Історична роль Богдана Хмельницького

Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення  зовнішньополітичного становища України. Очевидно, ніхто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмельницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов’язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

      Не можна  недооцінювати ролі великого  гетьмана у формуванні державної  еліти. Геніальність гетьмана  як державного діяча полягала  і в тому, що він спромігся  поєднати реалізацію національної  ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва і селянства. Адже в жодному разі не можна забувати того, що період Хмельниччини – це не лише час становлення незалежної держави, але й доба  глибоких соціальних потрясінь. На терені козацької України було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння )за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася дрібна, фермерського типу власність на землю. Не без сприяння політики Б. Хмельницького стався революційний прорив у формуванні різних рівнів суспільної свідомості селян.

       Після   провалу  намірів  ( травень – серпень 1648 р. ) залучити  на  бік  національно – патріотичних  сил  українське  панство гетьман  змінює своє  ставлення  до  великого  й  середнього  феодального  землеволодіння. В наступні  роки йде  на  поступки магнатам  і  шляхті лише  під  тиском  умов Зборівського та Білоцерківського  договорів, а після  Батозької  перемоги  відмовляється  від  політики,  спрямованої  на  відновлення  дореволюційної  моделі  аграрних  відносин. Жорстку  лінію  проводив  Б. Хмельницький  щодо  маєткових  апетитів козацької  старшини ( до  1654 р. Не  виявлено  жодного його  універсалу про надання  її  представникам земельних володінь ).  Тому  частина  старшини, невдоволена  цим аспектом  його  політики,  почала  таємно  добиватися  від  московського   царя  грамот  на  маєтки (  родина  Виговських,  Самійло Богданович-Зарудний,  Павло  Тетеря  й ін. ).  Інакше  гетьман  ставився  до  володінь православної  церкви.  Розуміючи важливе  значення  релігійного  чинника  у  розгортанні  визвольної  боротьби,  він  одразу  ж  пішов  на  захист  церковного  землеволодіння  й  не  тільки  суворо  карав  тих,  хто  зазіхав  на  монастирське  майно  й  землі,  а  й  надавав  монастирям  у  володіння  маєтки.

     Ще  один  дуже  важливий  аспект  соціальної  політики  Б. Хмельницького – намагання  не  допустити  в  Українській  державі вибуху  громадянської  війни. Загроза  розвалу  національно – патріотичного  табору ,  що  виникла  після  укладення  Зборівського і  Білоцерківського  договорів,   спонукала  його,  з одного  боку,  час від часу  видавати  грізні  універсали,  які страхали  “бунтівників “ смертною  карою,  а з другого – навіть  під тиском  польського  уряду ніколи  не  вдаватися до  масових репресій   проти повстанців.

      Прогресивний  характер  мали  заходи  гетьмана  і  в  інших  сферах  економічного  життя  країни.  Відомо,  що  він  з  великою  увагою  ставився  до  міст – звільняв  їх  від  постоїв,  захищав  від  свавільників,  збільшував  міські  привілеї,  піклувався   про  міську  земельну  власність. Постійно  дбав  про  розвиток  внутрішньої  і  зовнішньої   торгівлі.  В  діяльності  уряду  окреслилася  тенденція  до  скасування  внутрішнього  торгового  мита.   Проводилася  політика  захисту  інтересів  українських   купців   у  міжнародній  торгівлі.  Свідченням   цього  служить  розроблений,  очевидно  в  1650 р.,  проект  договору  з  Туреччиною   про  торгівлю,  що  передбачав  їх  звільнення   “ від  всяких  мит,  оплат і  податків...  на  сто років...”.  Водночас  створювались  сприятливі   умови  для  торгівлі  іноземців   на  терені  Української  держави.

      Серйозне   піклування    Б. Хмельницький  виявляв  щодо  організації   фінансової  справи.  В  джерелах  є  відомості  про  запровадження   карбування  національної  монети,  і,  можливо,  подальші  пошуки  науковців дадуть  можливість  підтвердити   їх  вірогідність.  Поповнення  фінансів   відбувалося   переважно з трьох джерел:   земельного  фонду,  доходів від промислів та  торгівлі  й податків.  Набула  поширення  здача  в  оренду  різних  промислів.

       Не  залишався  гетьман  осторонь  процесу  становлення   нової   судової  системи. На  місці   станово – шляхетської   системи   земських,  Бродських  і   підкоморських   судів  виростає  нова  система - козацьких    судів:   сотенних,  полкових   і  генеральних  судових  установ.  Місце  скасованого  домініального   судівництва   зайняли  здебільшого  сільські  суди.    Найвищий  суд  перебував  при  гетьмані.   Запроваджується  практика   надсилання  Б. Хмельницьким   судових  комісій  для  розгляду  справ   особливого  значення.

      5. Організація війська. Внутрішня політика.

