київської Русі, де утверджувалися феодальні відносини, формувалася ієрархічна феодальна система. Домінування натурального господарства значно гальмувало роз­виток єдиної національної економіки. Причому, в ІХ-ХІ століттях навіть за розмірами мікронаціональних економік Україна значно поступалася своїм західноєвропейським сусідам. Це пов'язано зі значним сповільненням роз­витку вотчинного землеволодіння. Особливості господарства Київської Русі визначалися вкрай низькою щільністю населення, наявністю великої кількості незаселеної землі, можливістю селян, у разі посилення утисків з боку феодалів, переселитися на нові землі. Отже, середнє натуральне гос­подарство і за обсягом значно поступалося своїм аналогам у Німеччині чи Франції. Разом з тим, на території України існує єдина грошова система [12;c.152-153].

Формування зрілих феодальних відносин у XII—XIII століттях приво­дить до посилення тенденцій регіоналізації. Укрупнення мікронаціональ­них економік відбувається синхронно з розпадом єдиної національної еко­номіки в межах Київської Русі. Центр економічного життя поступово пе­реноситься з Київського князівства на південний захід — у Галицько-Волинське. Разом з тим, класична феодальна система на території України так і не утворилася. Ленна система фактично не замінила бенефіціальну систему землеволодіння, майорат не набув загального поширення, як у За­хідній Європі, а селяни, в своїй більшості, залишилися особисто вільними. За наявності численної та добре організованої спільноти партачів цехи не досягають такої влади, як у католицьких країнах. Феодальний розбрат по­гіршує конкурентні можливості мікронаціональних економік на землях України, і упродовж наступних століть всі вони стають складовими сусід­ніх національних економік: Центральна Україна — національної економіки Великого князівства Литовського, Північно-Східна Україна — Московсь­кого князівства, західні землі — Польського королівства, Буковина та За­карпаття — Молдавського князівства та Угорського королівства [6;c.95].