Історія економіки та економічної думки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Марта 2012 в 00:18, шпаргалка

Описание

Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях спираєть­ся на низку фундаментальних положень, методологічних підхо­дів, що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від розуміння природи суспільства, причин і тен­денцій його історичного розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської сфери.

Работа состоит из  1 файл

шпора.doc

— 1.18 Мб (Скачать документ)

Таким чином, визначаючи найхарактерніші особливості НТР 1950-—1970-х років, слід вказати такі:

—       революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають мультидисциплінарного підходу, тобто комплексного вирішення еконо­мічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);

—       розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успі­хів НТР до ринку;

— оптимізація взаємодії науки та виробництва й створення на цій основі єдиного комплексу: наука -— техніка (технологія) — виробництво (наука стає самостійною провідною виробничою силою, а виробництво — технологічним застосуванням науки);

—    виникнення  нового  напряму  науково-технічного  прогре­су— автоматизації (часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів та ін­
формації автоматизованими засобами виробництва);

—    запровадження  гнучких  автоматизованих  систем   (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програм­ним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;

—    запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування тощо.

Концепція Форда—Тейлора—Друкера — концепція промислового перевороту, що пояснює характер роз­витку масових ринків у розвинених національних економіках по­воєнного часу за рахунок низки чинників, а саме:

—розширення зайнятості в працемістких поточпо-конвеєрних процесах галузей масового виробництва із високими заробітками працівників;

—розширення споживчого кредиту сім'ям зі зростаючими потребами в товарах тривалого користування.

Значною помилкою П. Друкера можна вважати те, що він зали­шив новому масовому капіталомісткому поточно-конвеєрному виробництву і суспільству масового споживання стару назву — «індустріальна система», що стирало принципову межу між до­бою НТР і антагоністичним фабрично-заводським виробництвом початку XX ст.

На відміну від концепцій НТР американських авторів, євро­пейські концепції 1950—1960-х років створювалися за умов жор­стких повоєнних класових зіткнень та конкуренції дешевих аме­риканських товарів. Основною лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки й запрова­дження автоматизації.

Однак зазначимо, що фабрично-заводська концепція НТР, що абсолютизувала значення капіталів і роль чиновника-технократа, не розкривала сутності глобального перевороту в матеріальному виробництві, що стався у 50—70-ті роки XX ст. Саме цей перево­рот створив нове виробництво і замінив панування капіталу на панування знань.

Ж. Фурастьє, Ф. Штернберг, Р. Арон, Ж. Еллюль, які розглядали НТР 1950—1970-х років як другу хви­лю розвитку автоматизації, складнішої техніки, підвищення про­дуктивності праці.

Загалом теорії перелічених авторів орієнтували масові органі­зації на необхідність контролю за перебігом НТР, найгострішій критиці було піддано конвеєрну технологію, що дегуманізує і де­кваліфікує працю.

Ідея «всеосяжної автоматизації» послугувала ядром цієї теорії і в 1956—1965 роках набула визнання в програмах соціал-демократичних партій Європи, які були переконані, що автома­тизація без революцій розв'яже проблеми рідкості благ і бідності. Позиція прихильників передових технологій влаштовувала керів­ників корпорацій, а наукові кола надихала ідея великої місії фун­даментальних наук.

101. Плив наднаціональних організацій (ООН, МОП, МВФ)на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 - -70-ті роки XX ст..

Головним для політикуму провідних країн світу по за­вершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкри­то конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фа­шистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню ми­ру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учас­ники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної бороть­би, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світо­вій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, під­писані у червні 1944 року представниками 44 країн під час ва­лютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироб­лено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредит­них центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фі­нансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних пла­тіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснува­ла з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1,              Кожна країна — член МВФ установлювала номінальний зо­лотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет ва­лют, а відтак — і валютний курс.

2.              Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися  незмінногокурсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість деваль-вацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснюва­ти такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є централь­ною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цін­ністю. Значною мірою розбудови інституції овального середови­ща соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ух­валена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у ви­гляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рів­ну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне іс­нування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засо­бами  соціального забезпечення;  па  створення  профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і до­звілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану що­річну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права люди­ни. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн — чле­нів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП— організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною захід­ною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіо­нальними організаціями, становлять своєрідний міжнародний ко­декс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблемати­ка соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали нор­ми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу полі­тичної волі щодо досягнення соціального компромісу

 

102. Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

 

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

—        розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгор­тання «холодної війни»;

—        уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

—        наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загаль­нокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в черв­ні 1947 року заснували Комітет європейської економічної спів­праці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 ро­ку. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започат­кувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

—        формування  наднаціональних  інститутів  па  західноєвро­пейському просторі;

—        утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно­ європейського регіонального блоку;

—        становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капі­талу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

—        перспектива створення єдиного парламенту та уряду Захід­ної Європи;

—        вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний пе­ріод має таку хронологічну послідовність:

-     1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерлан­дів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

-     1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІ­ЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948  р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

—        1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бені­люксу;

—        1957 р.  (Рим)— створення Європейського  економічногоспівтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а са­
ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міг­рації робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкод­ного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтова­риства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії еко­номічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтова­риство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейсь­кий парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграцій­ної політики;

- 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгів­лі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Нор­вегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було про­голошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціо­нальної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт сіає мож­ливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмін­ностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конку­рентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Информация о работе Історія економіки та економічної думки