Історичні аспекти формування національної економіки

3. Господарський розвиток українських земель в межах національної економіки інших країн

Упродовж багатьох століть розвиток різних частин України відбував­ся нарізно, і це не могло не вплинути на її сучасний стан. Найбільша час­тина українських земель опинилася під владою Великого князівства Ли­товського.

Об'єднання української національної економіки з економіками ментально близьких білоруського та литовського народів не викликало опору серед населення. Розвиток феодальної системи господарювання від­бувався за звичною схемою. Продовжує домінувати бенефіціальна система землеволодіння, лише дещо змінилося коло власників на користь предста­вників литовського княжого дому.

Але в XIV-XV століттях поступово по­силюється залежність селян від феодалів, особливо після зміцнення в Україні позицій польської шляхти. Замість численних станів (данників, службових, тяглових, парубків, люзних тощо), які мали різні ступені зале­жності від феодала, формується єдиний стан залежності — дедизні селяни. У Західній Україні цей процес був особливо прискореним і супроводжува­вся одночасно асиміляторською політикою — полонізацією та окатоли­ченням населення. На крайньому заході вона набувала особливо гострого характеру, що завершилося переходом Холмщини, Бойківщини та Лемкі-вщини до орбіти іншої — Західно-Християнської цивілізації. Цей процес охопив не тільки селянство. У містах провідні позиції серед патриціату та бюргерства посідають представники колоністів та полонізованих чи оніме­чених українців, представники автохтонного населення переважають тіль­ки серед плебсу [6;c.73-74].

Дещо інша ситуація складається у Наддніпрянщині, що знову, в умо­вах ослаблення могутності номадних племен, колонізується українським населенням. Тут слабкішими є феодальні примуси, набагато потужніши­ми— економічні позиції козацтва в містах. Спроби поширити звичайну феодальну практику на ці землі зустрічають жорсткий опір козацтва, що врешті-решт у XVII столітті привело до появи незалежної Української держави і формування власної національної економіки. Знищення системи королівщин, ліквідація магнатських землеволодінь, наявність значної кільості хуторських господарств, що належали козакам, їхня проринкова орі­єнтація та відсутність чи незначний прояв феодальних примусів (шляхом «подарунків на свята» старшині) зумовили швидкий розквіт мануфактур­ного виробництва в Центральній Україні.

Фактична ліквідація феодальної системи господарювання відкрила шлях до розвитку національної економіки за капіталістичним способом виробництва. Відсутність феодальних рентних відносин сприяла станов­ленню хутірського господарства як багатогалузевого фермерського, що за наявних умов забезпечувало високу конкурентоспроможність вітчизняної продукції на світових ринках. Сприяли цьому й виважена внутрішня (уні­фікація оподаткування, дотримання єдиних правил економічної гри) та зо­внішня (лібералізація за одними напрямками та протекціонізм за іншими) економічна політика уряду Богдана Хмельницького. Але цим перспекти­вам не судилося здійснитися — територія України стала частиною Росій­ської держави.

Міжнародна торгівля українських купців регламентувалася російським урядом, вивезення товарів дозволялося лише через окремі по­рти (Архангельськ, Азов), що збільшило транспортні витрати та знизило конкурентоспроможність українських товарів. Україна була фактично від­різана від західноєвропейських ринків. Торгівля ж на теренах України на­буває колоніального характеру. Російський торговий капітал стає тут по­вним господарем. Російські купці отримують деякі привілеї на торгівлю в українських землях, натомість встановлюються жорсткі обмеження на екс­порт найбільш конкурентоспроможної продукції українських мануфак­тур — її витісняють товари російських мануфактур.

Не кращою була ситуація і на українських землях в межах Польщі. Хоча українські виробники та торгівці формально не переслідувалися, але права шляхти на безмитну торгівлю за умов існування численних внутрі­шніх та зовнішніх мит ставили українських купців у скрутне становище. Втім, дрібна українська шляхта мала таку саму можливість, як і польська, скористатися цим правом.

На жаль, маючи значний потенціал розвитку національної економіки, можливості прискореної реалізації промислового перевороту (наявність відповідних ресурсів, слабкість цехів та потужність спілок партачів, ліквідація феодальної системи господарювання, поширення фермерського гос­подарства тощо), Україна не змогла ними скористатися, втративши свою незалежність. У XVIII столітті розпочався новий наступ на права селян, відбувається закріпачення вільних козаків та селян на землях Російської імперії та Речі Посполитої.