      В   умовах  постійної  загрози   нападу  ззовні  неабияке  значення    мала  здатність  держави   захищати  свої  національні інтереси.   Розуміючи це,  Б. Хмельницький надавав першорядного   значення зміцненню її  обороноздатності.   Він,   по  суті,  став  творцем української армії (  60 – 80  тис.  вояків ),  яка нічим не  поступалася кращим  європейським  арміям  того  часу.   В  останні  роки  життя  задумався  над  проблемою  сформування  50 – тисячного  регулярного  війська,   яке  утримувалося  б   за  рахунок  скарбниці.  Велику  роль  у  зміцненні  збройних  сил  України  відіграло  прийняття  “Статей     про  устрій  Війська  Запорізького “ ,    що  послужили   першим  українським  військовим  статутом.

      Основну   ударну  силу  армії  становила   піхота.  Гетьман  переозброїв   її  найсучаснішою  вогнепальною  зброєю,  визначив  норми  боєприпаси  і  запровадив  завчасну  його  підготовку  ( ладування )  до  стрільби,  що  дало  змогу  скоротити  багатошеренговий   стрій  вояків  до  3 шеренг,  поліпшити можливості  маневрування  піхоти.  Велику  увагу  приділяв  кінноті,  яка  продемонструвала   високі  бойові  якості  уже  в  боях  під  Пилявцями,  Зборовим    та  Берестечком;    створив  сильну   артилерію,  що  поділялася   на  легку  і  важку  польову;  вперше  в  Україні  запровадив   гармати  на  лафетах.

       До  діючої  армії  входили  підрозділи   розвідки,   фортифікаційної ,  прикордонної  і   сторожової  служб.   Було  добре  налагоджено  постачання   зброї,   боєприпасів,   продовольства  та  фуражу.   В  історичних  джерелах  є  згадки  про  існування   санітарної  служби.  Мимовільне  захоплення  у  польських  офіцерів   викликала  сувора  дисципліна,  запроваджена  в  армії.   Впадає  в  око  вміння  гетьмана   зберігати  у   таємниці   свої  стратегічні   задуми,  виховувати,  добирати  та  висувати  на  відповідальні  посади   талановитих   воєначальників.

      Слід зазначити, що під час походу Б.Хмельницький командував головними силами армії. При цьому дуже вдало використовував старий запорозький звичай – оборону війська табором з возів. Він рішуче відмовився від оборонної тактики бою і свою військову майстерність виявляв насамперед у наступі, завдаючи противникові, як правило, несподіваного удару. Гетьман не витрачав сил на здобуття фортець, а розпочинав бій з головними силами ворога, аби їх розгромити. Коли це було вигідно, вдавався до партизанських методів боротьби. Б. Хмельницький показав себе неперевершеним майстром маневрової тактики. Під час боїв демонстрував особисту мужність, залізну витримку, кмітливість, ніколи не втрачав здатності тверезо оцінювати ситуацію і приймати необхідні рішення. Проведені гетьманом воєнні кампанії і битви проти польських та кримських військ збагатили скарбницю європейського військового мистецтва і дають підстави вважати його одним з найталановитіших полководців XVII ст.. Вирішальну роль відігравав Б. Хмельницький  і в процесі становлення розвідки та контррозвідки Української держави. До речі, чудово організована ним розвідувальна служба давала можливість вчасно отримувати найціннішу інформацію політичного та військового характеру й мала надзвичайно важливе значення для реалізації планів військових кампаній, а контррозвідка успішно розв’язувала питання захисту національних інтересів на терені України.

      Серед  іншого необхідно сказати і  про такий важливий аспект  державотворчої діяльності Б.Хмельницького, як розв’язання ним національної і конфесійної проблем. Коли спалахнула революція, гетьман прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це не завжди вдавалося. Так, дізнавшись про вчинені наказним гетьманом Максимом Кривоносом погроми в ряді міст (червень-липень 1648р.),  заборонив їх проводити, а також страчувати захоплених у полон шляхтичів. Як відзначав Б. Хмельницький у листі до польських комісарів від 19 серпня 1648р., „ми  не дозволяємо йому ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати ... жоден з панів-поляків, хто потрапив до наших гетьманських рук, не замордований, і всі живі, як старі, так і молоді...”

       Є  підстави стверджувати, що на  відміну від багатьох політиків  Європи того часу гетьманові  не були притаманні ні почуття національної винятковості і нетерпимості до інших народів, ні почуття релігійного фанатизму. Послідовно  й рішуче відстоюючи інтереси православ’я, Богдан Хмельницький разом з тим визнавав право на існування католицизму й уніатства, вважаючи, що „є один Бог і одна християнська віра”. Принципово важливого положення, що „непристойна і тяжка справа, коли хто приневолює неохочих до своєї віри”, дотримувався до кінця свого життя. У розмові з київським митрополитом С Косовим у листопаді 1649р. зауважив : „Більше ж ми не хочемо бути тяжкими для уніатів. Хай вірують, як хотять...”. Безпідставними виглядають також звинувачення окремими дослідниками (переважно єврейськими) Б.Хмельницького в антисемітизмі.

        В роки революції гетьманові  доводилося вирішувати комплекс проблем, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності держави.

