Історія економіки та економічної думки

13. Господарство первісного суспільства: типи і форми.

В економічній  історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені й передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки. Слідом за першим великим поділом праці (скотарство відокремилося від землеробства) настає наступний великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства). Це, в свою чергу, потягло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім — товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.

Протягом багатьох тисячоліть, разом з основною продуктивною силою — виробниками — у процесі розвитку людства вдосконалювались предмети та знаряддя праці. Вони еволюціонували від недосконалих кам’яних рубил до сокир, молотків, луків, списів, сільськогосподарських знарядь.

Нові потреби  сільськогосподарського розвитку сприяли  появі металевих знарядь, спочатку з міді, потім — з бронзи. В первісну добу закладено основи гончарного та текстильного виробництва, будівництва глинобитних та кам’яних жител, гірничої справи та металургії, деревообробки та теслярської справи, транспортування за допомогою винаходу колеса, вітрила тощо.

Яскравим прикладом господарського розвитку цієї епохи є трипільська культура, яка була поширена на території України в період 3500—1700 рр. до н. е. Природні умови цього регіону сприяли не лише мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культури, який позначився на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд ліпили вручну, піддавали обжигу в печах, потім розфарбовували. Жили в дерев’яних або глинобитних житлах, білених та розмальованих. При цьому слід зазначити, що декоративний розпис будинків, форма та розпис кераміки стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

Головну роль у господарстві трипільців відігравало мотижне  землеробство та скотарство. Основні  сільськогосподарські культури — пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев’яними мотиками з кам’яними або роговими наконечниками; врожай збирали за допомогою кам’яних серпів з крем’яними лезами, молотили цепами. Мололи зерно на кам’яних зернотерках.

Скотарство  відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види сучасних свійських тварин. Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити потреби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.

З часом у  господарстві трипільців поряд з кам’яними знаряддями праці з’являються й мідні. В трипільських поселеннях археологами знайдено мідні сокири та гачки.

Зростання продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарного виробництва  та обміну привели до виникнення приватної власності, індивідуального господарства та розпаду роду. Виділення більш заможної верхівки, перетворення в рабів спочатку військовополонених, а потім і збіднілих соплемінників поступово розкладали громадське господарство та колективну власність. Поява певних надлишків у процесі вироб- 
ництва, в результаті війн та грабувань, виникнення майнової нерівності прискорили формування приватної власності, класового суспільства, утворення державності.

Головною господарською  формою була громада. В процесі розкладу первісного ладу на зміну родовій та сімейній прийшла сусідська громада. В цьому процесі відбивався перехід від особистих (родових) відносин до майнових.

Залежно від  природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського» та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньорабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов’янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус. Долею «розмовляючого знаряддя» (раба) стає непосильна праця, скотське існування, рання смерть.

Історія рабовласницького способу ведення господарства, виникнення перших цивілізацій нараховує декілька тисячоріч і локально охоплює країни Стародавнього Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання й донині існує в деяких племенах Південної Америки.

Будівництво іригаційних  споруд вимагало спільної роботи багатьох людей, її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою  землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких було місто. Такі міста-держави вперше виникли наприкінці ІV тис. до н. е. в Єгипті та Південній Месопотамії (між річками Тигр та Євфрат). З часом номи перетворилися в об’єднання якого-небудь річкового басейну або об’єднувалися під владою більш сильного ному, який збирав данину з більш слабких.

З появою в III тис. до н. е. великих держав починає складатися особлива форма соціально-політичного  устрою — деспотія, притаманна більшості давньосхідних країн протягом всієї їх історії. Правитель держави у розвинутій деспотії мав усю повноту влади, вважався богом або, у крайньому випадку, нащадком бога. Велику роль в управлінні країною відігравав бюрократичний апарат, де існувала чітка система рангів та субординація. На все трудове населення деспотичної держави, крім податків, накладалися й державні повинності — так звані громадські роботи.

У ІІІ тис. до н. е. основною економічною одиницею були великі царські господарства, де повністю панував натуральний тип господарювання. Торговельні відносини розвивалися лише в межах ізольованих регіонів (Єгипет, Месопотамія, Індія) та існували найчастіше у вигляді обміну.

Саме в ІІІ тис. до н. е. починають складатися рабовласницькі відносини, з’являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на відміну від античних держав, де існувало класичне рабство).

Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства, коли продукція виробляється, як правило, для власного споживання, і немає необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб ще не розглядається як «розмовляюче знаряддя праці», як це було в античних державах. Раби належали державі, храмам, приватним особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу, особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності від держави.

На цьому етапі у  всіх державах, хоча й за наявності деяких відмінностей (наприклад, в Єгипті), існувало два сектори економіки, що пов’язувалося із видами власності на землю, — однієї з найважливіших характеристик економічного розвитку, особливо на ранніх етапах історії людства, коли основою економіки було сільське господарство

Основним типом  рабовласницького господарства стала  вілла (площею 25—100 га), де працювало  декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н. е. в Римі виникають латифундії —  великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

14. Неолітична революція та її вплив на розвиток господарської сфери первісного суспільства.

Стадія роз-ку людства  періоду неоліту,за якої відбувається перехід від привласнюючого до виробничого  гос-ва називається „неолітичною революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням осіло-землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим організаційним елементом первісних форм господарства була їх родинна складова. Рід являв собою групу родичів, об'єднаних спільним походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі переходу до осілості і виробничого господарства в системі общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім'ї та сімейно-кланових груп, які перетворюються в первісні осередки осіло-землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин первісного суспільства. Сім'я — це група людей, що проживає на спільній території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах або шлюбі. Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і відносин власності спільного ведення господарства в системі сімейних відносин формується така господарська спільнота, як домогосподарство, яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була сім'я , але до якої крім класичних представників сім'ї — входили й інші особи, які не були родичами. Господарська функція первісного домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні, соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя), а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом, спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно вели господарство і споживали вироблене. Важливим елементом функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну, або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер, голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника господарської діяльності — він отримує право розпоряджатися ними. Так виникає якісно новий принцип господарських відносин- принцип  редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін, ритуальні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.) відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад. Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства, розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської еволюції — від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій — було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого (родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності, розподіл праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну, надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.

15. Господарські одиниці первісного суспільства. М.Зібер про общинну організацію первісного суспільства.

Первісна доба була найтривалішою  в історії людства. За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася  в теплих сприятливих умовах Євразії  та Африки понад З млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій. 
Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю. 
Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла. 
Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів. 
У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири. 
Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення. 
Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. 
Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше - ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну. 
За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі —: II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. 
Перехід до виробництва заліза на межі II—І тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 рр. до н. е.) і латинський (500 р. до н. е. — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура. 
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. 
Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби. 
Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.