XIX століття ознаменувалося появою нових поглядів на сутність національної економіки. Представник німецької історичної школи Ф. Ліст пе­ршим визначає, що розвиток національної економіки як конгломерату мікронаціональних економік неможливий.

Необхідним є створення єдиної національної економіки із загальною системою економічного захисту, однаковими правилами економічної гри, єдиним економічним центром, а це зумовить поглиблення та зміцнення взаємозв'язків між окремими її економічними суб'єктами. Це завдання покладається на державу, яка має сприя­ти також розвитку фабрично-мануфактурного виробництва шляхом засто­сування заходів «виховного протекціонізму» [9;c.85].

Г. Шмоллер та А. Вагнер розглядали національну економіку як тото­жну народному господарству (Wirtschaft), а отже, і сам предмет фундамен­тальної науки — політичної економії — набуває у них зовсім іншого заба­рвлення: «Це є наука, що описує народногосподарські явища, визначає та пояснює їх у зв'язку з їх причинами, оскільки вони можуть бути зрозумі­лими лише як єдине ціле ...».

М. Вебер першим звертає увагу на релігійну специфіку розвитку національних економік. Саме релігійний фактор справляє величезний вплив на формування національного менталітету, що, зокрема, виявляється у став­ленні до господарської діяльності. Так, представники протестантизму ста­ли ототожнювати працю в межах мирської професії з релігійною аскезою. Людина, яка докладає максимум зусиль у своїй професійній діяльності, так само люба Богу, як і відлюдник, що безперервно молиться. Зростання добробуту є проявом Божественної благодаті, а отримані статки слід спрямовувати на розширення виробництва, розглядаючи це як прямий обов'язок доброго християнина. Така трудова етика забезпечила реалізацію промислового перевороту, в першу чергу, саме в протестантських національних економіках та подальше їх економічне лідерство аж до сучасного періоду.

Таке сприйняття причин багатства та бідності народів може пояснити й особливості розвитку національної економіки України. Саме розподіл її між двома державами — католицькою Польщею та православною Росією, з несприйняттям будь-яких відхилень від загальноприйнятих норм поведі­нки, зумовив її економічне відставання. Лише представники релігійних меншин, з ближчим до протестантизму світоглядом, демонстрували успі­шність в ринковій діяльності (іудаїсти, старообрядці, молокани тощо). Ри­нковий же дух, прагнення до свободи, внутрішньо притаманні козацтву, зазнавали утисків з боку російського та польського урядів.

До вкрай негативних наслідків призвело й гальмування розвитку капіталістичних відносин на теренах України. Суттєвим поштовхом для його прискорення мало слугувати скасування кріпацтва, але така подія в Захід­ній Україні відбулася лише 7 вересня 1848 p., а на Східній — 19 лютого 1861 р. До того ж, ліквідація залежності селян у такій формі мала переваж­но декларативний характер.

Втрати панства фактично мали компенсувати селяни у вигляді сплати індемнізаційного боргу на Заході та викупних пла­тежів на Сході. І якщо в Галичині, Буковині та Закарпатті починає зростати соціальна диференціація селянства, формуються засади подальшого розви­тку товарного виробництва за капіталістичним сценарієм, то на теренах Російської імперії подібний розвиток практично блокується аж до 1881 p., а викупні платежі трансформуються у відбуття панщини для тимчасово зо­бов'язаних (селян, які не викупили свої наділи) [7;c.139-140].

Але навіть за таких несприятливих умов капіталістичні відносини утверджуються в Україні. Особливо успішно подібні процеси відбувають­ся на землях Степової України, де значну частину населення складають ко­заки, утиски щодо яких історично мали менш жорсткий характер у порів­нянні з посполитими. Отже, саме тут зберігся дух свободи та підприємниц­тва, а жителі мали необхідні статки для розвитку товарного зернового гос­подарства, прискореного викупу дворянських землеволодінь (такий процес проходив удвічі швидше, аніж на Правобережжі). Найбільш ефективні то­варовиробники частково скуповують землі менш успішних селян, а частково орендують їх, забезпечуючи прискорення розвитку капіталістичних відносин в аграрній сфері і, як наслідок, технологічну модернізацію виро­бництва та зростання врожайності (картоплі та зернових майже вдвічі).