В цілому  українській  дипломатії  вдавалося  в  процесі  протиборства різних  політичних  сил  у Східній  і  Південно – Східній  Європі  знаходити  оптимальні  рішення:   укладати  союзи з одними  або домагатися  нейтралізації інших.   Це  привело до  визнання  України як  суб”єкта  міжнародних відносин  урядами Порти,  Кримського  ханства,  Англії,  Венеції,  Росії,  Трансільванії,   Австрії,  Молдавії,  Валахії,  Швеції.   Разом з тим глибокий  аналіз  ситуації,  що  складалася,  дав можливість  Б. Хмельницькому зробити невтішний висновок  -  жодна з тогочасних  сусідніх  держав   не  була  зацікавлена в існуванні незалежної  України.

        Надійність  і  поступливість Речі  Посполитій  постійно  виявляв  єдиний  військовий  союзник  України – кримський  хан  ( під  Зборовом  у  серпні 1649 р.,  під  Берестечком  у  червні   1651 р.,  під  час  Жванецької  кампанії   восени  1653 р.).  жодного  політичного  уроку  з  кровопролитної  боротьби  не  виніс  польський  уряд,  який  влітку  1653 р.  активізував  підготовку  нового  наступу  з  метою  ліквідації  Української  держави.  Далекими  від  союзницьких  склалися  на  цей  час  відносини  з  Молдавією,  Валахією  і  Трансільванією,  що  пішли  на  зближення   з  Річчю  Посполитою.  У  контексті  розвитку  геополітичної  ситуації  перед  Б. Хмельницьким  поставала  дилема:  залишитися  на  одинці  з  ворогом   і  втратити    основні  завоювання   або заради  їх  збереження  прийняти   протекторат   Османської  імперії чи  Росії.  Іншого  виходу  з трагічної геополітичної ситуації  просто  не  існувало.   Враховуючи  позицію більшості старшини  й козацтва,   Хмельницький  визнав    пріоритетною можливість  прийняття   протекторату   московського  царя.

       6. Московський протекторат. Переяславська  рада.

      Тепер   надії  Хмельницького  були  спрямовані  на  Москву.   В   цей  час  він  писав   цареві,   що  польське  військо   рушило  на  Україну   для  наруги  над  святими  церквами  й  вірою,  і  що  турецький  султан  запрошує  козаків  у  своє  підданство.   Першого  жовтня   1653 року   Земський  собор задовольнив  прохання  гетьмана,  а   8 січня   Переяславська  рада,  на  якій  були  оголошені  договірні  статті,   ухвалила  приєднати  Україну  до  Росії.  Суть  статей  договору  така:  Україна  зберігає  всі  свої  колишні  порядки   і  своє  самоврядування   під  владою  виборних  старшин  і  гетьмана,  яких  обирають  вільними  голосами.  Гетьман  має  право  приймати  послів  і  налагоджувати  відносини   з  чужоземними  державами;   всі  українські  стани  зберігають  за  собою   свої  давні  права  й  вольності:  кількість  козацького  війська   збільшується  до  60  тисяч.  Крім того,  можна набирати  ще  й добровільні полки;   гетьманський  уряд   зобов’язується  видавати  велику  платню  цареві,  збір  якої  доручали  місцевим  урядовцям,  без   втручання російських  збирачів.  Зі  свого боку,  цар обіцяв  захищати  Україну   своїми  військами   від  зазіхань  Польщі.

    Народ  присягав  повсюди,  але  вищі  українські  стани  з  деяким  недовір’ям   і  тривогою   за  недоторканність  своїх   прав  і  старих  звичаїв   зустрічали  перехід   у  московське  підданство.  Київський  митрополит  і  духівництво  відмовилися  присягати  й  не  допускали  підлеглих  до  неї  своїх  слуг  і  взагалі  людей,  що  проживали  в  їхніх  маєтках.  Козацька  старшина    й  православні  шляхтичі,  які  пристали  до  неї  під  час  повстання,  неохоче  йшли  під  “ московськую  протекцію “,   бо  з  їхніх  голів  не  вивітрився  план  незалежної  Української  держави.  Треба сказати, що вже протягом більше як з00 років кожне покоління українського народу по-різному оцінює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

       Пішовши   на  утворення  конфедеративного  союзу  з  Московією  (саме  така  характеристика   найповніше  відображає  юридично – правовий  зміст  цього  договору ),  гетьман  розглядав  його  лише  як  засіб   для  досягнення  більш  масштабної   та  глибокої   мети:  утвердження  суверенної  держави  й  об”єднання  під  булавою   всіх  етнічно  українських  земель.  Логіка  наступних  подій  промовляє,  що  він  діяв  саме  в  такому   напрямі  ( похід  восени  1655 р. українсько – російських  військ   у  Галичину;    домагання  у  1656 – 1657 рр.  від      урядів  Швеції  та  Трансільванії   включення  у  тексти  відповідних  договорів  статті  про  визнання  ними  входження  західноукраїнського  регіону  до  складу  козацької  держави  тощо).