Історія економіки та економічної думки

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Марта 2012 в 00:18, шпаргалка

Описание

Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях спираєть­ся на низку фундаментальних положень, методологічних підхо­дів, що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від розуміння природи суспільства, причин і тен­денцій його історичного розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської сфери.

Работа состоит из  1 файл

шпора.doc

— 1.18 Мб (Скачать документ)

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався  показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають  мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру  збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням  інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення теорії К.;

-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек. зростання;

-поєднав ек. теорію та ек. політику.

93. Економічна криза 1929 – 1933 років та особливості її прояву в Англії та Франції.На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

3)      виправлення дисбалансу бюджету;

4)      поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. дово­дить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважа­ли, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціону­вання капіталістичного виробництва. Але якщо західні економі­сти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонуван­ня капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіта­лізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від інди­відуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім — державної— це докорінна трансформація капіталістичної влас­ності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізова­них галузей народного господарства, Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполу­чення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринко­вим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтопа, публічній корпорації бра­кувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних об­говорень загальної політики підприємств і досягнутих результа­тів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики [15, с. 124— 126].

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-)£ років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан на­родного господарства Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіапства. Фінансову підтримку з боку держави мали підпри­ємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисло­вий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замов­лень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттє­вий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську про­дукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення по­сівних площ і знищення частини зібраного врожаю.У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціона­лізацію (по-американському) приведе не лише до усунення про­мислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Захід­ній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії дер­жавних угод з колишнім конкурентом.

94. Особливості економічної кризи 1929 – 1933 років у Німеччині. Роль німецької школи неолібералізму у господарському відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер.  Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного госпо­дарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швид­ке й рішуче проведення політики встановлення «нового поряд­ку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1)      примусове картелювання промисловості;

2)      ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3)      контроль над цінами і заробітною платою;

4)      централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів;

5)      жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців;

6)      прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми (продовольством і сировиною);

7)      протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького госпо­дарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом форму­вання системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Те­пер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовніш­ньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, вста­новлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення полі­тики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продоволь­ства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, дохо­ди, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеч­чині була підпорядкована головній меті — досягненню максималь­ного економічного та військового потенціалу. Працю розгля­дали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримуван­ня, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

95. Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

Информация о работе Історія економіки та економічної думки