Необхідність експорту надлишку сільськогосподарської продукції за межі України викликає потребу в будівництві на її теренах мережі заліз­ниць. А це в свою чергу призводить до появи значного попиту на рейки та сприяє прискореному розвитку гірничо-металургійного комплексу й транспортного машинобудування. Втім, товарообмін з корінними російсь­кими регіонами має колоніальний, нееквівалентний характер. Забезпечую­чи левову частку загальноімперського виробництва вугілля, металу, зерна, цукру тощо, Україна залишається ринком збуту промислової продукції ро­сійських виробників за завищеними цінами.

Не кращою була ситуація й на західних землях. Розвиток фабрично-заводського виробництва має тут загальмований характер, вкрай повільно зростає продуктивність праці. На відміну від східних регіонів, де лідиру­ючі позиції в промисловості займають надпотужні підприємства, на захо­ді домінують середні та дрібні виробники, а технологічна база є вкрай відсталою. Економічна політика австро-угорського уряду, порівняно із російським, не сприяла зростанню іноземних інвестицій у промисловість українського краю, а товарообмін також набуває колоніального характе­ру. Землі Галичини, Буковини та Закарпаття стають сировинним придат­ком імперії.

Отримання Україною незалежності на початку XX століття не дозво­лило сформувати самостійну національну економіку, оскільки сам період фактичної незалежності був нетривалим. Територія України була поділена між Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. І роз­виток кожної з частин був позначений певною специфікою еволюції націо­нальних економік цих країн. Політика радянських урядів мала забезпечити неможливість функціонування самостійної національної економіки Украї­ни в майбутньому. Подібних асиміляторських планів дотримувалися й уря­ди Польщі, Чехословаччини та Румунії, намагаючись перетворити складові української економіки в колоніальні придатки власних національних еко­номік.

Так, за перші 20 років панування радянського уряду частка українсь­кого виробництва в загальнодержавному щодо вугілля та металопродукції скоротилася майже на 50%. До того ж, розбудова промисловості та сільсь­кого господарства мала чітко виражений колоніально-сировинний харак­тер.

Не набагато кращою була ситуація на заході України. Хоча фізичне нищення українства тут мало більш помірний характер, але дедалі відвер­тіших обрисів набирає політика колонізації. Досить відмінним є становище в Закарпатті, де чехословацький уряд проводив зважену політику соціаль­но-економічних реформ без проявів пригнічення за національною ознакою, забезпечуючи розвиток інфраструктури українського краю.

Об'єднання українських земель у довоєнні та повоєнні роки в межах Радянського Союзу було не спроможне було в середньостроковій перспек­тиві ліквідувати відмінності між ними, що накопичувалися століттями окремого існування. Разом з тим, протягом 50-60-х років відбулося значне покращання добробуту населення всієї України: прискореними темпами зростає заробітна плата в сільському господарстві, пенсії, будується житло, створюється соціальна інфраструктура [8;c.172-173].

Але тимчасове бурхливе зростання змінилося в 70-ті роки тривалою стагнацією, ще більш виразними стають диспропорції в розвитку важкої промисловості, з одного боку, та легкої, харчової промисловості й сільського господарства, — з іншого. Вітчизняна індустрія не орієнтується на задоволення потреб населення, наростає дефі­цит товарів широкого вжитку. Погіршується ситуація і у важкій промисло­вості, яка потребує оновлення основних фондів, зношеність яких в окре­мих галузях досягає у 80-х роках в Україні 60%. Кризові явища наростали по усіх напрямах, і саме в таких умовах розпочинається розбудова само­стійної національної економіки України.

У наступних главах йтиметься про економічний розвиток сучасної незалежної України [11;c.164].

Список використаної літератури

1.                  Винниченко В. Відродження нації. — К.: Вид-во політичної літерату­ри України, 1990.

2.                  Грушевський М. Історія України-Руси — Т. 3. — К.: Наукова думка, 1992.

3.                  Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку/ За ред. акад. HAH України В. М. Геєця. — К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003.